Руслан Горовий – український журналіст, автор і керівник відомого проекту «Служба розшуку дітей», режисер короткометражного та документального кіно, письменник, автор збірок повістей та оповідань українською та російською мовами, поет і музикант.

Народився 1 березня 1976 р. у Конотопі Сумської області. Був старшою дитиною в сім’ї, має молодших брата і сестру. Кинувши на третьому курсі навчання, подався в мандри Європою (частково описані в оповіданні «Дев’яноста хвиля міграції»). Повернувшись після п’яти років перебування за кордоном в Україну, навчається, займається тележурналістикою, пише вірші та прозу. Бере участь у діяльності Благодійного фонду «Вільні UA».

З 2001 р. Руслан Горовий займається розвитком проекту «Телевізійна служба розшуку. «Допоможімо дітям!». Проект відомий нині як «Служба розшуку дітей» і має на меті допомогу в розшуку зниклих дітей: створення відео- та друкованих матеріалів про них, інформування громадськості, збір і обробку інформації, сприяння поверненню дитини додому. За понад десять років діяльності проекту знайдено більше 1000 дітей. За втілення цього проекту Руслан Горовий отримав Орден святого архистратига Михаїла від патріарха Філарета (УПЦ КП) і почесне звання заслуженого журналіста України від президента України Віктора Ющенка.

11 квітня 2015 р. телеканал ЧП-ІНФО показав прем’єру документальної стрічки Руслана Горового «Укропи Донбасу», присвяченої огляду подій на Сході України з точки зору лояльного до нашої держави луганчанина. З ініціативи громадських діячів, активістів, діаспорних громад, а з зими 2015-го також і дипломатичних представництв покази стрічки відбулися у різних країнах та навіть у штаб-квартирі ООН.

Творчості Руслана Горового притаманний тверезий гуманістичний погляд на події сучасності та новітньої історії. У його прозових творах багато теплих побутових історій про звичайних незвичайних людей, яких легко можна зустріти на вулиці, або мандруючи потягом. Джерелами його творчості часто є спогади старших, міські легенди, власний багатющий життєвий досвід. Одним із джерел натхнення стала робота. У численних оповіданнях він торкається проблеми соціальної несправедливості, економічних (часто кримінальних) процесів становлення капіталізму, духовної кризи, пов’язаної з розпадом радянської ідентичності та становленням української самосвідомості. Їм властиві гостра соціальна тематика, захопливі карколомні сюжети, психологізм. Низка його творів повертає читачів до Чорнобильської трагедії як однієї з визначальних подій новітньої історії України. З 2014 року Руслан Горовий часто описує спостереження зі своїх волонтерських мандрівок на схід України. Але навіть порушуючи такі складні теми, автор часто веде оповіді, сповнені світлих почуттів та ліризму.

«40, або Чого чуваки не святкують» – восьма книжка письменника, якому цього року виповнилося 40. Вона вийшла у новоствореному (Горовим разом із друзями) видавництві «ТаТиШо». Це своєрідний роман з оповідань. Оповідання хоча й не пов’язані між собою, однак ілюструють певний вік чоловіка: 0, 10, 15, 20, 33, 40 та ін. В анотації до книжки сказано: «Книжка не є легкою прогулянкою по житті, як не є інструкцією з експлуатації чувака. Хоча вона допоможе гарніше зрозуміти його поведінку та реакцію на різні події. Ніхто не має шансу пережити життя вдруге або повернутися й виправити помилки чи приховати скелети в шафах. Саме тому перші сорок років дитинства у чувака найтяжчі…»

 

– Твоя нова книга «40, або Чому чуваки не святкують» одразу мене наштовхнула на думку про кризу середнього віку. Ти її переживаєш?

Так чи інакше ми всі зараз переживаємо кризу. Події останніх років сильно вдарили по кожному, хто має очі і вуха. Моє 40-річчя з усім цим збіглося. Зазвичай письменники – такі люди, що уважно слухають, пропускають все навколо крізь себе і, зрештою, формують у щось. Так і зі мною. Каша в голові варилася, варилася і зварилася, тобто поступово оформилася в тексти. А щодо особистої кризи в загальному розумінні, то в мене її немає. Вік – взагалі штука відносна. Наскільки ви себе відчуваєте, стільки вам і років. Щоправда, я закінчив один життєвий період, почав інший. Я в абсолютному дзені. І це в книжці також, сподіваюсь, прочитується.

– Що тобі допомагає перебувати в такому дзені, поділись із страждущими, бо мало хто проминає цю кризу безболісно?

Це слово може здатися занадто загальним, однак мені допомагає любов. Це дуже просто. Любов – основа всього. І зараз мова не про церкву, яка на даному етапі якраз, навпаки, не відіграє в моєму житті жодної ролі. Любов стоїть над усім. Погано, що здебільшого її або не розуміють, або підміняють іншими почуттями. Я перестав сперечатися з людьми, навчився їх відпускати і не плювати в спину чи пліткувати за спиною. Навколо мене залишилися тільки ті, кого я можу назвати друзями або товаришами. Коли тобі сорок, ти вже можеш нікому нічого не доводити. Звісно, дехто може так від початку, а дехто має до цього дійти. В сорок ти або вже зробив, що хотів, відбувся, або вже на це в тебе й часу особливо немає. І в першому, і в другому випадку слід розслабитись і почати отримувати задоволення від життя.

– Твоя проза дійсно досить тепла і дружелюбна. Щоб мати силу любити, потрібно багато пережити. Міг би сказати, які переживання вплинули на тебе, що тебе наближувало до катарсису?

Найперше, що б я виділив серед впливів на мене, – це жінка. Жінка як образ. Жінка як всесвіт у житті чоловіка. Всі ми в різні періоди заради жінок робили багато чого. І дурного, і смішного, і гарного. І мої найсильніші переживання, безумовно, пов’язані з жінкою. Про це багато буде в книжці. І про фізичні, і про духовні стосунки. Другий сильний вплив – це діти. Власні діти. Я й досі не вірю, що двоє дорослих «женжиків» – це те, шо я подарував світові. Мене від цього відверто пре, однак часом я не вірю. Ну, і третє переживання – це війна. З її початку я пережив тисячі життів. І в прямому, і в переносному сенсі. Я бачив те, чого б не бажав бачити нікому. Вбивство однієї живої істоти іншою – це завжди страшно, бо одна істота платить найціннішим. Однак коли в тварин це відбувається заради їжі – то це одне, а коли в людей – заради ефемерних цінностей, заради влади чи бабла, то це просто жах!

– Ти багато разів їздив волонтером на фронт. Крім того, що там наша земля, чи є сенс, все-таки повертати тих людей в Україну?

Я ніколи не був з того боку, тож можу казати лише про людей, які живуть по цей бік фронту, однак біля лінії розмежування. Так от. Там немає білого і чорного. Там безліч напівтонів. Є достатньо багато людей, які злі на Україну, яких можна назвати сепаратистами. Причин такої злості безліч.

Ми, як мінімум, не впоралися з переселенцями. Багато хто поїхав від війни, повештався і, не відчуваючи підтримки, повернувся. І тепер кляне всіх і вся, і військових в тому числі. Ми не впоралися з корупцією і рішаловом у зоні АТО. Ні для кого не є секретом, що за бабло або при наявності «криші» можна перетнути що завгодно і провезти що завгодно і куди завгодно. А там несправедливість відчувається набагато гостріше. Ну, хоча б тому, що, окрім усього, щодня тобі може «прилетіти» в хату.

І все ж, на мій погляд, за цих людей треба боротися. Хоча б тому, аби не ростити ворога під боком. Вони, можливо, ніколи не стануть патріотами Україну. Однак треба зробити все, щоб вони принаймні не підтримували тих, хто зі зброєю.

Цього року я був у Белфасті. Бачив так звані стіни миру, які в народі називають стінами ненависті. Близько 30 таких стін розділяють жителів міста – католиків і протестантів, які й досі вбивають одне одного тільки за відмінності у вірі. Я б не хотів, щоб схід України мав таке життя. Щоб мої діти росли з чимось схожим поруч. Тож боротися за людей треба. Не можна опускати руки. Запорєбрік точно руки не опустить і буде ненависть підгодовувати.

– За твоїх 40 років це вже восьма книга. Як ти приборкуєш свою тягу до графоманії? Вживаючи цей термін, я не надаю йому негативного забарвлення, звичайно. Тобі легко дається писання чи це мучівний процес?

Мені з моєю графоманією жити легко. Бо я не вмію сісти і писати. Я пишу тільки тоді, коли не можу не писати. Я просто собі живу, однак в якийсь момент голову переповнюють якісь враження і думки. Тоді я вже не можу ані працювати, ані просто жити. Мені не хочеться ні сексу, ні алкоголю, ні їжі. Я маю записати то все. І починається потік свідомості з голови на умовний папір. Це може тривати кілька хвилин, а може й кілька годин. І все.

Потім я не повертаюся до написаного з правками. Бо я не вмію виписувати і покращувати тексти. Щоправда, наразі у мене є літредактор Оля Дубчак, то вона інколи просить щось пояснити чи пропонує щось змінити. І ще моя кохана інколи передивляється шкрябанину. А сам я не вмію. А те, що це восьма книжка, то це просто так вийшло. Могла бути й десята, а могла й перша… Просто стільки разів голова переповнювалася.

– Є таке твердження, що письменники – властителі дум. Як би ти спрогнозував найближче майбутнє для України? Чи даси людям надію?

Україна – це люди. І мова. У цьому сенсі в нас дуже сильний прогрес. Велика кількість людей усвідомили, що вони українці. А отже, все в нас буде добре. Добре не секундно, не однохвилинно, а за великим рахунком.

Моя нова книжка – це роман з не пов’язаних між собою оповідань про різні періоди життя чоловіка. Щось подібне пишемо ми всі зараз про Україну. Різні оповідання, які потім створять повну картину. І картина буде дуже кльова! Я в це вірю.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ