У відпустку з армії додому в Івано-Франківськ прибув Володимир Яковів, в минулому завзятий альпініст, пластун, випускник філософського факультету, а сьогодні – морський піхотинець ВМС України. «Галицькому кореспонденту» вдалося поспілкуватися з ним про реальне життя на фронті.

– Володимире, знаючи тебе як пластуна-розвідника і неформала, я був трохи здивований не тим, що ти пішов у Збройні Сили, а тим, що – на контракт у морську піхоту. Виглядало, що в 2013-2014 роках ти пильно придивляєшся до ЗСУ. Чому ВМС і морська піхота?

По-перше, морська піхота входить у Сили спецоперацій. Для мене це певна солідна вивіска. Ми тримаємо не лише берег. Мені треба було відчути всю жорсткість ситуації. Походивши якось поміж хлопців, питаю: «Як вам здобувалося цей берет із яйцем?» Кажуть: «Очєнь сложно». Ну, як «сложно» – то це якраз для мене (сміється – Авт.). Це особливий спосіб життя, це виклик. Крім того, я люблю бути біля моря.

– Тобто ти хочеш сказати, що твій вибір – це любов до моря і любов до труднощів?

Саме так! Я багато вивчав, в т. ч. і гірсько-піхотний підрозділ. Морська піхота для мене – зразок військової вправності, це на все життя. Проте якщо я буду більш корисний гірським піхотинцям – підпишу контракт там. Просто на війні ти стаєш злитком сталі без почуттів, і дуже важливо хоч якусь людяність зберегти. Коли ти постійно не спиш, постійно у напрузі, то все стискається, як пружина. Починаєш чути якісь голоси: то вітер співає, то мама кличе… Багато хто від цієї перевтоми знаходить швидке перезавантаження у пияцтві чи наркотиках. Не сприймаю цього категорично. Кажуть, у перші роки на все закривали очі, лиш би тримали позиції. Певно, таке явище у всіх арміях. Там, на війні, є два типи людей: або «святі», або відверті покидьки, які або мають можливість вбивати, або й гадки не мають, за що саме ми боремось. «Людей», звичайно, дуже мало. Але поки покидьки виконують свою функцію, то чимось і вони корисні. Хоч нормальна людина, спеціаліст мусить служити і за себе, й за них. Розмірковуючи, куди піти, в добробати чи армію, я вибрав ЗСУ, бо вирішив, що треба всюди наводити порядок. Але, як виявилося відразу, якщо ти в Збройних Силах і мотаєш нерви, аби був порядок, то це ще не означає, що той порядок буде. Боротьба із системою гібридна і перманентна.

– А якщо ми уявимо перемогу у війні: провели парад, роздали нагороди – куди потім тих покидьків дівати?

Поняття не маю. Але нормальним життям вони точно жити не будуть. Я тобі от що скажу: всі говорять про посттравматичний синдром, а я його не зустрічав. Є медична складова від перенапруження і втоми. Якщо ти був до війни не дуже, то таким і залишишся, – стрес на війні тут ні до чого. Зараз нема такого, як у 2014-2015 роках. Ті, хто був у полоні, часто мають синдром, а решта – страждають дурнею. Контужених, які сидять і тіпаються в окопі, не так багато, але їх треба терміново на курорти. Є проблема з пораненими, в кого пошкоджені кінцівки, але, на мою оцінку, у них з головою все в порядку. А от що робити з тими, хто основним мотивом служби має заробітчанство, я не знаю.

– Що більше напружує: бути на самому переді чи тримати позиції в тилу?

Я люблю багато аналізувати і зробив висновок, що не менше загроз – із самого Жданова (сьогодні міста Маріуполя – Авт.), аніж із лінії зіткнення. Там, у місті, багато організацій і людей, які можуть зайти зі спини і сказати «добрий вечір». Треба тримати пильність на 360 градусів. Та й порядку в нас мало, все орієнтовано на побілку тетраподів до приїзду начальства: знову голови почали дерти оці всі генерали, наявні маніпуляції із дизелем, недолугий статут, складений для строковиків. У міністерстві говорять про будівництво казарм і гуртожитків, але коли приїжджаєш на місце, то йдеш на квартиру, бо в казармі відключають всі комунікації. Кажуть, що ми ж отримуємо зарплату, тому маємо витратити її на оренду та харчування. Загалом, взятий курс на молодих і неодружених, з них легше ліпити щось слухняне, безпретензійне. Якщо в американських фільмах бачимо, що там є Q-курс, де новобранцю весь час розказують, що він – гівно, але коли він пройшов курс з гідністю – вони стають побратимами, справжніми морпіхами, то у нас не так. Тут весь час тобі кажуть, що ти – гівно. Не знаю, це навіть не радянська армія, це якась мряка. Офіцери часто ходять усюди з ножами, бо бояться. І весь час розповідають, що, згідно з наказом, мають право розстрілювати на місці та всяку іншу дурню.

Є, правда, різні офіцери. І парадокс, що тим офіцерам, які дійсно роблять багато роботи і служать Україні, дають догани, а решта отримують відзнаки за розбудову Збройних Сил. Якби хлопці не були морпіхами, то опустили б руки. І я помічаю, що відбувається щось трохи не те. Ті, що вийшли з Криму, просуваються по службі, все у них якось йде інакше. Міліція, яка не пройшла переатестацію, вислужується тут, їм зелене світло. Це проблема. А матроський контракт – то окрема тема. Це як контракт з дияволом. Ти піймався, і далі, аби просунутись по службі, мусиш перепідписувати та продовжувати. Навіть якщо в тебе вища освіта, твоя верхня планка – старший матрос. Коли ж на тебе приходять документи про призначення на вище звання, то ти просто заступаєш на вищу посаду без підвищення. А вище звання – це ж не просто посада, а визнання спроможності бути командиром, нести більшу відповідальність і виконувати завдання. Хто при здоровому глузді, будучи майстром у певній сфері в цивільному житті, піде рядовим чорноробочим? А тим паче в зрілих роках, і буде підпорядковуватись молодим і неосвіченим? Може, це так держава економить гроші на зарплаті, а, може, це така диверсійна політика зсередини, щоб менше людей йшло підписувати контракти, – не знаю. Скоріше, тупо наслідують систему НАТО, імітуючи реформи.

Час від часу постає питання, коли і піти не можеш, бо присягнув і є цеглиною фронтової стіни, і залишатися не можна, бо відчуваєш себе бовдуром. Отака ситуація на четвертому році війни!

– Тобто якщо б можна було повернути час назад, то ти пішов би добровольцем?

Я був на базі «Азова» і бачив, які стосунки між людьми там: вони – брати. І в цю сторону Збройні Сили треба міняти… От ти робиш свою роботу, ризикуєш життям, а тобі начальство кожен день розказує, що ти задурно береш зарплату, нічого не робиш і в цивільному житті таких грошей не заробиш. Але до чого тут гроші?! Я Україну захищаю! Не про гроші ж йдеться. І ще коли приїжджає якесь цабе з дивізіону і розказує, що люди мають спати по три години на добу, бо особовий склад треба завантажувати по повній. А ти дивишся на цього «авторитета», який не розуміє, що режим є там, в тилу, а на позиціях режим трохи інакший. Тут цілодобова служба, жива черга на сон і активність. А коли загострення на позиціях, працюєш цілими добами без можливості присісти на хвильку. Логічно, що воїн накопичує сили, аби в разі контакту потиснути виснаженого противника. У нас, на жаль, цього ніхто не розуміє. Морська піхота завжди активна. От було в нас, що хлопчина підірвався на міні. Ледве відсидівся поранений із стеблиною в зубах, поки його сєпари шукали, винесли його в наш окоп.  А коли вийшли із сектора, командир отримав догану, завдання було не виконано. Кабінетним щурам все одно, вони приїжджають на п’ять хвилин – і назад. Їм простіше, аби боєць загинув, ніж лишився живий, але поранений, бо треба скликати медкомісію, лікувати його. Я цей ідіотизм, а може, й диверсійну діяльність інтерпретую як якийсь сторонній дослідник. Дякую Богу, що в мене там збереглося цивільне критичне мислення, дослідницький підхід ще, певно, з університету (Володимир є магістром філософії – Авт.). І думаю, що люди заслуговують на правду. Я хотів би, аби в армії були братерські відносини в дусі козацтва і доброзичливості. Бачу, як штучно створюють напругу всередині відділення, весь час тестуємося. І скажу, що тут тільки одиниці стають сильними, а дуже багато людей ламається: або п’ють, або роблять самостріли, або телефонують на гарячу лінію і потім пропадають. Думаю, що таку систему тотального тиску боялася б запровадити будь-яка армія світу. А, може, цим ми сильні, хтозна?.. Це щось нераціональне, вороже. Але те, що в колективі дефіцит поваги, – найгірше. Бо, якщо ти сам прийшов захищати Батьківщину, то ти вже – не гівно, про що тобі згадують кожних п’ять хвилин. Це руйнує довіру до армії і влади. Відволікає увагу щодо небезпеки в тилах.

– Я міг би зрозуміти, що армія напіврадянська і в офіцерів немає поваги до матроса. Але між самими матросами чому немає поваги?

Контингент такий. Або тато його недовиховав, або що. І от ти, сорокарічний, ще мусиш його виховувати. Я маю з ними якось співпрацювати, щоб і завдання виконати, і вони цілі лишилися, і доган ніяких не було ні мені, ні моєму командирові. А їм все одно. У мене багато таких, яких вигнали з інших підрозділів, купа всяких штрафників, важко з ними. Але люди не можуть і звільнитися. Зараз директива така, щоб контракти переукладалися. А якщо в секторі перебуваєш, то байдуже, коли там у тебе закінчився контракт – до виходу із сектора звільнитися не можеш. І навіть якби тобі рапорт підписали, то треба пройти всю бюрократію, здати амуніцію і так далі. А здати або нема кому, або тебе на цей час немає ким замінити.

– А хто ці хлопці, з яких країв? Як їм це допомагає чи, навпаки, шкодить?

Є багато трактористів, і це дуже виручає. Спеціалістів по техніці треба завжди на війні. Але вони полюбляють зазирнути у чарку. Переважно хлопці з Херсонської і Миколаївської областей, трапляються з Вінницької. Але чогось у нас не дорожать особовим складом, тими людьми, які щось уміють. З іншого боку, якщо ти все умієш, то тебе так завантажать, що не дай Бог признаватися. Але то вина командирів, які не виконують своїх функцій або їм не дає це робити начальство. От я зізнався, що вмію добре їсти варити, то куховарю час від часу. Але потім ти ще й винен, бо прийшов у розвідку, а значить, відмовляєшся варити добрі борщі. Інші вивчають техніку, зброю, а ти з черпаками бігаєш туди-сюди… До речі, коли приїжджаєш у Миколаїв, бачиш, що люди там ставляться до цього всього не так, як у нас. Зрозуміло, що всі втомлені війною, але там здебільшого дивляться на нас так, ніби за високу зарплату ми захищаємо злочинну владу. Отаке ставлення! Про те, що ми стоїмо за Україну, мало людей думає. Коли вже їдеш поїздом додому, то стає трохи легше, – люди хоч посміхаються і привітніші до беретів. На Півдні і Сході ставлення або вороже, або байдуже, а якщо байдуже – то вже непогано. Там ти не проїдеш за посвідченням УБД. А хлопці розповідають, що коли повертаються до себе в глибинку на Миколаївщину, то місцеві обматюкати можуть, якщо бачать, що встигають втекти. Тож багато хто і не заїкається, що служить в армії, не те, що в морській піхоті. Виняток хіба що інший Маріуполь, прекрасне, привітне місто на морі. Жодного разу на людях не чув там чогось образливого, лише подяку. Мешканці стоять за свої права. Ясно, що там існує ворожа агентура, закладки і «співчуваючі». Але там до цього ти готовий, і очевидно, що люди вже з’їли свою ложку московської мармуляди та вже не хочуть «руського міра».

– З тобою україномовних багато служить?

Знаєш, я там часто переходжу на російську, бо бачу, що в людини ступор і вона просто не розуміє. Пояснювати немає часу. В нас не літературний гурток. Я спершу сміявся з тої москальноти, казав: «Вчіть мову». Але головне, аби тут не було нічого штучного, а люди потрохи підтягнуть мову. Наша мова здатна сама себе популяризувати, нав’язувати не треба.

Я – бандерівець, але завжди готовий розбиратися, хто по той бік ствола. Я їх розглядаю і думаю: хто вони, чи є в них діти? Про це треба думати перед тим, як вистрелити, і думати треба швидко. Наказ є наказ, але мені не все одно, в кого стріляти. Я не відчуваю до них ненависті. У підрозділі ж з повагою ставляться до того, що я «бандера», буває, що й бояться.

– Ти казав, що правда – важлива. Для кого вона така важлива? Крім того, напевне, треба розуміти, що на війні правда, яку всі будуть знати – і свої, і вороги, може нашкодити.

Щодо ворога, то це ясно, що його треба завжди дезінформувати, зрештою, ця війна гібридна. Але у нас, я переконаний, відбувається так, що ми тільки виїжджаємо, а противник вже знає не лише, де ми, а й яке у нас завдання. Не знають хіба що спонтанні нестандартні рішення в конкретний момент. Ніхто не париться тріангуляціями сигналів мобільних телефонів, «приходи» мін і снарядів стаються не по наводці мобілок. Вони знають все про нас, а ми знаємо все про них. Це все на рівні штабів. Я більш ніж певен, що так є.

А правда важлива, перш за все, для самих бійців. З окопу видно невеликий шмат інформації, ніхто нічого не доводить про ситуацію, окопами гуляють слухи. Отже, основним джерелом інформації залишається інтернет. Чув, що у «профільному комітеті» розробили законопроект про заборону телефонів та інтернету в секторі, знову тупо наслідуючи НАТО. Запропонував одному «діячу» взути мої берці і посидіти в окопі місяць без інформації, чи надовго його вистачить. Людей єднає спільність поглядів, інформація важлива. Між іншим, за стільки часу я так і не зустрів свого бойового побратима. Я – сам собі морська піхота. Але нарікати нема на що, бо звідки в Україні взялися Збройні Сили? Прийшли люди з хворого суспільства і стали армією? Я був у «Пласті» і можу порівняти, що таке скаутинг і сучасна армія, що таке справжнє побратимство і що таке болото. Я розрізняю красунчиків, яких відібрали для параду (таке теж має бути), але я бачу і старих хворих дідів, на яких Україна ще тримається в окопах. Реальні бійці на параді вам би не сподобалися: переважно лайливі, неохайні, старі, кволі і з перегаром.

– Наскільки серйозна має бути фізична підготовка, наскільки це важливо? І чи можливо сорокарічному швидко привести себе у відповідну форму?

Фізична підготовка завжди допомагає вижити, виносить з-під вогню.  Коли ти поранений чи контужений, тіло має само розуміти, де найближча складка землі, і мати силу добратися до безпечного місця. Це щось тваринне. Ми постійно здаємо заліки, але я вже не такий спринтер, як молоді пацани, беру витривалістю марафону. Є ще старші, яким це ще складніше, але суть не в тому. Я вже втомився всіх переконувати, що не всім треба швидко бігати. Має бути хтось, хто може аналізувати. Саме такі люди потрібні найбільше в сучасній армії.

А невміння бігати може врятувати життя, так само, як здатність до бігу. Бо противник веде вогонь, також враховуючи наші нормативи з бігу – це треба розуміти. Якось було, що камінець, який потрапив у чобіт і муляв ногу, врятував мені життя. Треба бути готовим до шахової партії, тоді, може, й бігати не доведеться. Фізична підготовка важлива, але більш важливе відношення до спорту. Якщо ти ставишся до фізухи позитивно, то не будеш хворіти, а відчуття тонусу дасть пріоритет у мисленні. Є люди розважні у фізичній підготовці, але творять чудеса, а є «качки», які від страху й метушні рожок заряджають не тим боком.

Про людей там можна книжку писати,  книгу про «мордор і людей», про парадокси і військову винахідливість українців, лиш нема коли. Крім того, це дуже специфічна війна. Ти можеш «хаммі» (Хаммер – Авт.) доїхати в Маріуполь, купити шаурми і повернутися назад, на 20 хвилин відійти думками від війни.

– А яке харчування і постачання в морпіхів?

Постачання – не дуже: крупи основа, хліб мерзенний. Що нормальне – нові сухпайки. По ідеї, мали б давати якісь фрукти і решту того, чим там хвалиться Міністерство оборони, але це байки для телеглядачів. Аж зараз щось реально пробують покращити. Хоч буває, що старшини тушонку прямо «Новою поштою» посилають кудись. Слухи в бліндажах найдостовірніші. Але скаржитись в морпіхоті не прийнято: на війні – то не в ресторані. Постійно треба їхати щось за свої гроші докуповувати, аби не просто їсти, а їсти вітаміни, балансувати жири, вуглеводи та амінокислоти, тримати тіло на піку можливостей – це життєво необхідно, коли не спиш і стабільно у стресі. Ми не хочемо додатково навантажувати роботою волонтерів чи рідних. Для чого, якщо то все, що написано, має бути? А нема – то вимагаємо, наскільки може контрактник. Морська піхота створена для вирішення проблем – отим себе і заспокоюєш. Має бути самоповага, треба вивчати інфраструктуру, розуміти, що де можна роздобути. Тушонка вже просто не лізе, коли їси одне й те саме. Але буває, що і її немає. При слабоактивних бойових діях логістика пригальмовує, що ж казати при обстрілах.

Щось ті зміни і реформи дуже повільно йдуть. Треба контролювати, щоб все те, що належить, доходило до рядового бійця. Коли були мобілізовані в нас – все було бігом і окей, офіцери більше пильнували. А контрактники – ніби не зовсім люди…

– Є жінки у вас у морській піхоті? І яка в них служба?

Є жінки-снайпери, є в інших службах. Але я проти того, щоб жінки були в таких підрозділах. Як ти її пошлеш розвантажувати машину снарядів чи замінити гусеницю в танку? Крім того, туалети, душові – спільні. Якось воно не то. Я не проти, щоб жінки були в армії, але в якихось інакших підрозділах. Нема чого жінкам товктися окопами війни – така моя думка. Може, вона не дуже модна чи популярна, але там бувалі мужики втрачають здоров’я, не те що молоді жінки. Зрештою, це «чоловічий світ» без емансипації, і боєць впевненіше себе почуває, коли знає, що вдома у безпеці є жінка і вона підтримує ватру.

– Політична грамотність матросів висока? Вони розбираються в політичному житті, у тому, що відбувається? Питаю, бо наближаються вибори.

Морські піхотинці завжди в гущі подій на політичній арені. Там у нас, як жартують хлопці, є два «політічєских» (я і товариш), а решта – «кримінальних». І от ми там проводимо роз’яснювальну роботу. Настрій в бригаді такий же, як і в суспільстві, з поправкою на поступово танучий кредит довіри до влади. Особливо, коли ти дізнаєшся про чергове зростання цін або корупцію, що вже забула влада про Революцію гідності. Просто в армії несправедливість гостріше сприймається, бо з окопів безпосередньо своїй сім’ї ти нічим не допоможеш – треба дзвонити і когось просити про допомогу. Але нерви знімаються читанням. Я в окопах постійно якісь книжки знаходжу.

– Легше би служилося, якби знав, що вдома все добре? Було таке, що ти знав про якісь негаразди вдома, і як це переживалося? Як ти ставишся до того, що бійцям АТО пообіцяли землю і тепер вони за неї борються?

Негаразди бувають, і це найбільше злить… А про землю скажу, що мені, як морському піхотинцю, крім землі, здалося б ще трохи акваторії моря вділити (сміється – Авт.), або Бистриці на крайній випадок. Не для забудови, а для вільного доступу до води позитивних франківців. Думаю, що має бути грошове забезпечення, рівне й однакове для всіх: хочеш – купи землю, квартиру, машину чи пропий, байдуже. А от вартість землі у Франківську і в Рогатинському районі, наприклад, неоднакова. Тут є елемент несправедливості. Вангую, що комбатанти тепер будуть мати зайвий привід сваритися за землі і квартири між собою, та ще й з іншими пільговиками. Є ще таке, що людина до армії могла думати про майбутнє, важко працювати, старатися й купити житло. І хто пив-гуляв та ледарював, тепер таку квартиру отримає, а хто працював і вже щось має, не отримає нічого. Словом, якось воно неправильно. Чому цього не враховують? Я бачив дармоїдів в армії, які пиячать, крадуть дизель, а потім вдома ордени й медалі отримують. Не всі, звичайно, але такого багато. З іншого боку, грошова компенсація, 75 тисяч – це скільки? Три нецілих тисячі доларів? Нас беруть на глум, не чув, аби хтось на таке погодився. Але загалом залізобетонно все в нас буде добре. Тому що є люди, які думають, перш за все, за Батьківщину, і їм байдуже до земельних ділянок, квартир, медалей.

– Що скажеш про віру в Бога на війні?

Не можу робити узагальнень. Для мене ж віра в Бога – це основа. Зі мною служать переважно безбожники. Бути християнином на війні складно – передумаєш по сто разів про все на світі. То ти людей любиш, то ненавидиш. Але і Христос другий раз прийде в цей світ не для того, щоб знову бути розіп’ятим, а у славі трощити все, що зле. І це трохи додає мені настрою: треба воювати ще жорсткіше, бо за нами правда. Рідко хто розуміє, в т. ч. і серед капеланів, що таке підкладати другу щоку і що таке не противитися злу. Коли треба захищати рідних, Батьківщину, то добро має бути грізним і жахливим. Ця війна – не між Україною і Росією, і не між США і Росією, як говорять сєпарські канали. Це війна людей з бидлом. І вона не тільки в секторах ООС. Бидло є і в нашому місті: у моїй Пасічній, у міськраді, в департаменті освіти. А боротьба людей з бидлом – це і є Майдан, це продовження революції в свідомості. Бидла арифметично більше, але нормальних людей більше по вазі. Я бачив багато справжніх чудес і вірю, що Бог приведе нас до перемоги. І ще одне важливо – дружина, яка розуміє, що в тебе незвичайно ризикована державна робота. Моя дружина мене розуміє, вона знає, що я захищаю Україну, і це мені допомагає. А от дружини моїх колег часто до служби своїх чоловіків ставляться просто як до роботи, де заробляється копійка. Там нема такого поняття, як зустріти героїв з поїзда – приперся з роботи, то купи дорогою хліба. Ця дрібна меркантильна мета здрібнює бойовий дух. Якщо підсумувати сказане, віра в Бога, розуміння дружини з дітьми, любов до труднощів дуже допомагають служити в морській піхоті на вістрі списа. Ця війна надовго…

Розмовляв спеціальний кореспондент Ігор ТКАЧ