Сестра Антонія Качмар, одна з перших монахинь Згромадження Сестер Пресвятої Євхаристії, святкує 90-річчя.

Народжена 1925 року, вона пережила Другу світову війну, була станичною в УПА, рік провела в тюрмі під слідством, але суд її виправдав, а після всього вступила до монастиря.

16 жовтня сестрі Антонії – єдиній, що залишається живою, з числа перших монахинь Згромадження, яке заснував о. Петро Більо у 1957 році та благословив владика Миколай Чарнецький – виповнюється 90 років. У неї світлий розум, добра пам’ять, гарне почуття гумору.

Як на 90-літній вік, сестра Антонія багато молиться, бере участь у всіх духовних вправах спільноти, допомагає на кухні. Протягом дня вона молиться на вервиці, під час роботи постійно шепоче короткі молитви-зітхання. Молиться за багатьох людей. До неї часто звертаються про молитву, пораду і з вдячністю пам’ятають про неї. Черниця жила у монастирях в Олеську, в Зимній Воді, у Самборі, а впродовж останніх шести років живе в Івано-Франківську.

Встає сестра Антонія дуже рано, дякує Господу за щасливу ніч, щасливе життя, за те, що може Ісуса прийняти у Пресвятій Євхаристії. Тоді сходить у каплицю, молиться за Церкву, Україну, за всіх, кого знає і хто просить. Щодня о 7-й годині бере участь у Літургії.

Станична УПА

У 1942 р. Марія Качмар вступила до лав Української Повстанської Армії. Це було в с. Радехові на Львівщині. Головнокомандувач УПА Роман Шухевич в Чорному лісі приймав присягу в хлопців і дівчат на вірність Україні. Марія вирішила не присягати. Тоді Шухевич підійшов до неї і запитав: «Чому не присягаєш?» 17-річна Марічка відповіла: «Як я все переживу, то піду в монастир. А якщо присягну світові, то не зможу присягати Богові».

За її прикладом не присягли ще чотири дівчини, бо згодом теж пішли в монастир, і кілька юнаків, які хотіли стати священиками. Але Шухевич, видно, прийняв цю відмову як присягу. Марійка стала станичною, мала контакти з усіма зв’язковими, сотнями, дуже багато зробила для вояків УПА.

12 лютого 1946 р. Марічку заарештували, а 16 квітня того ж року її батьків вивезли в Сибір, звідки вони вже не повернулися. Совітам видали її знайомі. А вона тільки молилась: «Господи, допоможи мені, щоб я нікого не видала, бо я ж знаю весь район. Якщо видам одного, то видам усіх! Захисти мене!»

36 разів її брали на допит. Слідчі так катували дівчину, що потім відливали водою. А вона твердо казала: «Не знаю! Не знаю! Не знаю!». На суді твердила тільки одну історію, що йшла шукати в ліс своїх телят, а з лісу вийшов якийсь радянський солдат, дав їй цигарки, щоб передала комусь. Вона йшла, цілу дорогу плакала, а тоді надійшов інший солдат і забрав їх. Ось і все – більше нічого не було.

Тоді привели іншу дівчину за лжесвідка. Та розповіла, що Марічка прийшла до неї додому не сама, а з хлопцями і закликала її вступити в УПА. Вона твердила, що її з мамою змусили лягти на землю і під дулами автоматів пригрозили: якщо не вступлять в УПА, то їх розстріляють. Марічка на це  відповіла: «Навіщо ти обманюєш? Так не було! Я ж тебе майже не знаю».

Тоді слідчий вдарив Марічку. З носа їй пішла кров. Вона зібрала кров у долоню і кинула на кривдницю зі словами: «Напийся моєї крові!». Тоді слідчий кинув мужній станичній: «Ми тебе розстріляємо!». А закривавлена дівчина відповіла: «Я готова, стаю під стіну, хоч вже стріляйте!». Він здивувався, що це за патріотка така, яка навіть смерті не боїться.

Невинну її так катували, що м’ясо від кісток відбили на спині, усю в крові тягнули по підлозі. Марічка тоді промовила: «Господи, ти терпів за цілий світ, а я – тільки за Україну, не видам нікого!». Кинули в камеру майже неживу. Дівчата по камері виходжували її, як могли. Вранці з температурою 40 градусів дівчину знову викликали на допит…

«Бог давав мені сили, відваги, щоб я нікого не видала. У мене була стаття 24-ІА та 24-ІІ. Це кара смерті або 25 років тюрми», – посміхається старенька монахиня. Витримати допомагала молитва на вервиці, а коли її в тюрмі забрали, то молилася на пальцях: «Матінко Божа, чудотворна Самбірська, допоможи мені».

Коли Марічка зустрілася на суді зі своїм катом, він запитав: «Ти засуджена чи ні?» Слідчий відповів за неї: «Вона звільнена». Тоді кат каже: «Я на десять років забрав у тебе здоров’я». «Моє здоров’я від Бога походить», – відповіла мужня станична і показала рукою на небо. Суд виправдав Марічку, бо не зміг довести її вини.

 

Невидима служба

Марія повернулася додому в с. Подільці Самбірського району Львівської області, але там нікого не застала, бо батьків уже вивезли в Сибір. Марія пішла жити до бабці. В той час вона познайомилася зі священиком о. Петром Більо, який був великим патріотом, гуртував молодь і заохочував до молитви за Церкву і Україну. У 1957 р. він підпільно заснував жіноче Згромадження.

Марія Качмар – серед перших сестер цього Згромадження, матірним домом якого стає дім в м. Хирові Старосамбірського району. Частину будинку купили в п. Софії Салиги, яка сказала: «Діти, та я згодом вам увесь будинок віддам, але вас вивезуть. Тут були сестри-йосифітки, їх вивезли до Сибіру». А ми відповіли: «Ми маємо священика, з нами Бог».

21 квітня 1957 р. владика Миколай Чарнецький, ЧНІ, який повернувся з ув’язнення, поблагословив Згромадження. Владика дуже зрадів, сказав, що давно мріяв про це, щоб і в Україні було монаше Згромадження Пресвятої Євхаристії, адже у багатьох народів вже є такі Згромадження.

Сестра Антонія-Марія відбула підпільно разом з іншими сестрами новіціят (вишкіл монашого життя) у сестер-василіянок і була скерована на служіння в с. Олесько Буського району. Поселилася в будинку, в якому не було жодних умов для проживання. Працювала в колгоспі (у полі, на фермі), а одночасно таємно допомагала священикам у підпільних Службах Божих, готувала до сповіді та інших святих тайн дітей і дорослих.

Мешкала і в інших місцях, найдовше – у с. Зимна Вода біля Львова. Працювала в будівельному управлінні у Львові техпрацівницею, оскільки через минуле ув’язнення на іншу працю її не приймали. У підпіллі ж вона виконувала різні доручення, бо її поважали і довіряли їй. Монахиня їздила аж під польський кордон, готувала дітей до святих тайн, то була важка праця. Її питали, як вона не боїться ризикувати, але вона відповідала: «Я вже була в тюрмі, мені не страшно».

Отець Ярослав Гринюк, парох Церкви св. апостола Юди-Тадея з Івано-Франківська, пам’ятає сестру Антонію ще з 1970-х років. Вона брала участь у підпільних богослужіннях, які відбувались у Надорожній, Гостеві, Клубівцях, Бучачі, Зарваниці. Вона допомагала владиці Павлу Василику споруджувати тимчасовий престол у лісі між Гостевом і Клубівцями, де він таємно відправляв святі Літургії. Сестра Антонія молилася за нього і дуже хвилювалася, коли міліція оточила хату в Надорожній, де він служив.

Монастир сестер Пресвятої Євхаристії

Сила віри

Сенс життя сестра Антонія бачить у великій любові до Бога. Вона має сильну віру і знає велику силу молитви. Вірить, що Бог усе бачить, усе про кожного знає, ніколи не залишить без допомоги. Далі молиться, щоб Україна нарешті стала вільною і провідною європейською країною, такою, за яку вона страждала і молилася.

За активну апостольську працю в підпіллі та з нагоди 25-ліття виходу УГКЦ з підпілля на патріаршій прощі в Зарваниці у липні 2014 р. сестрі Антонії вручили грамоту та ювілейну медаль від блаженнішого Святослава Шевчука.

Щороку в день народження, 16 жовтня, сестра Антонія одержує багато привітань від рідних, знайомих, просто вдячних людей за молитву. Цьогоріч, коли сестра святкує своє 90-ліття, цих привітань стане ще більше. 1 жовтня владика Йосафат Мощич від імені митрополита Володимира Війтишина вручив Антонії Качмар грамоту за ревну працю на благо УГКЦ.

Юлія БОЄЧКО