В Україні розпочато знімальний період повнометражного художнього фільму «Екс» – бойовика на історичну тематику. Перші зйомки картини відбулися у Львові та Львівській області 16 та 17 грудня, подальші – передбачені на квітень-травень. Вихід фільму запланований на початок 2018 року.

Фільм є переможцем 8-го конкурсного відбору Державного агентства України з питань кіно. «Екс» означає «експропріація». Стрічка розповідатиме про події, що відбуваються на Західній Україні: революційна акція бійців підпільної української організації проти радянської влади перетворюється на криваву бійню.

До складу знімальної групи увійшла команда відомих українських кінематографістів: режисер – Сергій Лисенко; автор сценарію – Ярослав Яріш; оператор-постановник – Сергій Михальчук; художник-постановник – Влад Одуденко; композитор – Олександр Ярмола; художник по костюмах – Наталя Скаржепа; продюсер – Андрій Границя.

Докладніше про фільм – у розмові з режисером Сергієм Лисенком.

 

– Cценарист проговорився, що на ідею фільму його наштовхнула творчість Тарантіно, водночас сюжет заявлений як український історичний бойовик, тобто фільм на патріотичну тематику. Чи вдасться пов’язати патріотизм з імморалізмом ідей Тарантіно?

По-перше, хочу пояснити читачам, звідки взялась ця трохи дивна назва – «Екс». Насправді це слівце з лексикону професійних революціонерів, яке означає експропріацію – відбирання грошей або інших матеріальних цінностей на потреби революційної боротьби. Удачливим організатором ексів був грузинський більшовик Джугашвілі, не гребували ними й інші борці за справедливість – від Європи до Латинської Америки.

У нашому випадку йдеться про пограбування пошти молодими бійцями УВО (Української військової організації) на початку 30-х років на Галичині. По-друге, якщо уважно прочитати літературну основу, то дійсно можна помітити вплив на автора з боку дворазового лауреата премії «Оскар» за найкращий сценарій, пана Квентіна. Але, хочу наголосити, йдеться, перш за все, про естетику Тарантіно – нелінійність розповіді, несподіваність і удавану нелогічність певних сюжетних поворотів, загальну тривожну атмосферу.

Щодо «імморалізму» або «морального релятивізму», притаманних голлівудському митцеві, мушу сказати, що в нашому сценарії ці матерії відсутні. Всі моральні, етичні й психологічні акценти розставлені дуже чітко – це кіно про молодих українських патріотів, які віддали своє життя за свободу і незалежність Батьківщини. Інша річ, що ми хочемо показати їх живими людьми – з усіма внутрішніми протиріччями і складнощами.

І буквально кілька слів про автора. Його звати Ярослав Яріш, він мешкає на Львівщині, за фахом – сільський бухгалтер. Вдень він зводить дебет з кредитом, а ночами пише романи і сценарії. І робить це досить вдало – друком вже вийшло шість книжок, він є переможцем національного конкурсу «Коронація слова» в номінації «роман» і володарем «срібла» в номінації «сценарій». Завдяки «Коронації» я й знайшов цей твір, бо входив до складу журі.

– У фільмі задіяні переважно молоді невідомі актори, хоч одна зірка для привернення каси буде?

Напевно, ти пам’ятаєш, що в дитинстві ми дійсно бігали в кіно «на зірок». У глядацькій свідомості існували цілі жанри, що трималися на одній-єдиній персоні. Фільм з Бельмондо – бойовик, дивилися із завмиранням серця, з Луї де Фюнесом – ржака до упаду, з Софі Лорен – теж із завмиранням, але з іншої причини.

Сьогодні, на жаль, такого вже нема. Глядачі радше підуть на контент, на спецефекти, на скандал, ніж на зірку. І, наскільки я знаю, це загальносвітова тенденція. Інститут зірок, звісно, зберігся, але зараз він виступає, скоріше, як група підтримки.

Щодо України, то, на мій погляд, у нас немає актора чи актриси, які б змогли зробити фільму касу. Повторюся, це не тільки наша проблема. Тож про залучення якої-небудь зірки я не мрію. А от відкривати нові таланти набагато цікавіше.

– Коли на фільмі працює оператор рівня Сергія Михальчука, одного з найкращих європейських профі, це вже певна заявка на успіх. Розкажи детальніше про кіногрупу.

Тут треба віддати належне продюсерові фільму Андрію Границі. Саме він зібрав блискучу команду професіоналів. І якщо до екранних зірок я ставлюся досить скептично, то про зірок, що перебувають по інший бік камери, можу впевнено сказати – вони існують!

Той самий Сергій Михальчук, український оператор номер один. Колись, років двадцять тому, ми разом знімали рекламний ролик, але відтоді наші шляхи не перетинались. І саме продюсер наполіг на тому, щоб залучити його до проекту. Сценарій я відправляв Сергію з певним острахом, бо розумів, що він має десятки пропозицій з різних країн. Та «Екс» йому сподобався відразу і беззастережно. І це дар небес, що з нами працює такий митець.

Андрій привів на картину і художника-постановника Влада Одуденка, який працював на всіх помітних українських фільмах останніх років. «Поводир», «Брати», «Креденс», «Плем’я» – всюди видно його мистецький талант.

Також хочу згадати художника по костюмах Наталю Скаржепу, звукорежисера Євгена Петруса, художника по гриму Ірину Солодовську, другого режисера Кіру Смородську. Це все професіонали з великої літери. І я відчуваю велику відповідальність, бо з такою збірною просто зобов’язаний зробити хороше кіно. Буду старатися що є сили.

– Ти певним чином пов’язаний з рок-н-ролом, знімав у першій ролі Цоя, програми про рок-музику. Продюсер фільму Андрій Границя – колишній київський музикант, композитор фільму Сашко Ярмола – з «Гайдамаків». Чи буде ще хтось з музичного світу задіяний у проекті?

Перш за все зазначу, що Андрій Границя й досі є активним музикантом, який пише нові пісні, репетирує зі своїм гуртом і навіть опановує нові жанри – нещодавно він записав пісенний цикл у стилі «міський романс». Щоправда, виступи його «Пірати Бенд» відбуваються не так часто, як хотілося б.

Дійсно, рок-н-рол відігравав велику роль у моєму житті, зокрема й професійному. Я зняв музичний фільм «Кінець канікул» з групою «Кіно», у моїй дебютній стрічці «Кордон на замку» в головній ролі виступив Василь Гойденко, лідер видатного київського гурту «Колезький асесор». Я розповідав про рок-музику по телевізору, робив кліпи для електронних експериментаторів з Пітера і Таллінна, записав сотню інтерв’ю з музикантами з усього світу.

І я з сумом хочу тобі зізнатися: рок-н-рол вже не має на мене такого впливу, як раніше. Зламався якийсь камертон всередині, він більше не бринить у відповідь на звуки гітари чи потріскування платівки. Гадаю, це чисто віковий феномен (хоча з тобою, наприклад, такого не трапилось). Тому я вже не так палко прагну залучати рок-музикантів до своїх проектів. Хоча, як бачиш, чудового Олександра Ярмолу я все ж таки запросив… Можливо, це спроба якось залишитись у рок-н-рольній тусовці.

– Коли ти зрозумів, що будеш режисером, що послужило поштовхом?

Я виріс у «кіношній» сім’ї. Мати і бабуся працювали на «Укркінохроніці», в неігровій сфері. Студія була поруч з будинком, і ми, діти, набігавшись у дворі, прямували до цеху обробки плівки пити воду з бульбашками – там стояв автомат з безплатною газировкою. Пам’ятаю гострий, але приємний запах хімікатів, який панував у приміщенні…

Тоді кіно було справжнім виробничим процесом – плівку треба було проявити, потім надрукувати з неї позитив, а потім режисер з монтажером клеїли з цього позитива картину, причому клеїли у прямому значенні слова, з’єднуючи шматки целулоїду скотчем. На тлі сучасних цифрових технологій це виглядає як стімпанк. Тож бацилою кіно я був заражений з дитинства, і бажання стати режисером якось поступово визріло в мені. І до речі, батьки не дуже мене в цьому заохочували – мати взагалі мріяла, щоб я став хірургом. Але не судилося.

– Як до тебе приходять ідеї фільмів?

Пояснити це важко, бо творчість, як ти сам розумієш, – штука ірраціональна. Мені здається, що навколишня дійсність посилає тобі сигнали, і якщо їхня частота співпадає з твоїми внутрішніми налаштуваннями, щось таке народжується. Більш логічного пояснення запропонувати не можу.

– Чи сни відіграють в цьому роль?

Колись великий Куросава зробив фільм, який так і називався – «Сни». То була екранізація його власних сновидінь. Про себе нічого подібного уявити не можу, на жаль… Бракує в моїх снах високохудожнього контенту.

– Чи можна в кіно обходитися зовсім без насильства?

З насильством у кіно треба поводитися дуже обережно, бо я вірю, що життя наслідує кінематограф, а не навпаки. Звісно, існує низка жанрів, які спокійно обходяться без насильства – комедія, мелодрама, історії кохання, сімейні хроніки тощо. Це якщо не вважати насильства психологічного, але то вже зовсім інша історія.

Щодо екшенів, то насильство, безумовно, є їхньою органічною складовою. Мені здається, що в показі подібних сцен важливо вчасно зупинятися, не смакувати насильство, не робити з нього основу для фільму. До речі, в моїй майбутній стрічці насильства вистачає…

– Що повинен уміти актор, щоб потрапити у твій кадр?

Бути органічним у будь-яких запропонованих обставинах і добре володіти акторською технікою.

– Хто є твоїми ідейними вчителями? Маю на увазі великих режисерів, чиї фільми для тебе існують поза критикою.

На жаль, жоден режисер не застрахований від невдач. Буває, що й велетні знімають не дуже хороше кіно. Хоча, звісно, невдача, наприклад, Жан-Люка Годара та невдача якого-небудь пересічного режисера – це різні речі. Тому я не можу назвати митця, абсолютно всі роботи якого є для мене недосяжними взірцями. Можу лише окреслити якісь контури…

Як режисер, я виховувався у 80-ті роки, у радянській системі координат. Тоді нам освітлювали шлях три великі зірки: Андрій Тарковський, Олексій Герман, Сергій Параджанов. З точки зору володіння професією, винахідливості, вміння працювати в різних жанрах, для мене взірцем завжди був Голлівуд. Тому не можу не пригадати Біллі Вайлдера і Артура Пенна, які знали про кіно все. І нарешті, велика традиція європейського авторського кінематографу – Луїс Бунюель, Інгмар Бергман, Федерико Фелліні. Як бачиш, нічого несподіваного…

– Наскільки я пам’ятаю, тебе мало запитували про улюблені фільми, хоча питання це очевидне.

Топ-п’ятірка: «Громадянин Кейн» Орсона Веллса, «Бульвар Сансет» Біллі Вайлдера, «Персона» Інгмара Бергмана, «Андрій Рубльов» Андрія Тарковського, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

– Завжди було цікаво дізнатися, як режисери ставлять на місце надто пихатих акторів і підтримують надто невпевнених. Виснажує, мабуть?

Щодо невпевнених, тут рецепт простий – увесь час давати йому зрозуміти, що ти віриш у нього. Працює на сто відсотків. А на пихатих краще не гаяти часу. Я взагалі помітив, що чим більше в актора таланту, тим менше у ньому понтів.

– У співпраці режисера і продюсера є якась межа недозволеного? Чи механізм єдиний?

У цій сфері ще багато невизначеного. У межах індустрії (або того, що ми розуміємо під цим словом) мають існувати чітко прописані нормативи, які б встановлювали межі компетенції режисера та продюсера. Якщо продюсер ризикує своїми або позиченими грошима – це одне. Але якщо фільм повністю чи частково фінансує держава – це вже інше.

Моя позиція досить проста: продюсер має вибрати режисера, а потім повністю йому довіритися. Він може йому щось радити, рекомендувати, але ні в якому разі не нав’язувати. Фінанси, організація, маркетинг – прерогатива продюсера. Творчість – царина режисера.

Ідеальний варіант – коли обидва є однодумцями, як ми з Андрієм Границею. І то між нами постійно спалахують суперечки. І цьому нічим не завадиш, бо кіно – складна річ.

– Сам фільми дивишся в кінотеатрах?

На жаль, не так часто, як хотілося б. Але намагаюсь. Часто навіть не заради самого фільму, а задля того, щоб подивитися на людей, які сьогодні відвідують кінотеатри. Дивишся на ці обличчя (а здебільшого це молодь десь до 30-ти) і думаєш: «Ну як вас затягнути на українську стрічку?» При тому, що бюджети в нас у сто разів менші за голлівудські…  Чіткої відповіді поки що не отримав.

– Ти перший зняв «Кіно» у кіно. Розумію, що тебе вже замучили на цю давню тему, але спитати мушу: що тобі в Цою не сподобалось, а що підкупило?

Вразив мене масштаб його особистості. Можливо, це найкрутіший чувак, якого я коли-небудь зустрічав. І це відчувається, коли бачиш його на екрані – неможливо від нього відірвати очей. При тому, що він ніякий не актор, не лицедій. Це просто харизма. А не сподобалось те, що він чітко ділив світ на своїх та чужих. І проти чужих він відразу вибудовував величезну стіну. Я цю стіну долав досить довго…

– Що цікавого з фільмів ти радив би подивитися?

Я зараз настільки зосереджений на своєму фільмі, що на перегляди інших стрічок не залишається не те що часу, а просто душевних сил. А взагалі-то раджу дивитись кінематографічну класику – тих товаришів, яких я перерахував вище.

– В Україні кіноіндустрія не дуже жвава. Це пов’язано з фінансуванням чи ми все-таки не кіношна країна, незважаючи на Довженка, решту майстрів та феномен поетичного кіно?  

Кіноіндустрія – це коли на гроші, зароблені від прокату попередніх фільмів, ти знімаєш наступні. У цьому сенсі кіноіндустрія у нас відсутня. Причина проста – в Україні банально бракує кінотеатрів. А ті, що є, не так вже й переповнені. Факторів тут чимало – і ціна на квиток, і конкуренція з боку ТБ, торентів та комп’ютерних ігор.

А пам’ятаєш, як у 90-ті з кінотеатрів робили казино і мебельні салони? Ось це переривання традиції ходити в кіно сьогодні дається взнаки. Але, так чи інакше, якщо ми хочемо бути цивілізованою країною, ми повинні мати свою національну кінопромисловість. І треба віддати належне нашим можновладцям – фінансування кінематографу потроху збільшується. Будемо сподіватися на краще.

– Що б ти порадив тому, хто хоче зайнятись режисурою? На що варто звернути увагу в першу чергу, а на що не варто витрачати час?

Я б десять разів подумав перед тим, як пов’язати своє життя з режисурою. На цьому шляху розчарувань набагато більше, ніж перемог. Але якщо комусь так вже кортить, то я порадив би дві речі: дивитися якомога більше фільмів, намагаючись зрозуміти, як це зроблено, і вивчати життя в його найрізноманітніших проявах.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ