Багато українців працюють в Європі не тільки в сезон збирання полуниць чи доглядають за старенькими. Молоді і динамічні знаходять своє місце й у кваліфікованому бізнесі. Наш земляк Сергій Єрьомін закінчив інститут, здобув спеціальність «економіка підприємства» і зараз живе та працює в Кракові, у швейцарській фірмі, яка займається організацією заводів для переробки сміття у всій Європі. А ще Сергій надзвичайно цікавий фотограф. Про життя у Польщі, фотографію і поляків – у розмові з ним.

 – Що спонукало тебе перебратися до Польщі?

Головної причини переїзду, як-от пошук щастя та легкого чи важкого збагачення, не було. Було бажання поїхати в подорож, побачити щось нове, відвідати друзів. Паралельно вже якийсь певний період часу хотів створити щось своє. Звичайно, розглядав те «своє» у Франківську, але чим ближче до того ставав, тим більше воно втрачало вигляд «свого». І так десь за тиждень ми зібралися, купили білети на автобус і поїхали в подорож. Планувалося відвідати Литву, Польщу, Німеччину і повернутися додому. Але в першому ж місті, в якому ми зупинились, а саме у Кракові, стало зрозуміло, що ті речі та можливості, які я побачив, є фундаментом для створення саме того «свого», про яке я мріяв.

– Чи були перші труднощі, які штовхали тебе повернутися в Україну, але їх вдалося пережити? Як з ними боровся?

Взагалі, я не вважаю, що з переїздом з України труднощі і проблеми залишаються вдома, а натомість починається нескінченне щастя і добробут. Труднощі і проблеми є в кожного, хто прокидається вранці чи ввечері (сміється). Тому й думки втікати додому, рятуючись від проблем, просто не було.

– Простіше вести бізнес з нашими чи їхніми, тобто з українцями чи тими, хто живе за західним кордоном? Як з ними йде спілкування і чи є різниця у поглядах?

В Україні я бізнесу ніколи не вів і не можу коментувати. Але хочу зауважити, що таке формулювання питання типове для нас, тому що ми звикли, що для того, щоб бізнес працював, важливо мати доброго знайомого, кума, брата, свата і вони допоможуть у вирішенні якихось питань. Тому й питання таке –  не де саме ведеться бізнес, а з ким. І скажу відверто, що тут бізнес ведеться в державі Польща, а не з паном Яцеком чи паном Томашем, яких я поїв добрим пивом, а потім ми співали патріотичних пісень і під це все підписали якусь «ліву» угоду. Тут є чітка структура ведення бізнесу, і всі питання регулюються установчими документами. Хоча якщо бути відвертим, то особи, які ще добре відхопили «совка» до європейського періоду, досить часто намагаються щось «załatwic».

– Оті заводи, якими опікується фірма, де ти працюєш, – то якісь конвеєри з переробки та утилю чи ще щось? Яке сміття «в пошані», а яке дійсно є сміттям?

Це німецька технологія переробки сміття органічного чи хімічного походження на паливо та електрику у вигляді невеликого заводу. Ця технологія чудово зарекомендувала себе по всій Європі, вона прибутково використовується у невеликих містах, селах, фермерських господарствах. Завдяки їй люди отримують дуже дешеві джерела енергії і, відповідно, чисте довкілля.

В Україні ці заводи мало кого зацікавили, оскільки вигідніше отримати кошти на утилізацію і загубити їх разом з сміттям десь між Львовом та Києвом. Та й взагалі, напевно, в Україні краща ситуація з екологією, ніж десь в Європі, і тому ми можемо ще забруднювати й забруднювати свою землю.

– Ти живеш межи поляками, з якими в українців є певні історичні незгоди. Чи відчуваєш ти це в побуті?

У Кракові мешкають дуже ввічливі люди, і я ніколи не чув негативу щодо  свого українського походження. Звичайно, є праворадикально налаштовані люди, які виступають проти всього, що не є польське. Але такі люди є в кожній країні.

– Чим відрізняється польська бюрократія від української?

На мою думку, Польща досягла максимального рівня бюрократії. На все, що ти робиш, на все, що плануєш робити, і на все, що ти більше не робиш, потрібно мати відповідний документ, а краще – три, і я не жартую. На початку мене дуже це злякало, особливо коли в одній з установ я отримав перелік 15-ти необхідних документів. Я звик, що в Україні кожен папір, який тобі потрібен, проведе тебе через всі кола бюрократичного пекла, а на виході можеш не отримати бажаного результату. І треба буде зателефонувати тьоті Свєті, яка знає кого треба і все «порішає».

Тут, в Польщі, все працює чітко і ясно. Ти проходиш необхідну процедуру, вона чітко прописана і відповідно виконується. Нема такого поняття, як посилання людини з кабінету в кабінет. Нема такого: «приходьте завтра», «ви що, не бачите, я зайнятий», «почекайте за дверима» і (моє улюблене) «приходьте після свят». Тут всі, хто займає посади, виконують свої функції, і в їхній обов’язок входить зробити все, щоб ти отримав те, що тобі потрібно. До того ж, ніхто свою посаду не використовує як важіль впливу та приниження. Це, на мою думку, одна з тих речей, які є ознакою європейської держави.

– Що би ти порадив українцям, які планують переїхати жити до Польщі?

Не можу відповісти, порад не маю, все занадто індивідуально.

– Як пересічні поляки коментують події в Україні?

Я ніколи не зустрічав тут поляка, який би хотів коментувати чи коментував події в Україні. Це ж не росіяни, яким є справа до всього в чужій державі…

– Давай поговоримо про твоє хобі – фотографію. Переглядаючи твій акаунт, можна сміливо заявити: ти сильний фотограф. На що фотографуєш (плівка, цифра) і як фотографія тобі допомагає в житті?

Я фотографую на плівку, і в основному ч/б, займаюсь цим уже давно. Що для мене фотографія? Таке питання завжди пробуджує в моєму розумі боротьбу між чорним і білим (сміється). Так, тому що, з одного боку, фотографія, як мистецтво, повинна надавати сенсу твоєму життю, викликати емоції, дарувати відчуття радості від процесу. А з іншого боку, ти – як кілер, якого цікавить тільки результат, і коли ти його отримуєш після проявлення плівки і друку прев’ю, є тільки відчуття насолоди і ніби весь той процес був лише для цього.

Колись одна знайома, теж фотограф, сказала мені: «Ти не митець, ти –мисливець…» Не знаю… Я скоріше б це назвав пошуком філософського каменя. Це коли в тебе є мета, і ця мета – не матеріальна, як, скажімо, купити собі золотий хасельблат, а така, як пошук істини. Ти розумієш, що це ілюзія, але продовжуєш пошук.

У фотосередовищі існує таке правило, що треба знімати серії. Розумієш? Це якась кількість фотографій, присвячена певній тематиці. І це було чи навіть є дуже важливим, особливо якщо ти хочеш зробити виставку своїх робіт чи надрукувати альбом. Я завжди це сприймав негативно, це як розжовування  того, що і так пожували. До того ж, в серії завжди є посередні кадри, вони доповнюють серії, але як фотографія – лайно. Для мене важливо, щоби в одному кадрі було все: і життя, і смерть, і любов, і зрада. От це, напевно, я і шукаю.

– Яких людей ти не любиш фотографувати?

Я не фотографую тих людей, які не будують композицію мого кадру. Взагалі, портрети майже не знімаю, і якогось підґрунтя в цьому немає, просто не знімаю. Всі портрети, зняті мною, – це портрети людей, яких я добре знаю.

– Чим польський типаж відрізняється від українського?

Я мешкаю в місті, де дуже багато університетів і, відповідно, студентів. А молодіжна мода, на мій погляд, зараз така, що і українці, і поляки, і японці виглядають однаково. В типажі людей середнього віку великої різниці я теж не помітив. Ось де є величезна різниця – це в людях похилого віку. Краківські пенсіонери впевнені в собі, мають добре почуття стилю, не вдягають на себе все підряд, тому що «я вже старий і мені не треба бути гарним», ведуть активний спосіб життя і виглядають відповідно.

– На твою думку, чи існує ризик смерті сучасної професійної фотографії у зв’язку з феноменом селфі й інстаграму?

Навіть якщо інстаграм і був створений для того, щоб весь світ дізнався, що ти їв на сніданок і як чудово виглядаєш у дзеркалі туалету загального користування, то зараз (а взагалі-то вже давно) цей ресурс активно використовують професійні фотографи і навіть фотографи зі світовим іменем. Я не думаю, що якийсь напрямок фотографії може загрожувати іншим. Так, можливо, знижуються вимоги до якості самої фотографії, до процесу її створення, але зараз так у всьому – так би мовити, світова тенденція «халтури».

– І наостанок… Ти в Польщі назавжди?

Казати, що щось назавжди – смішити Бога.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ