Бойовик

Режисер: Девід Ф. Сандберг

У ролях: Закарі Лева, Мішель Борт, Марк Стронг

Хлопчик Біллі Бетсон колись давно втратив на ярмарку маму і з тих пір кочує по прийомних сім’ях, з яких він раз у раз втікає. Він все ще плекає надію відшукати матір, але його спроби видзвонити її за іменем у телефонній книзі залишаються безуспішними. І навіть у найбільш люблячій і великій родині, яка, до того ж, повністю складається з таких же прийомних дітей, він почуває себе не в своїй тарілці. На додачу до всього одного разу поїзд метро відвозить Біллі на якусь дуже дивну станцію – в далеку моторошну печеру, де на троні сидить останній чарівник і похмуро заявляє, що хлопчик повинен стати його наступником. Тому що тільки він гідний стати новим Шазамом. Ну, або тому, що у вмираючого чарівника вже немає часу шукати іншого. Так Біллі стає новим Шазамом, другим супергероєм після Роккі – про якого, звичайно, у фільмі обов’язково згадають.

У часи, коли навіть іронічно обігрувати кліше вже само є кліше, складно зняти смішну супергероїку і не загрузнути в хитких пісках постмодерну. Руйнування канонів перестало бути заняттям оригінальним: тепер мало показати пальцем на жанрову умовність і сказати «ха, дивіться, але ж це штамп»: зараз навіть «Дедпул» крізь товсті окуляри сатири намагається намацати таку собі драматургію. «Шазам» у цьому плані, може, і не сильне, але виразно якісне поліпшення. У ньому вже не так відчувається авторська рука, цей цинічний погляд зверху, який постійно намагається перекрутити будь-яку сцену і залоскотати глядача до смерті всякими інтертекстами. Весь умовний «стьоб» тут виходить не з авторського погляду, а з самих персонажів, характерів.

Точно так, як і герої промацують супергеройські можливості хлопчика Біллі, сам фільм із приголомшливою юнацькою пихою проноситься старими стежками. Він, немов маленький школяр-бунтар (в найкращому сенсі), шукає в академічній формулі неточність або привід для чергової шпильки. А чому лиходії не стріляють в обличчя? Навіщо пафосні промови вимовляють так здалеку? І звідки у супергероїв такі круті імена? Адже їх, виявляється, так складно придумати. І взагалі, навіщо мені когось рятувати, якщо можна ламати банкомати і робити з людьми платні селфі? Але його бунт абсолютно не реакційний – «Шазам», незважаючи на всі відступи і кпини, залишається вірним дискурсу, який довів свою працездатність у сотнях фільмів до нього. Він працює за тією ж суворою структурою і з тими ж класичними темами дружби, сім’ї та інших чудових речей, просто робить це якось дотепніше, сміливіше, щиріше. Тонка проблема прийомних батьків у «Шазамі» жодного разу не стає приводом для маніпуляції (хоча можливостей для цього багато), а звернення до підліткової естетики не схоже на типові продюсерські загравання з цільовою аудиторією, такий собі how do you do fellow kids.

Так само і Закарі Лівай, дорослий сорокарічний чоловік, виглядає нітрохи не інфантильно чи нерозумно, граючи добросердного тінейджера – що, треба сказати, непросте завдання, якщо ти не якийсь там Том Хенкс (про «Великого» тут, до речі, теж згадують). Завдяки його запальній ексцентриці в дуеті з п’ятнадцятирічним Джеком Діланом Грейзером (хлопчик Едді з «Воно») місцеві геги загалом і працюють: вони часто перебувають на такій межі між милим і відверто ідіотським, що будь-яка акторська хиба могла б умить позбавити весь фільм харизми. Але вже з чим-чим, а з харизмою у «Шазама» все гаразд: вдалі випади є навіть у типово бляклого лиходія в особі Марка Стронга, одночасно інфернального і іронічного. І нехай фільм до фіналу знижує оберти і, підкоряючись негласним законам блокбастерів, закінчує історію не найбільш масштабною баталією. Нехай він не завжди дотепний, а іноді – тільки іноді – трохи більше повчальний, ніж слід. Все одно «Шазам» на рівні з «Акваменом» (цікаво, що обидва фільми зняли колишні режисери хорорів) ілюструє дуже райдужну тенденцію.

ФЕЛІНСЬКИЙ