Сім’я прикарпатського священика виховує одинадцятьох дітей

Сім’я Івана і Наталії Назаруків є однією із двох багатодітних родин на Прикарпатті, які виховують більше десяти дітей. Нещодавно домівка прикарпатського священика вкотре наповнилася плачем немовляти – дружина подарувала чоловікові одинадцяту дитину і третього хлопчика.

Познайомитися з унікальною сім’єю «Галицький кореспондент» вирушив на Тисмениччину, у село Чорнолізці, де й проживають Назаруки. Івана Назарука тут знають не лише як багатодітного татуся, а й як місцевого священика. Він має у селі парафію, тому знайти хату, наповнену дитячим сміхом, місцеві допомагають хутко.

На порозі нас зустрічає кілька білокосих дівчаток, старша дівчина проводить до хати й просить зачекати матір. В оселі світло й охайно. Те, що під одним дахом тут проживає гурт дітей, видає хіба що десяток пар різноманітного взуття на вході й позитивна енергетика в домі.

Заклопотана Наталія Назарук перепрошує за відсутність чоловіка, пояснює, що вранці наймолодша донька заслабла й він поїхав за ліками до Франківська. Загалом наша розмова проходить у звичній для цієї оселі атмосфері: під прицілом зацікавлених дитячих поглядів і запитань.

Наталія розпочинає бесіду зі спогадів про знайомство з чоловіком. Пара зустрілася й закохалася на весіллі друзів тут, у Чорнолізцях. Через два роки дівчина з Франківська переїхала жити до коханого вже в статусі дружини. Зовсім скоро на світ з’явилася найстарша донечка Мар’яна, якій сьогодні 17. Через півтора року – син Володимир. Зараз у сім’ї Назаруків – вісім донечок і три сини, наймолодшому – всього кілька тижнів.

Не хотілося ставити банальних запитань, проте не можу втриматися й цікавлюся: «Як вдається впоратися з вихованням такої кількості дітей?» Наталія з усмішкою відповідає: «Коли в мене була одна дитина, я думала, це важко. Тепер часу на подібні роздуми немає. Думки про те, щоб встигнути все».

Вдень більшість часу жінка проводить на кухні. «Готую не те, щоб багато, просто кожен хоче чогось іншого – треба дослухатися до кулінарних вподобань», – пояснює Наталія. Для того, щоб зекономити на продуктах харчування, родина тримає господарку: качки, кури, перепілки і корову. З усім цим Наталії допомагає чоловік. Загалом до хатньої роботи залучені всі.

Ввечері жінка сідає з молодшими дітьми за уроки, інколи допомагають старші. «Мушу проконтролювати, бо навчання – то важливо», – каже жінка. До речі, сама Наталія – педагог і після закінчення вишу хотіла працювати вчителем. «Так склалося, що сьогодні вчу своїх», – сміється мати-героїня.

Знаходить час Наталія і для позашкільних занять з малечею: «Трьох середніх воджу на танці до нас у село чи в Тисменицю. Добиратися доводиться по-різному: раз автобусом, раз машиною. Коли в селі була репетитор з англійської, намагалися потрапити з нашими школярами і на її заняття».

Транспорт для сім’ї з такою кількістю дітей є необхідністю. Стареньку автівку придбали ще п’ять років тому, коли в державі було трохи стабільніше. Наразі коштів на більший і новіший автомобіль немає.

Найстарший син Володимир – спортсмен. Сестра хлопця приносить показати його численні нагороди. «Володя займається важкою атлетикою, у збірній області, не раз брав участь у різноманітних змаганнях», – пишається здобутками сина Наталія.

Сьогодні старший син і донька приїжджають додому лише на вихідні, адже мешкають у гуртожитках навчальних закладів у Франківську. Мар’яна Назарук є студенткою коледжу технології та бізнесу, Володимир навчається у коледжі спортивного виховання.

Самостійність – риса, яку старші діти Назаруків здобули ще змалку. Двоє старших дівчат і хлопець час від часу працюють. «На новий ґаджет заробляють самі», – розповідає Наталія. Грошей на всіх, звісно, бракує.

«Вистачає на їжу й одяг, ще – на поточні витрати, проте на купівлю чогось суттєвого немає. Забезпечення від держави мінімальне. Як приходить сума на картку, то ніби щось є, але розділити ті гроші на одинадцятьох, то нічого й не залишиться. Особливо важко, коли діти починають хворіти, тоді в аптеках залишаємо тисячі», – ділиться жінка.

До речі, свого даху над головою Назаруки поки що також не мають. Наталія розповідає, що хата, в якій вони мешкають, належить матері чоловіка і племіннику, який у ранньому віці залишився сиротою.

«Не раз я зверталася в область і район з бажанням стати на квартирну чергу, проте вдалося це зробити лише через кілька років ходіння в Івано-Франківську. Але чи з того щось буде? – журиться жінка і розповідає про неповагу з боку деяких чиновників. – Бувало, що чоловікові неофіційно натякали на те, чи він чимось думав, коли робив дітей. А в Галицькому районі взагалі запропонували знімати житло за «дитячі» гроші. Мовляв, вистачить. Раніше пробували стати на чергу з отримання житла там, адже звідти родом мати і я була там прописана». Та й їй також, як додає, у департаменті натякали: чого сюди прийшла?

Від невтішних розмов про бюрократію і пільговий статус у красивій обгортці Наталія Назарук переходить до приємних розповідей про традиції сім’ї. «Особливо любимо дні народження. В сім’ї, яка складається з 13-ти членів, такі святкування бувають кілька місяців підряд, а то й по кілька на один місяць», – сміється Наталія. В цей день жінка обов’язково випікає іменинний торт, сім’я трапезує святковою вечерею. Все, як у всіх, просто трішки частіше.

Подорожують Назаруки рідко, але влітку особливу традицію не пропускають. «Їдемо до цілющого джерела Дзвіньохи (свята купальня на території Угорницького Свято-Преображенського монастиря – авт.). Сама дивуюся, але всім вдається поміститися в автівку», – щиро усміхається Наталія.

А завершуємо наше спілкування розмовою про осуд і злі язики. Наталія каже, що дурні розмови чує часто в селі і не тільки, але на них звикла не зважати. А ми покидаємо багатодітну оселю з приємністю. За якихось 20 хвилин спілкування вдалося відчути потужну енергетику підтримки, яка панує в родині, де сестра підставить братові плече, де наука життя розпочинається з сімейних цінностей і нівелює матеріальні прихоті.

Юлія КАНЮС