Художники про Україну знають щось особливе і по-особливому… Про це свідчить експозиція до Дня Незалежності у виставковій залі Івано-Франківської обласної спілки художників НСХУ, де відчувається атмосфера свята і смутку одночасно, віри в перемогу і надії на мир… Так багато всього відчувається… І це все про Україну… Різну по-різному, але нашу… Від прадавніх часів до сьогодення. Від пейзажів до урбаністики, від натюрмортів до портретів. Криваво і темно, квітково і сонячно, легкокрило і гірко… Це все про нашу Україну і нас на роботах наших митців, бо тепер так багато у наших серцях і туги, і горя, і любові, і радості, і відчаю, і надії.

            60 історій України, 60 образів України, 60 настроїв України. Саме стільки робіт представлено в експозиції, щоб охопити велич і красу рідної землі, її життя в часи мирні і часи війни. А ще вкотре нагадати про те, що у нас вкрали, те, що намагаються знищити, те, завдяки чому ми є і будемо.

            Теплі світанки і тривожні вечори, сполохані будівлі і незворушні гори, тиша, крізь яку проривається грім, сонце, яке відчайдушно хапається за шпилі дня…

            Коли дивилася на пейзаж Ігоря Роп’яника, на те світло, що відбивається у воді, то здалося, що він немов з іншого, мирного, життя, а потім глянула на дату – 2025 рік… Я по-доброму заздрю тим художникам і письменникам, які за роки війни змогли зберегти саме таке світодивлення, пам’ять і надію про життя мирне, бо я вже давно так не вмію. І для мене тепер це завжди не про радість споглядання, а про біль споглядання на той колишній спокій, який у мене забрала війна. Робота Світлани Хміль «Сьома ранку» теж про це. А ще про розкіш прокидання у минулому житті, коли день починався з аромату ранкового світла і кави, а не вибухів та новин про смерть. І звісток, що козака несуть…

Саме таку назву – «Козака несуть» –  має робота Богдана Бринського. На ній боляче і звитяжно: посеред крику, дзенькоту зброї – тиша, бо ангели козака несуть понад землею, понад полум’ям, димом, понад усім, що було таким дорогим і заради чого обірвалося життя. Так багато на ній сказано. А ще більше не сказано, бо ж хіба можна достоту виписати біль втрати? Мовчать ангели, мовчить білий вершник на білому коні, мовчать, схиливши голови ті, хто проводжають козака в останню путь… І ти мовчиш, вдивляючись у силует того, хто віддав своє життя за незалежність України.

            А чи пам’ятаєте наші балади, в яких біль людський і туга перетворювались на дерево, птаха, квітку? Що є на межі такого перетворення? Сергій Лаушкін немов ловить оцей момент перевтілення у «Дереві життя». І ось перед нами вже і не дерево… Чи таки дерево? Але дещо інше, ніж було до дотику майстра, олюднено-оживлене, з якого проступають людські силуети. Стоїш перед скульптурою і думаєш: а яку саме мить зловив митець?  Втечу чи повернення? Хтозна, може, він, взагалі, не те хотів сказати, що я побачила. Але так завжди: є те, що хотів сказати художник, і те, що побачив глядач. Воно може збігатися, а може і ні. Та це мабуть, вже не так суттєво. Суттєвими є лінії, тріщинки, пластика фігур, в яких можна відшукувати свої сенси. І найменше, про що тобі хочеться думати у цей момент, так це про архетипну символіку дерева життя, про присутність його в усіх культурах, бо це так загально, а тут усе глибоко індивідуальне, немов тільки твоє. Хоча чому немов? Коли ти один на один з твором мистецтва, воно усе тільки твоє і трішки митця.   

            Антропоморфні камені Михайла Мурафи… Це теж про межу перетворення. Пригадуються героїв із казок та міфів, що ставали каменем. Де вони? Що з ними? Мурафі вдається поміж численних каменів знайти декого з них, подарувати їм нову історію їхнього нового життя, що завдяки ледь-чутним дотикам майстра стає справжньою. Чого лише вартують «Подорожній» чи «Спогад». І не вірте першому погляду. Вірте усім наступним.

            «Тривожний сон землі» Оксани Мельничук мені найближчий на цій виставці і за настроєм, і за відчуттями, і кольорами. Більшість наших снів тепер такі, і ми з надією позираємо вгору, тримаючись за рідну землю. Якось мене спитали, що робитиму після нашої перемоги, відповіла, що нарешті висплюся… А поки що сни мої обірвано-розірвано-пошматовані, як у цієї жінки-землі, що дивиться з надією в небо. І кольору такого ж…

            Найбільше ця виставка – про подорож, мандрівку Україною, але не ландшафтною, а отою, що не лиш у просторі та часі, а й пам’яті, у відчуттях, у дотиках, звуках і запахах. Навмисне не кажу про кольори, ви їх побачите самі, а у серці буде синьо-жовто, вільно і незалежно.