Коли торік наприкінці березня Наталя Ольхова втекла від окупації у Франківськ, то найперше, що зробила, розібравши сумки, – це пішла до пам’ятника Бандері. Стала поруч, поклала руку на серце і так сфотографувалася. Виклала ту світлину в фейсбуці.
«Що з тобою зробили там у Франківську?» – писали земляки з Маріуполя, але саме ті, які лишилися, щоб чекати на «рускій мір».
Приблизно те саме вони писали і коли Наталя ділилася у соцмережах тим, як приєдналася до всеукраїнського диктанту, як влаштовувала патріотичні заходи у Франківську, як ходила по місцевих музеях визвольної боротьби.
А ще пишуть, аби верталася додому, бо «в Маріуполі тепер усе добре, місто відбудовують…».
Па законам ваєнного врємєні
Як розповідає Наталя, у Маріуполі й справді зараз активно будують. Всі – російські фірми. Будують абияк і нашвидкуруч. Тим не менше квартири скуповують. Теж росіяни. При чому досить дорого. Якщо в 2021 році однокімнатна квартира в спальному районі коштувала біля 16 тисяч доларів, то тепер – 30 тисяч.
У Наталиній квартирі, яку мав пильнувати сусід, вже місяць живуть дагестанці. Повикидали її речі, затопили сусідів, помешкання «вбили»…
Взагалі у місті зараз повно дагестанців – працюють на «будовах».
А віднедавна по Маріуполю ходять чутки, нібито, якщо не вернуться власники квартир, то їхні помешкання відберуть і роздадуть місцевим. «Па законам ваєнного врємєні».
У місті є їжа, вода і інтернет. І навіть працює театр. До речі, найперше, що зробили окупанти, відновили місцеве управління культури.
Перейменували багато вулиць. Наприклад, проспект Миру став проспектом Леніна. Знесли українські пам’ятники, перефарбували все на триколори. Повсюди гасла на кшталт «Расія здєсь навсєгда».
В органах місцевого самоврядування повсідалися переважно колаборанти – їх багато. Чимало з них вернулися з Донецька або Росії.
Загалом певна частина маріупольців пристала на російський бік. Бо «бачили, як наші бомбили». Є і ті, які нейтральні. Від них узагалі ні слова про війну, лише: «Як справи? Де працюєш? У нас гарна погода…».
Але найважче зараз проукраїнським маріупольцям, які лишилися в місті. Їх немало. Лишилися з різних причин. Здебільшого через хворих або стареньких родичів. Вони просто мовчать і намагаються якось виживати.
Наталя каже, що місцеві найбільше боялися «кадирівців», бо «вони дикі і жорстокі», не мають ніякої моралі.
«Коли мене кличуть назад у Маріуполь, відповідаю, що не житиму під російськими прапорами, – розповідає вона. – Натомість чую від декотрих, що «Маріуполь уже ніколи не буде українським».
Але Ольхова переконана, що дуже скоро у її рідному Маріуполі буде навіть музей Степана Бандери. Каже, із задоволенням сама готова зайнятися цією справою.
Тим паче вже зараз у франківському центрі переселенців «Я – Маріуполь» працюють над проєктом майбутньої культурної деокупації міста.
Ні світла, ні тепла, ні гігієни
В окупації Наталя прожила місяць. Від бомб ховалася там, де працювала – в Палаці культури. І ще майже сотня людей.
З 2 березня там уже не було ні світла, ні опалення. Майже ніякої гігієни. Спочатку люди їли хто що мав, а коли харчі позакінчувалися, у підвалі у великій бочці розпалювали вогонь і так варили для всіх їжу, яку привозили волонтери чи хтось десь знайшов у розграбованих магазинах.
«Коли побачила, як дівчинка знепритомніла від голоду, забила на сполох, – згадує Наталя. – Вони з мамою прибігли голі-босі. Не мали з собою взагалі ніяких запасів. Аж тоді ми взялися робити загальну польову кухню».
Та найгірше було з атмосферою між людьми. Жінка розповідає, що директорка Палацу культури разом зі своїм чоловіком влаштували там справжній терор. Наприклад, не впускали до приміщення людей, котрі просили сховища, або видавали їжу кому скільки хотіли – треба було випрошувати.
«Її син «давився» шоколадками поки ми дивилися на нього голодними очима, – згадує Ольхова. – Люди не витримували. Йшли геть. Під обстріли».
До речі, та директорка стала колаборанткою – тепер на посаді заступниці начальника управління культури, хоча до великої війни постійно агітувала за все українське.
У 45 без нічого
«Знаєте за чим найбільше серце болить? – говорить Наталя. – За тим, що не можу піти до мами на могилу. Навіть не знаю, чи вона взагалі ще є. Коли з франківськими друзями їздила на місцевий цвинтар провідати їхніх померлих рідних, то уявляла собі, ніби прийшла до мами».
А ще квартири шкода. У 45 років жінка лишилася без нічого. І свого моря шкода. І стежин, де ходила в школу. І парків, де мала свої перші побачення… Всього шкода.
Коли тільки приїхала до Франківська, десь місяць оклигувала від пережитого – всередині гризла страшна порожнеча. Плакала.
А тоді знайшла себе у центрі для переселенців «Я – Маріуполь». Наталі запропонували стати куратором сектору культури. І вона потрохи віджила.
Йдеться про соціальну реабілітацію маріупольців саме через культурні заходи, Наталя й сама так почала реабілітуватися. Каже, відчуття, що ти приносиш реальну користь людям, – направду цілюще.
«І ще, – додає Ольхова. – Я дуже люблю своє місто, свій рідний Маріуполь. Але саме у Франківську на повну силу відчула себе українкою. Тут це витає навіть у повітрі».
Наталя МОСТОВА