Хлопці, підемо, боротися будемо
За Україну, за рідні права…

(Із пісні «Там на горі, на Маківці»)

На початку ХХ століття, більш ніж через два століття після Полтавської битви (1709 р.), українцям вдалося відновити своє військо. Його відродження було безпосередньо пов’язане з розквітом українських молодіжних руханкових, пожарних і стрілецьких товариств «Січ», «Сокіл» та інших.

Ідея українського війська, яке допоможе здобути державність, спонукала до заснування нових осередків молодіжних організацій на території всього краю. А перший український таємний військовий гурток «Пласт» виник 1911 р. при філії Української академічної гімназії у Львові з ідейно підготовленого гуртка учнів середніх шкіл та кількох студентів університету. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко, активними членами – Василь Кучабський, Роман Сушко, Омелян Кучерішка, Осип Квас, Олена Степанів. Це була «мішана (хлоп’ячо-дівоча) пластова організація», яка, за словами О. Степанів, «вела більше військову, як пластову роботу, бо, крім в’язання вузлів, пластового ходу, сигналізації, училися ми стріляти з бравнінга, пізнавати систему кріса – Манліхера (поки що лиш теоретично), таборувати і підходити. Вчилися ми з малих, битих на цикльостилю видань, які переводили з польської на українську мову…»

До Пласту вписалося 30 осіб, із яких згодом залишилося 20 активних членів. Серед них були дівчата О. Степанів, С. Сидорович, Г. Дмитренко, С. Древко, М. Якимович та інші. Пластова організація була поділена на гуртки, заняття яких проводили Чмола і Семенюк.

Отож, завдяки різноманітним формам роботи молодіжні організації «Сокіл», «Січ», «Луг» і «Пласт» виховували свідомих, фізично здорових патріотів України, сприяли захисту української мови, історії, культури від асиміляторської політики австрійського та польського урядів, готували українську молодь до боротьби за державну самостійність нашого народу.

У 1912 році уродженка села Кропивник (тепер Калуського району Івано-Франківської області) Константина Малицька була запрошена до міжпартійного комітету, членами якого були Іван Чмола, Лонгин Цегельський, Іван Боберський, Степан Томашівський та Роман Дашкевич. Комітет опрацював статут і в грудні 1912-го розгорнув діяльність щодо створення товариства «Українські січові стрільці II» (організації для військового вишколу і національно-патріотичного виховання галицької молоді).

14 грудня 1912 року у Львові відбулися Великі жіночі збори під проводом відомих діячок культурно-освітніх товариств у Галичині Константини Малицької, Олени Степанів та Марії Білецької, які розбудили серед жіноцтва думку, щоб зі зброєю боротися проти Росії за незалежну, соборну Українську державу. Ця концепція була провідною у доповіді Константини Малицької на тему «Політичне положення під теперішню хвилю». Із співдоповіддю «Завдання жінки на випадок війни» виступила Олена Степанів, майбутня національна героїня України і хорунжа Леґіону Українських січових стрільців (УСС). 18 лютого 1913 р. за підписом Константини Малицької, Олени Степанів, Марії Білецької, Олени Верганівської, Олени Залізняк, Олени Лучаківської, Ольги Гаморак та Євгенії Ясеницької у львівських часописах з’явилася відозва про створення фонду «Потреби України». Зібрані жіноцтвом кошти на «Великих жіночих зборах» були використані для формування Леґіону УСС.

У журналі Союзу Українок Америки «Наше життя» читаємо: «Тодішня політична ситуація в світі ще більше ускладнювала нашу боротьбу. Напруження на Балканському півострові 1912 р. насувало можливість конфлікту між Австрією й Росією, а разом із тим актуалізацію нашої справи. Частина нашого суспільства, зокрема молодь, відчувала цю загрозу й її перспективи. Та постава суспільства не була одностайна. Наприклад, З’їзд Нотаблів (лат. notabilis – значний, видатний – ред.) 7 грудня 1912 р. висунув заяву лояльности українського населення в разі воєнного конфлікту, не додаючи до того ніякого українського національно-державного постуляту. Більш патріотичні настрої панували серед української студентської молоді, яка в численних виступах домагалась військової підготовки для молоді та ширення самостійницьких кличів. У такій ситуації залунав особливим відгомоном виступ українського жіноцтва. 14 грудня 1912 p., отже в тиждень по З’їзді Нотаблів, відбулись у Львові Великі жіночі збори, на яких Константина Малицька виголосила доповідь «Політичне положення під теперішню хвилю», а Олена Степанів говорила про «Завдання жінки на випадок війни». Посилаючись на вищезгадану заяву З’їзду Нотаблів, резолюції жіночих зборів підтримали її, застерігаючись: «як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством». Цим доповненням українські жінки скорегували невиразну поставу українського політичного проводу. А співучасть Олени Степанів виразно вказувала на розуміння й симпатії зорганізованого жіноцтва до змагань молоді…»

Результат визвольних змагань значною мірою залежав від зовнішньо-політичної орієнтації української еліти, яка плекала надію, що Росію буде легко перемогти Центральним державам (у складі Німеччини та Австро-Угорщини), а на її руїнах постане самостійна Українська держава. Отож, З’їзд Українських Нотаблів та збори українського жіноцтва ухвалили: у випадку збройного конфлікту між Австрією та Росією виступити проти Російської імперії.

Скликані з ініціативи українських діячів Галичини 18 березня 1913 р. у Львові збори проголосили створення українського військового товариства «Січові стрільці». Головним отаманом «Січових стрільців» обрали доктора Володимира Старосольського, його заступником – осавула Дмитра Катамая.

У перші місяці після зборів стрілецькі товариства швидко поширилися по всій Галичині. Найперше вони утворилися в Бориславі. Його осередки виокремлювалися при «Січах» та «Соколах», загальне керівництво стрілецькими товариствами здійснював Український січовий союз. Українські політики закликали молодь стати під жовто-блакитний прапор Українських січових стрільців (УСС) для боротьби проти Російської імперії.

Через організації «Січ», «Сокіл», «Луг», «Пласт» інтелігенція Галичини прагнула сформувати новий тип українського характеру з такими основними рисами: фізична досконалість, витривалість, свідомий патріотизм, вихованість, культурність, освіченість, висока моральність. У діяльності молодіжних організацій поєднувались виховні традиції українців з тогочасними вимогами збереження української мови, історії та культури рідного краю.

Заслуга українського молодіжного руху полягала передовсім у тому, що в його середовищі юнаки і дівчата проходили військовий вишкіл. Тут поклали початок відродженню українського війська, якого не існувало ще з часів ліквідації Запорозької Січі. Члени громадських формувань – січовики і соколи – проводили повітові окружні січові свята, вивчали історію України та рідного краю, збирали й систематизували народні пісні, звичаї, традиції. В умовах національного гноблення, переслідування української мови і культури, позбавлення українців права вивчати у школах історію свого народу діяльність «Січей», як і «Соколів», була на той час украй необхідною і важливою.

II Краєвий здвиг руханкових, пожарних і стрілецьких товариств з нагоди 100-ї річниці з дня народження Т. Шевченка. Львів, 28 червня 1914 р.

Апогеєм передвоєнного розросту українських молодіжних організацій став II Краєвий здвиг руханкових, пожарних і стрілецьких товариств «Січ», «Сокіл», «Пласт» та інших. 28 червня 1914 року на честь 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка в урочистій ході Львовом узяли участь, за різними даними, від 12 до 23 тисяч осіб з Галичини та Буковини. Вперше відкрито виступило близько 500 стрільців в одностроях і частково озброєних гвинтівками Верндаля, Манліхера, Кропачка. Своєрідний військовий марш-парад відкривали старшини УСС, за ними – кінний відділ «Січових стрільців І», потім – чота «Січових стрільців І», дві чоти «Січових стрільців ІІ», дві чоти бориславців та одна чота з Яворова.

У загальній колоні пластовий відділ, яким безпосередньо керував Петро Франко (син великого Каменяра), справив ефектне враження на українську громадськість та зарубіжних гостей. Здавалося б, доля готує українським молодіжним організаціям перспективу високого злету та широкого організаційного розвитку. Однак через місяць розпочалася Перша світова війна, яка вмить перекреслила всі ці веселкові надії…

Протистояння у Європі прискорили початок Першої світової війни. Передбачаючи її ще в ході Балканської війни (1912–1913 рр.), політичний провід українців Галичини прийняв рішення, що на випадок війни між Австрією і Росією український народ виступить проти Російської імперії як свого найжорстокішого визискувача. Передбачуваний час настав і для вихованців українських молодіжних організацій, які поспішили виконати свій обов’язок – здобути кращу долю Україні. Адже до цього вони себе й готували.

Жіноча чота Леґіону УСС

Хто ж там іде і перед веде?

Диво! Се наші дівчата!

Личко, як мак! Кругом козак –

Душа стрілецька завзята.

Осип МАКОВЕЙ

Багато імен визначних українських жінок прикрашають наш національний Пантеон, а ще більше, може, й навіки залишилося в нашій історії безіменними борцями за волю Батьківщини, зросивши своєю кров’ю наше споконвічне – «скорбне перехрестя війни».

Тема «жінки з фронту» сьогодні викликає неабиякий інтерес в українському суспільстві. Великою мірою таке зацікавлення зумовлене сучасними подіями – потребою зрозуміти, що може і що повинна робити жінка на війні…

Реконструкція воєнного досвіду українок у минулому стала вимогою часу. Вже є чимало публікацій про жінок на фронтах Другої світової війни. А от про досвід українок у роки Першої світової війни відомо зовсім мало. Донедавна цю тему оминали й науковці, адже історію тієї війни тлумачили як винятково чоловічу справу. У цій статті йдеться про участь українок у лавах Леґіону Українських січових стрільців (1914-1918).

Історія українок з фронту – це сукупність індивідуальних історій. Кожна з них мала власний досвід війни, власні мотиви (які спонукали брати до рук зброю, служити розвідницею чи бути медсестрою) й різні наслідки. Узагальнити ці досвіди доволі складно. По суті, історія «жінок з фронту» – це історія особистостей. Ким були ці дівчата? Інформація про них не лежить на поверхні. Деякі відомості (дата і місце народження / смерті, освіта, військове звання, сімейний стан) вдалося віднайти тільки про 15 жінок, однак ці дані все ще неповні. До прикладу, дата народження або смерті відома тільки в 12 осіб. Хай там як, але вже навіть ці дані заперечують твердження про те, що в УСС були лише 16-річні дівчата. Насправді тільки четверо мали вік від 15 до 17 років (Ганна Бойчук-Гаврилюк, Ольга Підвисоцька, Катерина Філіповська, Василина Ощийко), інші ж були у віці 20-27 років. Стрільчині походили з сучасних Львівської та Івано-Франківської областей. Доживали віку за кордоном Ганна Дмитерко (м. Едісон, США) й Ірена Кузь (м. Відень, Австрія). Всі дівчата мали освіту, здебільшого були студентками вчительських семінарій у Львові, Чорткові, Станиславові, Коломиї, Самборі, Перемишлі, Чернівцях. Вони служили у війську в різних рангах – солдатів (стрільці, старші стрільці), аспірантів (хорунжі), унтер-офіцерів (десятники, вістуни) й обер-офіцерів (чотарі).

Довкола історії УССусок сформовано декілька міфів і легенд. Найвідоміший з них стверджує, що в офіційних документах було прийнято записувати жінок під чоловічими іменами (мовляв, замість Олена Степанів писали Олег Степанів, замість Василина Ощийко – Василь Ощийко). Насправді жоден документ цього не підтверджує; натомість Олена Степанів, Софія Галечко, Ганна Дмитерко, Павлина Михайлишин, Стефанія Сіяк, Стефанія Новаківська вписані під власними іменами в книгах-реєстрах стрільців, які були нагороджені медалями. Поширеним також є переконання, що саме українкам належала першість участі у бойових діях на фронті. Утім ще до початку війни Олена Степанів писала, що значний вплив на «оружну підготовку» її самої й подруг мала «зорганізована мілітарна робота серед польської суспільності», у тому числі польських жінок. На відміну від українок, вони мали конфлікти з командуванням, збройна участь польок на фронті була погоджена засновником польської армії маршалом Юзефом Пілсудським (пол. Józef Piłsudski) ще на початку війни, хоча закони Австро-Угорської монархії цього й не дозволяли. У роки Першої світової війни тільки в Російській імперії (т. зв. «батальйон смерті» під командуванням Марії Бочкарьової) та у Великій Британії (Британський допоміжний армійський корпус) жінки мали законне право воювати.

Отож, у роки Першої світової війни на рівні з чоловіками жінки-добровольці були готові не лише воювати заради ідеї української державності, а й віддати за неї життя. Молоді дівчата взяли в руки зброю, але в останню хвилину австрійське та українське командування відмовилося від цієї думки. Із наступом російських військ та захопленням Галичини ситуація на фронті загострюється. Тож жінки-добровольці таки домагаються свого – їх беруть до війська.

Спочатку жінкам, які вирішили йти у бій, навіть не дозволили прибути до місця військових дій – їх просто зняли з потяга. Колишній поручник Леґіону УСС Михайло Галущинський так згадував «немилу пригоду з панною Степанівною» (Олена Степанів – ред.), яка намагалася виїхати на фронт: «Я не міг і не можу сьогодні погодитись із тим, щоби жіноцтво виконувало активну військову службу. До того може склонитися якийсь хоробливий наклін, а щонайменше – істерія…»

Діяльність Леґіону Українських січових стрільців (1914-1918) до сьогоднішнього часу не досліджена належним чином. Ще менш вивченою темою є історія військового відділу «Січові стрільці ІІ», у якому мали змогу служити жінки.

Частина жінок із товариства «Січові стрільці ІІ» служила в санітарних частинах. Жінкам доводилося працювати в бригадних шпиталях, фронтових лазаретах і пересувних потягах в антисанітарних умовах, без ліків та перев’язувального матеріалу. Вони виконували службу медичних сестер, помічниць лікарів, а то й самих лікарів, інколи не маючи відповідних знань і підготовки. Нерідкими серед жінок-санітарок були випадки смерті від тифу, на який хворіли солдати…

Відомо, що у сформованому жіночому загоні (чоті) нараховували 33 жінки, головно студентки, які служили в різних відділах і перебували на двох посадах: стрільці і санітарний персонал. Серед відомих стрільчинь були Олена Степанів, Софія Галечко, Ганна Дмитерко, Ірена (Олена) Кузь, Катерина Гладун, Ольга Підвисоцька, Павлина Михайлишин, Стефанія Сіяк, Анастасія Василик, Катерина Гриневич, Василина Ощийко, Стефанія Новаківська, Катерина Філіповська… Саме вони та багато інших брали безпосередню участь у військових діях та отримали бойові нагороди. Фактично, лише троє із них – Олена Степанів, Софія Галечко, Ганна Дмитерко – були першими жінками у світі, які отримали офіцерські звання на військовій службі.

Старша хорунжа УСС Софія Галечко

Хорунжа УСС Олена Степанів

 Хорунжа УСС Ганна Дмитерко

Ст. десятник Ганна Дмитерко, хорунжа Софія Галечко та організатор 1-ї жіночої чоти Леґіону УСС Ольга Левицька-Басараб

Санітарка УСС Катерина Гладун

Стрілець УСС Катерина Філіповська

Стрілець УСС Ольга Підвисоцька

Санітарка УСС Василина Ощийко

Ст. десятник УСС Павлина Михайлишин

Ст. десятник УСС Олена Кузь

Наприклад, Софія Галечко – перша українська жінка-офіцер (хорунжа УСС) – на початку Першої світової війни добровільно вступила до «Жіночої чоти» як окремого підрозділу в складі Леґіону Українських січових стрільців (УСС), створеного 1914 року.

Отож, особливістю цього Леґіону стала присутність у бойових лавах жінок. Фактично це була єдина військова частина, де на рівні з чоловіками служили й жінки. Софія Галечко у щоденнику за 11 вересня 1914 року записала: «Мої мрії здійснилися – працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий спокійний Ґрац, забула про рідню, про іспити й увесь світ… Крила вистрілили з рамен, і лечу на стрічу сонцю золотому…»

Австрійський журналіст Франц Мольнар у виданні «Neue Freie Presse» відзначав, що «одним із романтичних чудес війни», особливістю українських військових формувань є те, що до їхнього складу входять одягнені в польову уніформу дівчата і виконують військову службу нарівні з чоловіками…»

З 1914 року Софія Галечко була санітаркою, розвідницею, стрільцем, чотарем. Хорунжа С. Галечко була командиром чоти у 4-ій сотні УСС Зенона Носковського. Вона відзначилась під час боїв на Тернопільщині, зокрема 14 вересня 1915-го вмілими діями на чолі чоти врятувала від поразки курінь УСС. За це Софію Галечко 10 листопада 1914 року нагородили медаллю «За хоробрість». Того ж року її підвищили в званні до підхорунжої. Згодом – хорунжа УСС, також відзначилася в боях у Карпатах (зима 1914-1915) та в бою за гору Маківку, за що була нагороджена другою срібною «Медаллю за хоробрість»…

Жіноча чота Леґіону Українських січових стрільців (УСС) брала участь у боях над Стрипою в 1915 році. У битві під Семиківцями жіночою чотою УСС керувала хорунжа Софія Галечко, перша українська жінка-офіцер. З перших днів битви жіночий підрозділ опинився на передовій і зазнав дуже важких втрат… Він відзначився у боях за гору Маківка. Прізвища дівчат фігурують у списках військових загонів, збереглися відомості про отримання ними військових нагород, про присвоєння офіцерських звань. 19 листопада 1914 р. серед стрільців, які відзначилися у боях, уперше «Медаллю за хоробрість» нагородили двох жінок – Олену Степанів і Софію Галечко.

Організацію «Січові стрільці ІІ» (друга після «Січових стрільців») було створено зусиллями підполковника Українських січових стрільців (УСС) Романа Дашкевича (пізніше генерал-хорунжого Армії УНР). Всі вони проходили військову підготовку на рівні новобранців армії. Після складання присяги жінки отримали стрілецькі відзнаки й фактично набули статусу українського вояка.

Майбутня дружина Романа Дашкевича, хорунжа УСС Олена-Марія Степанів (Степанівна) була командиром чоти у стрілецьких жіночих формуваннях (1914-1917) і чотарем УГА (1918-1919). Вона стала першою в світі жінкою, офіційно зарахованою на військову службу у званні офіцера.

Олена Степанів навчалася у Львівській першій дівочій гімназії, захоплювалася спортом, літературою та мистецтвом. У 1910 році вона вступає до семінарії Українського педагогічного товариства (УПТ) та до організації «Пласт». У Львівському університеті вивчає географію та історію. З початком Першої світової війни йде добровольцем до стрілецького війська. О. Степанів брала участь у боях під Комарником, на Маківці та під Болеховом.

Старшини та підстаршини УСС: Зенон Носковський, Олена Степанів, Іван Чмола, Осип Яримович та Софія Галечко на горі Маківка. Австрійська поштівка. 8 березня 1915 р.

У перших боях, що відбувалися в Карпатах, поміж відзначених медаллю «За хоробрість» була Олена Степанів. Коли австрійський генерал Фляйшман нагороджував її, то зауважив: «Перший раз маю щастя винагородити медаллю хоробрість жінки, і тішить мене, що на вашій груді заблистить відзнака, яку досі лише вояк-мужчина міг здобути».

За виявлену звитягу хорунжа УСС Олена Степанів була нагороджена в листопаді 1914 року Срібною медаллю хоробрості ІІ ступеня і 14 березня 1918-го – Військовим хрестом Карла. Життя та діяльність Олени Степанів слугують прикладом не лише безумовної відданості справі побудови Української держави, але й зразком у продовженні національної справи у наступних поколіннях.

Другий вид повноцінної військової служби, яку виконували жінки, – це військова розвідка. Для жінок ролі розвідниць і зв’язкових були доволі поширеними у той час. Вважали, що «жінці легше прокрастися непомітно через бойові лінії і зайти в тили ворога, ніж чоловікові». Найвідомішою розвідницею Леґіону Українських січових стрільців (УСС) була Ірина Кузь, що відзначилася у боях на горі Маківці, захопивши у полон російських солдатів та важливі документи. Жінки – стрільці та санітарки – витримали пекло бою під Маківкою…

Незважаючи на те, що про героїзм українських жінок на війні писали чи не всі європейські ЗМІ того часу, долі їх склалися доволі трагічно: Софія Галечко покінчила життя самогубством; Олена Степанів потрапила в російський полон, а згодом була ув’язнена і провела сім років у радянських концтаборах; Ганна Дмитерко через загрозу репресій була змушена емігрувати. Частина жіночої чоти померла від тифу, надаючи допомогу пораненим у військових шпиталях, частина була репресована радянською владою, доля решти жінок взагалі невідома нащадкам. В архівах УСС світлини жінок часто так і підписані «Невідома…».

Активність і героїзм українських дівчат, які створили жіночу бойову одиницю і гідно пройшли крізь випробування Першої світової війни, були унікальними. Австрійські газети відзначали, що це перші жінки у бойових формуваннях Європи. А було їх немало – 33 – у сформованій ще до війни жіночій сотні УСС-ІІ. Їхні імена пробиваються до нас із тих важких, але героїчних днів.

Василь РОМАНЮК