А що як вам сказати, що Шевченко це не просто старий дідусь у шапці та кожусі? А що як вам сказати, що це не просто благий старець, поступливий та безхребетний, і всі його досягнення не просто впали йому на голову, як манна небесна?

І це уявлення насаджували нам протягом багатьох десятиліть. А як же насправді?

Так писав про Шевченка Іван Драч у 1995 році:

“Скиньте з Шевченка шапку.

Та отого дурного кожуха.

Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха.

Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім:

Йому було перед смертю всього лише сорок сім.

А то підробили діда і шкутильгаєте з дідом.

Ліниву свою недолугість за ним пускаєте слідом.

А він вибухає і шпетить всю вашу дурну макітру

І молодо круговертить. Молодо! Проти вітру!

А він все шукає до пари — наймичку з сиротою,

А він пропада за маною — не вашою, а отою!

І горне гору роботи, бо в нього роботи гора.

Гори до нього горнуться, сонце — на вістрі пера.

Він пильно у нас вдивляється.

Вільний свавільний самум.

Здається, ядерно вибухне з отих непокірних дум.

А то регоче і тішиться, наче хлопчисько радий.

Шевченко був молодим. Шевченко завжди молодий”.

І справді Шевченко був титаном праці, бо навіть для того, щоб потрапити в художню майстерню, він прикладав безліч зусиль й оббив багато порогів перш ніж просто потрапити на очі Карлу Брюллову.

А ще він читав Шекспіра, Ніцше, Гомера, Юнга, Данте. Цікавився театром і жінками. Але про жінок, це вже, як то кажуть, мейнстрім. І був не дурень гарно вдітися. Спілкувався з багатьма відомими авторами і в межах імперії, листувався з Квіткою Основ’яненком, Марком Вовчком і сподівався на знайомство з Гоголем, яке так і не відбулося.

Зазвичай більшість підбірок цитат – це вирізки з Шевченкових творів. Але ж загляньмо глибше, а саме в листування Тараса Григоровича до його друзів та брата:

“…Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога — велике щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить.

…Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому,

Бо москалі чужі люди,

Тяжко з ними жити;

Немає з ким поплакати,

Ні поговорити.

Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу.”

ДО М. Г. ШЕВЧЕНКА, 1839, ноября 15-дня. С.-Петербург.

“…Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окроме — та тілько не по-московському, а то і читать не буду. — Кланяйся йому.

Оставайся здоров.

Твій брат Тарас Шевченко”

ДО М. Г. ШЕВЧЕНКА, не датоване:

“…і на Україні

Я сирота, мій голубе,

Як і на чужині.“

ДО Г. Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА, 19 лютого 1841. С.-Петербург.

Про ставлення поета до москалів можна говорити годинами, і читати в його творах, один з яких дуже не сподобався царській сім’ї, але листи його були не менш промовистими за поезію:

“ …Кругом москалі та німота, ні одної душі хрещеної.”

“… Наймав прокляту московку — і дуже делікатну мадам, щоб пошила мені дівочу сорочку, — не втне та й годі, хоч кіл на голові теши, вона таки своєї…”

ДО Г. Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА, 19 лютого 1841. С.-Петербург.

Так писав Тарас Шевченко про свою україномовність:

“…який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом”.

ДО Я. Г.КУХАРЕНКА , 30 вересня 1842. С.-Петербург.

Не москалями єдиними, не любив також Шевченко і поляків:

“Кілька разів він приймав перекладати ліричні п’єси Міцкевича, але ніколи не закінчував і розривав на дрібні шматки, щоб у пам’яті не залишилося. Інші вірші виходили надзвичайно вдало, але трохи здавалося важким чи невірним, Шевченко кидав і знищував усі попередні строфи.

“Мабуть, сама доля не хоче, — говаривал он, — щоб я перекладав лядські пісні”.

(Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке. Про переклад віршів Міцкевича Шевченком)

І страх того, що життя у засланні в постійному оточенні московитів створить із нього щось подібне до них, проривається нам з його листів такими уривками:

“…Я боявся нарисовать себе москалем, щоб ти часом не перелякався, глянувши на поличчя моє в московській шинелі або, Боже крий, ще і в мундирі! А гетьманець, думаю, не перелякає тебе, а може, ще й порадує твою запорозьку душу.”

ДО О. М.БОДЯНСЬКОГО, 1 листопада 1854. Новопетровське укріплення.

“…Не пишу тобі, друже мій єдиний, сьогодня більш нічого, бо нема чого писать, та і голова в мене сьогодня неначе позичена у москаля-коробейника або неначе клоччям начинена.”

До М. М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО 22 квітня, 8 травня 1857. Новопетровське укріплення.

Найбільша туга у засланні була не лише через заборону писати та малювати, а й за рідною мовою, і цю чуждість можна відчути у кожному листі, написаному для своїх рідних і друзів, у рядках його поезій, та побачити у нарисах і картинах:

“…Спасибі йому, тому Николаю М., а Куліша, як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси», я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській литературі. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими сліпими товаришами-кобзарями. Живо і просто вилита стареча мова. А може, воно тим і живо, що просто. І як не буде він продолжать своих «Записок», то його Бог святий покарає. Так і скажи йому, друже мій, як його побачиш.”

ДО А. М.МАРКЕВИЧА, 22 квітня 1857. Новопетровське укріплення.

Болючі та поетичні, ніби поеми, листи Тараса Григоровича сповнені описами його самості і туги за рідними людьми, місцями мовою:

“…Та дочитався до того, що в мене не тілько очі, серце заплакало, мов та голодна дитина. А серце, сказано, не дитина, його галушкою не нагодуєш. Що тут на світі робить?”

ДО Я. Г. КУХАРЕНКА, 5 червня 1857. Новопетровське укріплення.

Не залишає байдужим ставлення Шевченка до своїх друзів:

“…Так, як я вас люблю, любіть і ви мене, хоч половину, коли є за що.”

“…Тілько й рідні, що ви дні… Не цурайтеся ж, любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду. Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю.”

ДО Г. Ф. КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА.

“…Спасибі тобі, мій сизий голубе, що не забуваєш мене на чужині одинокого, і всі наші щирі приятелі дуже дякують.”

ДО Я. Г. КУХАРЕНКА, 30 вересня 1842. С.-Петербург.

“Батьку мій рідний, порай мені, як синові, що мені робить? Чи оставаться до якої пори, чи їхать до вас…”

ДО В. I. ГРИГОРОВИЧА, 28 грудня 1843. Яготин.

Також по “Заповіту”, поемі “Гайдамаки” і багатьом іншим можемо відслідкувати, що Шевченко не просто оплакує долю, а що в його характері є діяти.

“…Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте…”

І в житті він ніс ці цінності:

“…Не будемо журиться, а будемо молиться, ще те лихо далеко, а всяке лихо здалеку страшніше”.

ДО А. І.ЛИЗОГУБА, 7 березня 1848. Орська фортеця.

І вважав що починати потрібно першим:

“…Та й сам таки подумай гарненько. Хто ж нас шануватиме, як ми самі себе не шануєм?”

О М. С. ЩЕПКІНА, 9-10 лютого 1858. Нижній Новгород.

Також потрібно відмітити і розуміння Шевченком важливості науки та освіти, тому мав переписки з українськими меценатами, писав букварі для сільських шкіл та видавав, продаючи по собівартості, щоб кожна школа навіть у найменшому селі могла собі дозволити:

“Посилаю вам на показ 10 екземплярів мого «Букваря», а з контори транспортів ви отримаєте 1000 екземплярів. Добре було б, якби можна розпустити його по повітових та сільських школах. Та що вже хочете, те і робіть з ним, а як Бог допоможе, зберете за його гроші, то покладіть їх у касу ваших недільних шкіл.”

ДО М. К. ЧАЛОГО, 4 січня 1861 року. С.-Петербург.

“Склав я і видав буквар для наших сільських шкіл у кількості 10 000 екземплярів і продаю його на користь тих же сільських шкіл по три копійки за книжечку. Через вашого київського комісіонера м. Предаткіна надіслав на ваше ім’я одну тисячу букваря…

Коли зберу за буквар всі гроші, то думаю видати у такому ж обсязі букваря та особу, чи арифметику. А потім космографію та географію нашого краю, переважно у більшому обсязі, але не дорожче 5 коп. Потім коротку історію нашого народу. І коли все це створю, тоді назву себе майже щасливим.”

ДО П. Ф. СИМИРЕНКА. Перша половина січня 1861. С.-Петербург, 12 січня 1861.

“Сьогодні посилаю тобі, Федоте, 1000 «Букварів» і оцю квитанцію. Коли 15 лютого отримаєш ти посилку і зроби з нею так, як я тобі вже писав, або знайди десять чоловік добрих людей, та роздай їм по сотні книжечок по 3 карб. сотня. Та зібравши оті сердешні 30 карб., віддай на недільну школу.” 

ДО Ф. Л. ТКАЧЕНКА, 12 січня 1861 року. С.-Петербург.

“Будьте здорові з Новим Роком! Пославши я сьогодні вам свого добра 1000 штук. Прийміть його та що хочете, то ті з ним і робіть. Добре було б, якби його можна було пустити в села, там би воно швидше прийнялося. А втім, як знаєте, так і робіть.”

ДО М. К. ЧАЛОГО, 12 січня 1861 року. С.-Петербург.

І на останок, варто пам’ятати, що Шевченко був не тільки поетом з великим сердцем і щирим розумінням хто такі українці, а й просто чоловіком, і з ним траплялися і курйози:

“Постигла мене долоня судьби, або побила лиха година. Як хочеш, а воно однаково; ось що, у мене оце з тиждень уже буде, як я од якоїсь непотребниці або блудниці нечестивої купив за три копи меди, і знаєш, яку я цяцю купив? Ой братику-лебедику! Отакий зелений, як оцей сучий папір… Аж сором вимовить, ху…ху…[хуярик]!.. Ох, аж страшно! Лежу оце, братику, стогну та проклинаю все на світі! А [поцьку] забув уже, як і зовуть. Мене оце аж трясця затрясла, як прочитав твою цидулу. Чого б ми оце з тобою не сотворили, та ба, у мене така суха морда, що аж сумно. Думав, щоб окутаться у три кожухи, так перше те, що нижче пупа лихо, а друге те, що чортма ні одного кожуха, міркуй як сам здоров знаєш. Намочи, серце, морду, та намочи не так чортзнаяк, а так як треба.

Та пом’яни во псалмі Бахусові щирого жерця спиртуозностей Т. Шевченка.”

 ДО В. О. ЗАКРЕВСЬКОГО, 10 листопада 1843. Яготин.

Підготувала Марія Семенюк