Детектив

Режисер: Арі Астер

У ролях: Флоренс П’ю, Вілл Пултер, Вільям Джексон Харпер, Джек Рейнор, Джулія Рагнарссон

Дівчина Дані (Флоренс П’ю), не зовсім здорова психічно, і без того страждає, бо пережила сімейну трагедію, після якої так і не змогла оговтатися. Тепер її мучить депресія і вічні панічні атаки, а єдина важлива людина в житті, хлопець Крістіан (Джек Рейнор), давно до неї охолов і підтримує стосунки, мабуть, тільки з дивного почуття жалості. У надії повернути у відносини теплоту Дані напрошується в поїздку Крістіана і його друзів-антропологів до Швеції, де в одного з них, добродушного Пелле, є своя громада, яка щороку влаштовує фестиваль на честь свята середини літа, Мідсоммар. Правда, він не попередив друзів, що ритуали громади – зовсім не розвага для туристів. І в їхній пригоді, яку супроводжують різні психоделічні речовини, бедтріп – найбезневинніше, що з ними може статися.

З усіх нових надій хорора, поспіхом наділених лаврами і гучними жанровими визначеннями (режисери, здається, і самі ще не зрозуміли, чи знімають вони «хорори нової хвилі», elevated horror чи, може, щось страшніше), Арі Астер чи не єдиний, хто після першого гучного успіху не став стрибати вище голови у своїх амбіціях. Його «Сонцестояння» зовсім не страждає від «хвороби другого фільму» і багато в чому виглядає чи то логічним продовженням «Реінкарнації», чи то версією з паралельної реальності, де все набагато сонячніше і дивніше. Тут та сама любов Астера до архітектурної умовності – є навіть відкрита паралель з ляльковим будиночком з дебюту, та ж тема сімейної травми, той же ірраціональний, але абсолютно зрозумілий жах перед язичницькою езотерикою, страшними нескореними силами, що діють за чужою людям логікою і законами. Правда, якщо в «Реінкарнації» містика була очевидною і відкрито виявляла себе в шаленому фіналі, то в «Сонцестоянні» вона так і залишається заточеною в деталях, ритуалах і психоделічних бедтріпах, варварських звичаях життєрадісних сектантів або зловісних осіб. Як і в кожній релігії, віра в істину тут важливіша від проявів цієї істини, втім героям від цього не легше.

Арі Астер відкрито експлуатує жанрову пам’ять і знову обирає об’єкт жаху, від якого коліна тряслися у кількох поколінь глядачів і режисерів до нього. Якщо першого разу це були демони, відьмацькі ритуали та інші прояви лукавого, то тепер їх змінив фольклорний хорор сектантських громад, страх перед усіма, хто живе інакше і відкидає загальноприйняті норми моралі. Але поки «Плетена людина» – фільм, з яким неминуче порівнюють будь-який хорор, що зайшов на територію «фолк», – намагався цей страх раціоналізувати і пропустити через свідомість головного героя, людини нудної і до болю нам зрозумілої, «Сонцестояння» без найменших докорів сумління стає на інший бік. Цей інший бік весело огортає хтонь, куди з головою пірнають і режисер, і його головна героїня. Обидва, як не дивно, з власної волі, і, судячи з того, як спритно Астер працює з наркотичними ефектами, плаваючими пейзажами і по-тріпофобськи пульсуючими квітками, ще й одним способом.

Як тільки герої роблять крок навиворіт свідомості, вони миттєво потрапляють у горезвісний ляльковий будиночок, фігурки в якому по-слешерному прибирає явна рука деміурга – Астера. Режисер не соромиться жанрових умовностей, не боїться гратися з глядачем безпосередньо, ламати очікування і провокувати його зухвалими образами. «Сонцестояння» не знає півтонів і цілком існує в екстремальних надлишках: всі герої, крім богині сонця Флоренс П’ю (та й просто, чесно кажучи, богині), тут гіпертрофовані, насильство надмірне, а головний конфлікт ховається саме в протиставленні двох крайнощів. З одного боку, морок повсякденності і повна відсутність контакту у пари П’ю і Джека Рейнора. З іншого – лякає загальність, майже ройовий розум залитих сонцем сектантів, що ділять на всю громаду і їжу, і дітей, і навіть прояви емоцій. І не факт, що від цього буде щось страшніше. Симпатії Астера радше на боці другого: в його зображенні громади немає ніякої імперіалістської зарозумілості, він навіть найстрашніші речі показує з незгасаючою іронією.

«Сонцестояння» взагалі не боїться бути смішним: комічного тут не менше, ніж жахливого, а незручного ще більше, ніж в «Реінкарнації». До фіналу, коли руйнується останній оплот звичної реальності, фільм перетворюється на еталонне кіно жанру «що це взагалі було?!», молодецький сонячний сюр, де навіть наймерзенніші образи сприймаються як частина веселого карнавалу. І це й правильно, адже сонцестояння, як не крути, – свято життя. Хоч і пов’язане з непристойною кількістю смертей.

ФЕЛІНСЬКИЙ