Це назва роботи Володимири Кабаченка 1993 року, що була представлена на одній із «Імпрез» в Івано-Франківську. Саме ця назва, як на мене, найкраще характеризує те, що відбувалося тоді у мистецькому житті міста, а також почасти теперішнє сприйняття довколаімпрезних експозицій у Музеї мистецтв Прикарпаття та виставковій залі Івано-Франківської обласної організації Національної спілки художників України. Цьогоріч минає 36 років з першої «Імпрези» – унікальної мистецької події, що згодом перетворилася на унікальне явище, про яке останнім часом почали говорити активніше, і не лише у контексті Станіславського феномену.

Трішки про «Імпрезу» минулу. У 1989 році закрите місто Івано-Франківськ відчиняє свою браму для міжнародної виставки-бієнале завдяки зусиллям Михайла Вітушинського, Ігоря Панчишина та Миколи Яковини. Асамбляж, живопис, графіка, скульптура. Учасники з майже 20 країн. Перша міжнародна виставка сучасного мистецтва в Україні. Згодом будуть «Імпрези» 1993, 1995, 1997 років. І унікальна можливість говорити зі світом через мистецтво. Перша міжнародна виставка сучасного мистецтва в Україні. Ігор Панчишин зазначив, що ідея «Імпрези» виникла як протест проти усього радянського: «Ми взялись за якусь таку давню бажану свободу». Мирослав Яремак переконаний, що якби бієнале продовжувала існувати, то «Івано-Франківськ був би значною мистецькою точкою на мапі світу».

Облишмо умовний спосіб і тримання за минуле, бо мистецтво, якщо воно мистецтво, поза часом та поза різними акціями. Що і засвідчили виставки робіт учасників «Імпрези».

У 1995, а я тоді була маленькою першокурсницею філфаку, відбулося моє перше знайомство з «Імпрезою». Пам’ятаю оте відчуття чогось іншого та дивного, адже у Калуші, з якого я родом, такого не побачиш, уявляла, що це ж якщо у Франківську таке, то що ж тоді можна побачити у Львові чи Києві (наївна, як і всі ми в 16-17 років). Це було щось на кшталт усвідомлення, що митці бувають не тільки дуже літніми або мертвими, а й живими, і взагалі можуть ходити тими вулицями, що й ти. Чи розуміла я все побачене тоді? Звісно, що ні. Було би дивно, якби розуміла.

Але ось «Імпрезі» – 36, і я веду на виставку своїх студентів, які вже вивчають в університеті Станіславський феномен, знають про «Імпрези», бачили фото з виставок. Вони, однозначно, більше за мене тодішню розуміють, де вони і що бачать. І це вже ще інші відчуття: ті, про кого тобі розповідали на лекції, – ось вони. Ті роботи, фото яких ти розглядав в інтернет-просторі, – ось вони. І що важливо, вони не втратили своєї актуальності, не залишилися артефактами минулого, а покоління, якому 18-20 років, відшукує свої сенси у тому, що бачить.

А я, трохи поностальгувавши, теж по-іншому дивлюся і відчуваю. Відчуваю не в минулому часі, а в часі теперішньому. Що відзначила для себе, – богошукання, що і не дивно після стількох років радянського досвіду мовчання про Бога: «Без назви» Володимира Гарбуза (1993), «Ноша» Ореста Миська, «Голгофа» Ігоря Перхуна, «Голгофа» Ольги Конощук, «Оплакування» Анни Ющук, «Молитва» Романа Куприішвілі, «Реквієм» Тараса Пліща, «Зняття з хреста» Миколи Яковини. Також вражає різноманіття технік, кольорів, самодостатність і свобода у тому, як говориш та про що говориш, стирання меж між потворним та прекрасним, коли не кожне прекрасне є направду прекрасним і навпаки.

Опанас Заливаха, Володимир Чернявський, Володимир Гуменний, Микола Якимечко, Богдан Бринський, Едуард Ніконоров, Тарас Лобода, Тарас Пліщ, Микола Яковина, Михайло Вітушинський, Ігор Панчишин, Ярослав Яновський, Мирослав Яремак. Митці, які не минули після «Імпрез», не зникли у небутті. І добре, що є такий гарний імпрезний привід розглядати їхні роботи, бо хтозна, коли ще буде така можливість.

Ну і де стояла найдовше.

Перед «Каварнею» Емми Андієвською, бо люблю її химерний мистецько-поетичний світ, перед «Дзвонарем» Опанаса Заливахи, бо люблю слухати, як звучать його роботи, перед «Зняттям з хреста» Миколи Яковини, де розмиті межі між справжнім та уявним, де нескінченно можна вдивлятися в деталі та риси, перед «Зраненими мріями» Богдана Бринського, бо аж дуже вона актуальна мені за відчуттями.

На цих виставках немає відчуття якихось там тридцяти шести років минулого, смутку за тим, що ми втратили безповоротно щось важливе. Так, «Імпрези» ще вивчатимуть та досліджуватимуть мистецтвознавці, так, ми ще раз проговорюватимемо, що було би, якби вони тривали досі. Але самі роботи, які були представлені там, вийшли за їхні межі, не лишилися у 1989 чи 1997 роках, а живуть своїм яскравим мистецьким життям, далі захоплюють і вражають. Хай по-іншому, ніж колись, але з більшим розумінням того, що робить і сорока, і щука.

Ольга ДЕРКАЧОВА