Різдво – це особливе і найбільше релігійне свято в католицькому світі, що покликане об’єднувати й наповнювати людські серця добром та милосердям. За віруваннями християн західного світу, ця велична подія в житті людства припадає на 25 грудня, коли найдовша в році ніч. Щоправда, греко-католики в Україні святкують його 7 січня. Але роками поміж греко- і римо-католиками була традиція спільно відзначати найбільші християнські свята. Старше покоління може пригадати, як колись вірян різних обрядів, незважаючи на дату, гуртувала різдвяна коляда.

На Західній Україні католицьке Різдво часто називають польським, бо святкували народження Христа в ніч на 25 грудня переважно поляки. Колись, перед Другою світовою війною у селі Сопів поблизу Коломиї, на околиці жили поляки, тому місцеві жителі подекуди можуть пригадати слова тих колядок.

Парох церкви Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ о. Олег Ткачук пригадує, що “в Сопові було таких аж сімнадцять родин. Всі вони належали до парафії в сусідньому селі Княждвір, туди ходили на богослужіння. З сопівчанами поляки жили мирно, гарно спілкувались між собою, ходили один до одного в гості і ніколи не ворогували”.

 

– Отче, коли і яким чином ви дізнались, що Різдво святкують два рази?

Я ще малим дізнався, тому що народився в українсько-польській родині. До 1974 року ми святкували латинське Різдво. Коли рідний брат мого діда Казимир жив у Коломиї зі своєю дружиною Франею, то ми ходили до них на вечерю. Мені на той час було близько восьми років. Пригадую, мама завжди казала: «Йдемо до вуйка Казя на свято». Потім їхня сім’я у різдвяний час приходила до нас. Але про той факт, що Різдво святкують двічі, я все-таки довідався від своєї бабці. Вся родина мого діда належала до парафіяльного костелу в Коломиї, де зараз церква св. Йосафата. Згодом польська родина від нашої відійшла, так як бабця взяла шлюб не в костелі, а в церкві, бо її брат був греко-католицький священик.

А взагалі в моїй родині з двох сторін були поляки. Чарнецькі і Рутковські. Останні мали герб – Побуг. По маминій лінії дід був поляком, а по татовій – мама.

Мій вуйко Казимир помер якраз по Святому Вечорі. Його хоронили 1 січня 1975 року. Отже, в 1974 році була остання наша вечеря, де ми були з польською родиною. Кутю готували, все як у нас. Потім колядували, я навіть досі пам’ятаю польську колядку «А вчора з вечора».

– Чи народжується Ісусик два рази – не виникало у вас таке питання в дитячому віці?

Ні, я був тоді ще досить малим. Цукерки, печиво під ялинкою – всьому тому радів. Чого дитині ще треба?

– Вже прийшовши на парафію в Сопів, чи доводилося вам розповідати, пояснювати своїм парафіянам про два церковні календарі?

Так, як я прийшов на парафію, то розповідав. Але й до мене людям багато пояснював покійний о. Михайло Сенежук. Згодом у Коломиї відкрили костел, куди мене запросили. Тоді до міста приїхав ксьондз Пьотр Бук. Він жив у моєї далекої родички, яка на час перебування гостя запросила мене, і так ми з ним познайомились. На Різдвяні свята ксьондз Пьотр до нас вже не прийшов, бо випроторили за шпіонаж, хоча того й не було…

Пізніше на Різдвяні свята мене й мою парафію запрошував ксьондз Альфонс Гуровський. І ми охоче прийняли запрошення. О 12 годині вечора сопівські хористи й парафіяни йшли пішки до костелу на Пастерку. Ксьондз тому дуже радів, бо любив наші українські звичаї. Ті поляки, які звідти приходили до нас, також хотіли запізнавати нашу культуру, мову, і це все вони поширювали.

Пригадую, що після Пастерки ми ще вийшли надвір, колядувати, а ксьондз поцікавився, як ми назад добиратимемось. Люди сказали, що пішки. Він здивувався, бо була пізня пора, тому запропонував підвезти. Місця в бусі багато не було, людей близько тридцяти, всі в грубому одязі, кожухах. Почали відмовлятися, питали, якою буде «заплата». Ксьондз відповів, що «заплата» – коляда. І ми їхали, як оселедці в бочці, ксьондз розвозив всіх по селу. А наступного дня знову запросив нас на Службу Божу.

Відтоді, як ми пішли до ксьондза, він став приходити до нас. І вже на українське Різдво був у мене на вечері. Вже як приходив до Сопова, то Євангеліє читав по-українськи, проповідь, привітання говорив на нашій мові. Люди тішилися і дуже полюбили ксьондза. Такі дружні стосунки в нас тривали впродовж десятьох років, поки його не забрали до Польщі.

Був ще ксьондз Пьотр Малий, рідний брат владики Леона Малого зі Львова. Ми з ним були ровесники і також ходили один до одного на свята, взаємно допомагали. Римо-католицькі ксьондзи дуже любили приходити до нас на Йордан, святити воду біля ріки. У 2000 році було 26 градусів морозу, а в нас є звичай, що з дзвінка п’ють воду. І ми також дали дзвін ксьондзу, а він, добряче намерзнувшись, тримає його в руках і дрижачим голосом каже: «Бажаю вам теплого чаю з цитринков!»

Власне, такі приязні відносини між нами, священнослужителями, та парафіянами трималися роками.

– Розкажіть, як за переслідування УГКЦ греко-католики знаходили духовну опіку в римо-католиків, у поляків. Хто катехизував дітей у Коломиї, як їх возили до сповіді у Львів до костелу (латинської катедри), де нелегально греко-католиками опікувався ксьондз Рафал Кєрніцький?

У 1978 році я поїхав зі знайомими поляками до костелу в Чернівці. Там я вперше побачив живий вертеп. Зараз закинув, але колись гарно малював і ліпив з пластиліну – от і по пам’яті після повернення виліпив цілий вертеп. Все село ходило дивитися на фігурки. За радянської влади такі речі тримати не можна було, але люди ходили колядувати, бачили то все і одні одним переказували.

Їздили також до костелу у Львів. Ксьондз Рафал Кєрніцький завжди зустрічав нас словами: «О, мої землячки приїхали». Навіть, коли хтось з наших греко-католицьких священиків приходив, то римо-католики дозволяли їм збоку сповідати людей. Ксьондз Рафал в ті часи дуже допомагав нашим священикам. Навіть на Йордан. У поляків нема звичаю святити воду, але наші люди йшли, ставали збоку, потім наш священик і святив.

Так само й паску святили за двома календарями. Греко-католики йшли на свій Великдень з кошиками до костелу, і там ксьондз згоджувався освячувати принесене. Хоч їхній Великдень давно скінчився, та він все одно читав молитву, благословляв. І так люди ходили. Такою в ті часи була співдружність між конфесіями.

– Вже перебуваючи на гостині в Польщі, що вразило вас у святкуванні польського Різдва і чим воно відрізняється від українського? Можливо, в поляків є щось таке своєрідне, що не притаманне нам, українцям?

Звичаї у нас дуже схожі. Правда, на тих теренах, де я був, немає куті. Натомість запечений короп у них є обов’язковим. У нас всі страви ставлять одразу, а в Польщі поступово доносять. Вечеря там починається з читання Святого Євангелія, чого в нас нема.

Так як я був у родині священика, то за традицією ми ділилися оплаткою (укр. просфора). Стіл застелений білим обрусом (скатертина), і сіно в українців під низом, а в поляків – на обрусі. Тарілки ставлять зверху на сіно. Я був тим вражений, мені одразу пригадалися дитячі роки, так само робили і в моєї бабці – татової мами. Щодо їжі, то подають борщ з білого буряка, капусту з горохом і різні види вареників: зі сливками, грибами, рибою.

А вже коли поляки приїздили в Україну, то запізнавалися з нашими звичаями. Ми збиралися й колядували. Одною мовою й іншою. Є колядка «Во Вифлиємі нині новина», яка має на двох мовах одну мелодію, то ми навіть перегукувалися. Так бувало, що за колядою досиджували до четвертої години ранку. Дуже гарно було, я деколи за тим сумую…

 

Розмовляла Діана ЧАВАГА