Мосяж — так віддавна називали латунь на Гуцульщині.

Родинні династії карпатських майстрів виготовляли з неї вироби. Топірці чи бартки досі є невід’ємним атрибутом гуцульської коляди, пише “Галицький кореспондент” з посиланням на “Суспільне Карпати”.

За словами майстра художнього металу з Косова Олега Гаркуса, виробництво прикрас, предметів побуту, зброї з різних металів було поширене ще в ХІХ столітті майже у всіх регіонах України. Однак найбільше розвинулося і набуло впізнаваності саме у Карпатах. Тут працювали династії мосяжників: справу передавали з покоління в покоління.

Олег Гаркус розповів, що свою першу майстерню він облаштував вдома, зараз орендує приміщення в товариша.

“У цьому маленькому приміщенні ми виготовляємо прикраси, які базуються на народному мистецтві, тобто нашому — традиційному гуцульському мистецтві — на мосяжництві. На базі гуцульських орнаментів, на базі трансформації форм, гуцульських хрестів, згард, пряжок, люльок ми створюємо свої нові сучасні прикраси”, — розповідає Олег Гаркус.

Свої прикраси майстер оздоблює напівдорогоцінним камінням, литими намистинами, інтерпретованими класичними шелестами, гуцульськими згардами у сучасному виконанні. Допомагає Олегу Гаркусу його колишня студентка Христина Фарилюк.

“Звичайно, вироби з металів, які ми виготовили, існують в одиничних екземплярах. Але, якщо людина приходить і хоче замовити таке ж, як у когось вже є, то чому б ні, можемо зробити. Тим паче, якщо ми створили виріб для людини, яка не ставила нам умови, щоб він існував тільки в єдиному екземплярі”, — каже Олег Гаркус.

Олег Гаркус пригадує, коли почалася повномасштабна війна, працівники його мосяжної майстерні плели маскувальні сітки, виготовляли турнікети, різноманітне обладнання для військових. Але згодом зрозуміли, що краще робити те, що вмієш. Тому продовжили створювати вироби з металу. Їх продають і за вторговані гроші купують якісне екіпірування для ЗСУ.