Ще досі не так багато людей знає той факт, що Івано-Франківськ (а на той час Станиславів) встиг побувати у ранзі столиці. Спробуємо відкрити для Вас, шановні читачі, цю маловідому сторінку історії нашого міста.

Під кінець Першої світової війни значна частина українських земель – Східна Галичина, Буковина і Закарпаття – входили до складу Австро-Угорської імперії. Коли в жовтні 1918 року в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та боротьби народів за самостійність Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав, українці почали робити рішучі заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях. Над Східною Галичиною нависла загроза захоплення поляками. Виходячи з цього, голова української парламентської репрезентації у Відні, доктор Євген Петрушевич 18 жовтня 1918 р. скликав у Львові українських послів парламенту, Галицького і Буковинського сеймів та представників від українських партій, щоб вирішити, як діяти далі. Вони утворили Українську Національну Раду, що поступово перетворилася на український парламент.

Події динамічно розвивались: 31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії, яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною – і включити її до складу Польщі. Українська Національна Рада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини, генерал Карл фон Гуйн відмовив надісланій делегації у передачі влади, чекаючи розпорядження з Відня. Проти цього рішуче виступив голова Українського військового комітету Дмитро Вітовський, заявивши, що до «перевороту все підготовлено» і «як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки». Зранку 1 листопада українці взяли владу у свої руки, розпочалось створення Української Галицької Армії (УГА). 13 листопада проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки зі столицею у Львові. Проте уже 21 листопада під тиском переважаючих сил поляків УГА покинула Львів і уряд переїхав до Тернополя, а з 1 січня 1919 р. – до Станиславова.

Найтриваліше серед них столицею ЗУНР був саме Станиславів, куди у січні 1919-го переїхав її уряд і перебував до 15 травня. У готелі «Австрія» (тепер «Дністер»), що на кілька місяців змінив назву на «Одеса», розміщувалася канцелярія президента Української Національної Ради ЗУНР (найвищого законодавчого органу) Євгена Петрушевича та його заступника Лева Бачинського, а в колишній кам’яниці для залізничної дирекції (тепер Івано-Франківський міський суд на вул. Грюнвальдській) працював Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР. Сьогодні перед ним встановлений пам’ятник діячам ЗУНР. Серед них було чимало уродженців Прикарпаття, зокрема Кость Левицький, перший голова Ради міністрів, родом з Тисмениці. Левко Бачинський, віце-президент ЗУНР, родом з Городенківщини (с. Серафинці). Дмитро Вітовський, міністр військових справ із Галицького району (с. Медухи).

Розвиток українського державного будівництва в цей час був доволі плідним. Саме у Станиславові були прийняті основні закони ЗУНР: «Про землю», «Про мови», «Про основи шкільництва», «Про вибори до сейму» та ін. В Західноукраїнській Народній Республіці виходило 37 газет і журналів, в тому числі в Станиславові – 13 (офіційна щоденна урядова газета «Республіка», повітовий урядовий часопис «Станиславівський голос», часопис для українського війська ЗУНР «Стрілець», «Вісник державних законів і розпорядків ЗОУНР», «Вісник державного секретаріату освіти і віросповідань Західно-Української Народньої Республіки», літературно-науковий місячник «Пролом» та ін.)

УНР і ЗУНР, будучи створеними на уламках двох імперій – Російської та Австро-Угорської, прагнули об’єднатись в одну спільну державу. На той момент націєтворчі процеси по обох берегах Збруча набули високого рівня. Як галичани, так і наддніпрянці сформували спільну українську ідентичність, чому сприяла спільна мова, історія, активні контакти інтелігенції та, безперечно, колосальна популярність «Кобзаря» Тараса Шевченка. Перша світова війна виступила каталізатором національних прагнень бездержавних народів, які дозріли до розуміння необхідності провадити самостійне життя. Галичина через її поліетнічність (українці, поляки, євреї та ін.) приречена була стати яблуком розбрату між молодими польською та українською державами. ЗУНР без підтримки численніших східних українців не мала шансів довго втриматись.

3 січня в теперішньому готелі «Дністер» «Українська Національна Рада, виконуючи право самоозначення українського народу, проголошує торжественно з’єднення з нинішнім днем Західно-Української Народньої Республики з Українською Народньою Республикою в одну, одноцільну, суверенну Народню Республику».

Сам Акт про Злуку обох частин України був підписаний 22 січня 1919 року у Києві на Софійській площі. Галицьку делегацію у складі 65 чоловік очолював Лев Бачинський, до її складу також ввійшли Василь Стефаник, Лонгин Цегельський, Дмитро Вітовський, Степан Витвицький, Семен Вітик, селяни Іван Сандуляк з Карлова і Петро Шекерик-Доників з Гуцульщини, кілька представників Буковини і Закарпаття та ін.

Об’єднання призвело до тісніших контактів. В готелі «Одеса» (тепер «Дністер») зупинялися голова Директорії В. Винниченко, перший президент УНР, історик М. Грушевський, отаман С. Петлюра, культурно-громадський діяч Є. Чикаленко.

Офіційною столицею все одно вважався Львів, тому в документах тих часів Станиславів згадується як «тимчасова столиця». Попри це, факт наявності уряду істотно якісно змінив життя провінційного 35-тисячного міста. Ось що згадує громадський діяч з Наддніпрянської України Микола Ковалевський про побачене в Станиславові на початку 1919 р., коли він переїхав до нього з Тернополя: «Врешті ми доїхали до Станиславова, і перше, що мені впало в вічі, були великі руїни в центрі міста. Це були страшні сліди наступу, який намагався провадити Керенський влітку 1917 року. В Станиславові я познайомився з багатьма видатними провідниками національно-визвольного руху. Українське життя в Станиславові було тоді дуже інтенсивне. Крім сесії Національної ради, в якій брали участь усі посли з Галичини і Буковини, відбувалися наради центральних установ політичних партій, учительські з’їзди, різні конференції і т.д. В мініятюрі це було те, що ми переживали в Києві весною 1917 року. Хоча Станиславів і здавався мені після Києва невеликим провінційним містом, проте справив на мене велике враження. Незважаючи на недавні криваві бої, Станиславів стояв, порівняно з нашими провінційними містами, на досить високому рівні. Великі каварні й ресторани, сила склепів з різноманітним товаром, кілька газет і живий рух на вулицях міста – все це показувало, що місто і цілий край напружують усі зусилля, щоб вернутися до нормального життя».

Очевидно, делікатним залишалося для поляків питання, як їм поводитися при українській владі. Про один із фактів такої поведінки Ковалевський теж згадує: «Першого ж дня мого побуту в Станиславові я отримав практичну лекцію з українсько-польських відносин. Проходячи якимсь бульваром і втративши орієнтацію, я звернувся до молодого хлопця, якому не могло бути більше, як п’ятнадцять-шістнадцять років, питаючи його про якусь вулицю. Спочатку цей хлопець взагалі не хотів відповідати на моє запитання, а потім сказав мені по-польськи, що він може мені показати вулицю, але тільки в польській мові. Ось до чого доводить сліпий шовінізм! З цим шовінізмом в українсько-польських відносинах я потім, під час пізнішого побуту в Галичині і в Польщі, зустрічався не раз, але цей маленький епізод в Станиславові дав мені передсмак цілої проблеми цього туго затягненого вузла».

Відомий історик і громадсько-державний діяч, міністр закордонних справ УНР (травень-листопад 1918 р.) Дмитро Дорошенко залишив спогади про Станиславів, який він відвідав весною 1919 р.: «…Як і треба було сподіватись, знайти притулок у Станиславові – не легке завдання: всі готелі переповнені. Ми зупинились біля готелю «Union», де я ночував колись в 1917 році, коли під самим Сианиславовом були австрійські позиції, і в місті вночі не можна було палити вогнів. Швейцар ані слухати нас не хотів: всі покої заняті «панами з України», і видно все – великими панами, так куди там пускати якихось запорошених, обшарпаних подорожніх!… Серед мешканців Станіславова було помітно дуже багато українців з-за Збруча: Станиславів служив тепер головним притулком для евакуйованих з власної території інституцій У.Н.Р., і взагалі для втікачів од большевиків. На кожному кроці, по кав’ярнях, рестораціях, крамницях, і просто на вулиці можна було зустрінути земляків та знайомих. І тому, що Станиславів місто саме по собі не велике, і все життя тут купчиться на двох-трьох головних вулицях, то залишалось вражіння, ніби наддніпрянців в місті – велика сила. Більша частина їх були урядовці і взагалі люди, що займали велике становище в У.Н.Р. Можна було зустріти членів Директорії (я бачив, як проїздили на автах пп. Андрієвський і Швець), ріжних міністрів та екс-міністрів, вищих чинів уряду, дипльоматів, які кудись їхали, лідерів партій, членів Трудового Конгресу, взагалі тих, кого ще місяць тому можна було бачити в Кам’янці. Перебувала в Станиславові й «Республиканська Капеля» Кошиця, й трупа Садовського з самим М.К. Садовським на чолі… Перебування в Станиславові значного числа наддніпрянців, людей з грішми, викликало підвищення цін на всі продукти, і взагалі на життя в місті. Наші люди, а особливо отаманщина, сипала грішми, не жаліючи й не рахуючись з місцевим укладом життя. Дорожнеча, штучно викликана наддніпрянцями, дуже дошкуляла місцевим людям, що мали скромні засоби… Галичане зкрива поглядали на це нашествіє наддніпрянців, а особливо на їх безжурний вигляд і байдикування в такий тяжкий для краю час».

Дуже активне громадсько-політичне і культурне життя в краї було перерване наступом польської та румунської армій. Під тиском переважаючих військ польського генерала Галлера уряд ЗУНР 15 травня 1919 р. залишає Станиславів і разом з УГА відступає за Збруч. Галичина стала офіційно називатися Малопольщею. В 1921 р. місто стає адміністративним центром новоствореного Станиславівського воєводства.

 

Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ