Пропонуємо вашій увазі спогади Тадеуша Ольшанського про родину Яворських зі старого Станиславова, які вперше публікуються українською (із книги “Станиславів однак живе”, 2010).

 

Від фабрики машин і ливарні заліза Яворських не залишилося й сліду. І все-таки Яворські навіть сьогодні присутні в Івано-Франківську. Ходячи вулицями, досить дивитися під ноги. На залізних відкидних каналізаційних люках, а також на решітках для стічних вод є видний напис: JAWORSKI. Також на чавунних підніжках лавок у давніх парках Станиславова.

Фабрика машин і ливарня заліза й металів «Край» Ришарда Яворського і його синів – бо таку назву вона мала – була розміщена у самому центрі Станиславова, в кінці вулиці Собєського, на її переході у Сапєжинську. Ливарень і фабричних цехів, які тягнулися між цвинтарем  і вулицею Зосина Воля, не було видно, бо з фасаду була чимала красива вілла з величезною заскленою верандою, повною зелені й квітів. Тільки ззаду високий димар, який випускав дим, свідчив про те, що на задвірках є фабрика. У віллі мешкала родина Яворських, у ливарні і цехах йшло виробництво. Сьогодні й сліду від цього об’єкта нема, бо все зруйнували в 60-х роках і на цьому місці поставили багатоповерхівку, яка затуляла завжди  порожню площу. Проте це не причина плакати, бо справді такого типу промисловий об’єкт, практично мала сталеварня, не повинен розташовуватись у центрі міста. Але коли Яворські почали зводити свій заклад, це була периферія.

Директор представництва фабрик машин “Fiat” у Станиславові Ян Івлієв при вході до магазину

Брати Ришард і Ернест Яворські були поміщиками в Білій Церкві, тобто під російською окупацією. Туди з 1863 року вів шлях засланих на Сибір польських повстанців. Яворські ефективно допомагали у втечах в’язнів з піших конвоїв. Коли ж хтось їх зрадив, козаки в помсту спалили їх двір, а волость конфіскували царським декретом. Яворські перебралися до Львова, де польські опікунські комітети надали їм допомогу, і вони почали працювати механіками і токарями у слюсарській майстерні неподалік Станиславова, в Отинії. Аж до 1907 року, коли Ришард Яворський, зібравши врешті необхідну суму, заснував у Станиславові власну кузню, яка швидко розрослася в сучасну, як на ті часи, фабрику. Вона була потрібна, бо Станиславів тоді динамічно розвивався. Будували кам’яниці, проводили каналізацію в місті, піднімалася промисловість.

Перша декада ХХ століття, кінцевий період розквіту Австро-Угорської монархії, для Станиславова особливий з огляду на відкриття нафтових джерел – не тільки на околицях Дрогобича і Борислава, а й ближньої Коломиї. У промисловість інвестували здебільшого австрійці і євреї, бо вони мали у своєму розпорядженні капітал, але з’явилися й англійці. Тоді в Станиславові при залізничних коліях і неподалік Бистриці Надвірнянської звели нафтоперегінний завод Габера, а на вулиці Королеви Ядвіги, теж поблизу колії, фабрику сільськогосподарських машин «VIS» другого австрійця, доктора Теодора Цьоклера. На другому краю Станиславова, неподалік Бистриці Солотвинської, утворилися імперії двох єврейських промисловців, які швидко стали мільйонерами, – фабрика спирту і пресованих дріжджів Філіпа і Бабети Ліеберманів, а також гарбарня і фабрика шкіри Якуба Маргошеса. Натомість всередині міста розмістилися польські промисловці – згадуваний у попередньому розділі Хованець зі своєю друкарнею, а також трохи далі Яворський. Цих шість промислових закладів становили найбільше майно Станиславова. Звісно, були й десятки менших закладів, фабрик, не кажучи про різноманітні майстерні.

Станиславів, вулиця Собєського

Вітцівщину після Ришарда Яворського перейняла трійка його синів – Ернест, Кажімєж і Леон. Усі троє брали активну участь у боротьбі за незалежність. Після настання Польщі брати й надалі модернізували фабрику, яка на замовлення ПКП [Польська державна залізниця] виготовляла рейки, а також мала безліч різних замовлень, зокрема ліхтарі, бо не тільки Станиславів, але й більшість повітових міст запроваджували електричні або газові освітлення вулиць і каналізацію. На майданчику перед фабрикою завжди лежало безліч залізяччя, зокрема й гарні залізні вуличні лампи, по які безперервно під’їжджали різні екіпажі.

Я дуже добре це пам’ятаю, бо Яворські вели відкритий дім  і разом із батьками я часто в них бував. Вони мали багато дітей, з якими я грався на великій веранді, переважно перекидуючись подушками, що лежали на плетених кріслах. Особливо я здружився з моєю ровесницею, донькою інженера Ернеста, Лідкою, яку знали по всьому місту, бо у щорічній шопці, яку ставили в театрі, вона була найкрасивішим зі всіх янголят, що там виступали. Трохи старший за мене син інженера Кажімєжа, Збишек, як і його брат, син пана Леона, Генєк, дуріли на роверах, а я їм страшенно заздрив. Вони мали гарні ровери, які тоді були річчю дуже коштовною. Про те, щоб я сам сів на ровер, не йшлося, зате вони брали мене на раму, тож радості не було меж. За нашими іграми завжди наглядала найстарша з нас, сестра Генька, Янечка. Дуже серйозна, завжди в харцерській формі і з напрочуд довгою, світлою косою. Однак найбільшою фрайдою під час гостин у Яворських була прогулянка фабрикою. Відбувалося це тільки тоді, коли пан інженер Ернест мав бажання і хвилинку часу, щоб нас провести. Він був найголовнішим на всій фабриці. Я його дуже добре запам’ятав – завжди в темно-синьому фартусі, з кольоровими олівцями у верхній кишеньці, з автоматичною сантиметровою стрічкою в руці, а також з темними окулярами у нижній кишені фартуха. Такі окуляри нам усім роздавали перед входом у фабрику, і ми їх одягали перед ливарними печами. Бухкав величезний вогонь, коли досипали вуголь, іскрилися висувні і розпечені до червоного рейки або ґрати, клубочилася і сичала пара, коли занурювали їх у воду. Це було щось фантастичне! Значно цікавіше, ніж тістечка і чай, які подавали після таких відвідин у салоні, де збиралася вся родина Яворських. (…)

Під вечір 18 вересня [1939] на вулицях Станиславова почали розклеювати плакати з відозвою про зберігання спокою.

«Громадяни! Впродовж найближчих годин у наше місто вступлять війська Союзу Соціалістичних Республік Рад! Громадяни! Закликаємо вас зберігати абсолютний спокій і порядок! Не можна вороже виступати проти армії і радянської влади!»

Відозву підписав мер Станиславова Франчішек Котлярчук. Він єдиний із представників влади залишився на місці. Не покинув міста, як і мери Львова, Вільна, Тернополя, Луцька і багатьох інших кресових міст. Більшість із них негайно арештували, вивезли на Сибір, і за своє героїчне ставлення вони поплатилися смертю. Однак Котлярчукові вдалося вижити. Відразу ж після приходу совітів він покинув Станиславів і перебрався до Кракова.

Наступного дня, 19 вересня, з боку Тисмениці через залізничний міст на Сапєжинську вступили колони Червоної армії – піхота, тачанки і танки, один був величезних розмірів. Це була своєрідна демонстрація сили, а водночас і парад. Танки по кілька разів повертали і знову в’їжджали, аби підсилити враження.

Того самого дня до Яворських ввечері прийшов один із працюючих на фабриці ковалів, Франчішек Камінські: «Негайно втікайте, бо завтра вас усіх арештують!» На щастя, вони мали куди втікати. Кордон із Угорщиною був, щоправда, відкритий до 23-24 вересня, і тільки потім совіти його перекрили, але на дорогах було небезпечно, бо на втікачів нападали. Яворські розділилися. Одні виїхали до Дори, інші до Надвірної, треті до Дуклі, потім ще змінювали місця проживання і щасливо уникнули розкриття, що є капіталістами. Фабрику, звісно, націоналізували.

Яворські пережили окупацію – як радянську, так і німецьку. Після закінчення війни, в 1945 році вони покинули свій край… Родина інженера Ернеста оселилася у Вроцлаві, а решта братів – в Ополю. З якою ж радістю я зустрівся з Генєм і Збишком у одній гімназії в Ополю!

 

З польської переклала Наталя ТКАЧИК