Коли я готував до друку матеріали про хорунжого Леґіону Українських січових стрільців (УСС, «усусів») Юліяна Соколовського, викладач архітектури університету ім. Данила Галицького, професор Зеновій Соколовський приніс прорис його портрета.

Юліан Соколовський був рідним братом його батька, священника УГКЦ Богдана Соколовського. Після Другої світової війни та радянської окупації України о. Богдан Соколовський відмовився перейти на російське православ’я і рішенням Львівського обласного суду за ст. 58-10 Кримінального кодексу був на 10 років позбавлений волі «за співпрацю з УПА та шпигунство на користь Ватикану». Покарання відбував у концтаборах Уралу…

У той час, коли Богдан Соколовський боровся з духовною окупацією України, його старший брат Юліян захищав рідну землю зі зброєю в руках у лавах Українських січових стрільців.

Народився Юліян 29 червня 1895 року у містечку Стратині на Рогатинщині в сім’ї Олександра та Юлії з родини Комарянських-Соколовських. Його батько працював у сільській управі писарем, мати була донькою тодішнього стратинського війта Івана Короля.

Крім Юліяна, подружжя виховало ще трьох дітей: Володимира, Марію і Богдана. Володимира замордували енкаведисти у львівській тюрмі, Марія, залишивши свою рідну хату і все, що в ній було, втекла із села, бо їй також загрожувало вивезення на Сибір…

Мабуть, ніхто в родині Комарянських-Соколовських не думав, що новонародженому, якого назвали Юліяном, випаде в молодому віці доля вояка-патріота. Свої дитячі та юнацькі роки він провів у рідному Стратині. Виростав розумним, допитливим, розсудливим хлопчаком.

Коли в Рогатині відкрили українську приватну гімназію ім. святого Володимира філії УПТ «Рідна Школа» (на початку 1909-1910 н. р.), Соколовські віддали сина на навчання в цей заклад, де виховувались діти свідомих українців. Тоді директором гімназії був професор Михайло Галущинський. Тут активно діяла пластунська організація, якою опікувався д-р Никифор Гірняк, який згодом став сотником УСС. Серед тутешніх учителів були вчений-історик Іван Крип’якевич, майбутній діяч ОУН Гнат Мартинець, рідний брат директора Іван Галущинський, який після війни очолював товариство «Рідна Школа» ім. Маркіяна Шашкевича, письменники Микола Угрин-Безгрішний (псевдонім Венгжин) та Антін Лотоцький, отець-катехит Павло Кудрик. Завдяки їм приватна гімназія ім. святого Володимира невдовзі стала відомою як осередок патріотичного духу далеко за межами Рогатинщини.

У звіті директора гімназії зазначено, що Юліян Соколовський добре вчився, студіював українську літературу, брав діяльну участь у науково-громадському житті навчального закладу, любив сцену і спорт, а ще був одним із найактивніших читачів бібліотеки.

У спогадах, опублікованих у другому томі збірника «Рогатинська земля», Розалія Федюк-Яцків називає трьох найкращих випускників гімназії: Івана Верб’яного, Віру Кудрик та Юліяна Соколовського. Він не тільки відзначався у навчанні, але й був активним у громадському житті. Зокрема, у червні 1914 року на Сокільський здвиг у Львові прибули пластуни з Рогатина. Серед 15 юнаків у пластових одностроях був і Юліян Соколовський.

На прощальному концерті після матуральних іспитів у Рогатинській гімназії Юліяну Соколовському доручили виступити від імені випускників. Юнак подякував учителям за науку і запевнив, що всі вони готові віддати своє життя заради України.

Разом з іншими добровольцями Ю. Соколовський вирушив до Стрия, де формувався легіон УСС, а згодом – на Закарпаття. Спочатку він був командиром 4-ї стежі в сотні Ераста Коника під час Карпатської кампанії УСС (осінь 1914 р.). У 1915 році був учасником бою на горі Маківці, де було завдано поразки російським військам.

Соколовський мав кремезну поставу, добру військову виправку, чорне волосся, зачесане набік, променисто-голубі очі, погляд пильний, проникливий… Є відомості, що в 1916 р. Юліян Соколовський навчався в австрійській офіцерській школі в Слов’ятині (повіт Бережани на Тернопільщині).

Коли фронт зупинився над Золотою Липою, січові стрільці втішились тій кількатижневій перерві у воєнних діях – першому від початку війни відпочинку. Юліян Соколовський прийшов на декілька днів у відпустку додому. Був він на той час уже хорунжим. Відразу ж поїхав у Рогатин до коханої дівчини Віри Кудрик – дочки місцевого священника. Саме тоді Ю. Соколовський написав вірш, який присвятив своїй нареченій. Процитую з нього такі прозірливі рядки:

Не рости в городі барвінку і рути –

Мене у вир кине кривава ріка.

Кохання палкого мені не забути,

Не сплітай, дівчино, шлюбного вінка…

А потім були важкі й жорстокі бої на горі Лисоні, що недалеко від Бережан. З 13 серпня аж до 30 вересня 1916 року тривало збройне протистояння. Росіяни переважали чисельно та озброєнням, але січовики билися на рівних, не відступали і навіть вступали в рукопашні сутички…

Фантастична замальовка від Зеновія Соколовського

Про січових стрільців складено пісні, вони оживають в родинних переказах і навіть легендах. Завдяки польоту фантазії професор Зеновій Соколовський уявив собі свою зустріч із родичем-січовиком.

…На горі Лисоня до хорунжого Юліяна Соколовського підійшли два вояки і сказали, що якийсь дивний чоловік поважного віку в незвичному цивільному костюмі хоче зустрітися з ним.

– Просіть, – сказав хорунжий.

Незвичний чоловік із сивою головою зайшов у бліндаж, привітався і представився: Зеновій Соколовський.

– Я би хотів з Вами, пане хорунжий, переговорити наодинці.

Два вояки вийшли… Дивний чоловік заговорив з незвичним акцентом:

– Пане хорунжий, я людина з майбутнього. Не питайте, яким чином я сюди потрапив, цього Вам сказати не можу. Я син Вашого молодшого брата Богдана Соколовського… Знаємо, як Вам разом з бойовими побратимами важко стримувати наступ ворога. Єдине можу сказати, що ми пишаємося Вашими героїчними вчинками в боротьбі за незалежність України. Впродовж 100 років українці воювали з москалями, поляками, мадярами, німцями. Ми не мали своєї держави і незалежність здобули аж у 1991 році.

– Яким чином я можу повірити Вам, що Ви з родини Соколовських, бо щось не пам’ятаю такого родича, повірити, що Ви є той, за кого себе видаєте?! – підвищив тон голосу хорунжий.

– З розповідей родичів знаю, що Ваша мама походить із дому Комарянських, а тато Олександр постійно працював у Стратинській сільській управі писарем. Знаю, що Ви вчилися в Рогатинській гімназії, де тоді директором був Михайло Галущинський. Зі спогадів Ваших друзів довідався, що Ви були закохані в дочку рогатинського священника Віру Кудрик.

– То Ви знаєте навіть такі делікатні нюанси?.. Тепер бачу, що ми таки направду родичі – я приходжуся Вам стрийком!

– А мене охопило дивне якесь відчуття, що я, людина уже поважного віку, доводжуся Вам, 20-річному юнакові, племінником.

– Вибачайте, – мовив хорунжий Юліян, – що нічим не можу Вас пригостити, бо до обіду ще далеко, але думаю, що нам ще трапиться нагода зустрітися за сприятливіших обставин.

Під час їхньої розмови постійно було чути поодинокі постріли, аж тут раптом зашуміло-загриміло – очевидно, москалі розпочали артилерійську підготовку до наступу. У бліндажі зі стелі та стін посипався ґрунт, хорунжий із гостем вискочили надвір.

– Ховайтеся ось у цей окоп, Вам тут залишатися небезпечно! – намагався перекричати канонаду хорунжий Юліян Соколовський, він же для Зеновія Соколовського – просто стрийко Юлько.

Від гарматних пострілів та шрапнелі усе довкола заволокло суцільним димом…

Якщо в лисонському лісі ворожий наступ завдяки сотням Мельника, Сушка і Кучабського було зупинено, то на південному схилі Лисоні російське військо, прорвавши запасні позиції січовиків, невпинно просувалося в долину. Тривалий час стримувала москалів чета скорострілів під командуванням хорунжого Дениса Кліща. Але коли більшість обслуги скорострілів було поранено або вбито і геройською смертю загинув сам хорунжий Кліщ, який до останнього моменту обстрілював ворожі лави, москалі змогли продовжити свій наступ. Тоді назустріч їм вийшла сотня УСС Осипа Будзиновського, в якій служив командант чети – хорунжий Юліян Соколовський. До цього вона разом з командуванням 1 куреня перебувала в резерві в одному із глибоких ярів.

Розгорнувшись у бойову лінію, сотня Осипа Будзиновського, як згодом писав четар Степан Ріпецький, «на чолі зі старшинами і підстаршинами, з розмахом рушила вперед під гору, звідки сходили в долину ворожі лави. З погордою смерти йшли стрільці до наступу. Не лягали на землю до стрілу, як їх вчили у вишколі, а прямо зі стоячої позиції, щоб краще бачити ворога, стріляли по ворожих лавах» (Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк: Червона калина, 1956. – С. 161-162).

 «Під градом шрапнелевих куль клалися стрільці, як кошені цьвіти; хто не впав, ішов далі витривало… Була година 7-ма, коли перша розстрільна допала ліса, пірвала за собою рештки першої сотні і часть 35 полку і вдарила на ворога. Ворог сипав сильним крісовим і скорострільним огнем – але не видержав. У рукопашнім бою добули УСС першу резервову лінію і там окопалися» (Дзіковський В. Коло Потутор / В. Дзіковський. – 30. ІХ. 1916.: Репр. вид. 1917 р. /).

Стрілянина на Лисоні не вгавала ні вдень, ні вночі. Австрійське командування кидало в бій свіжі резерви стрілецтва… «Хорунжі Максимишин (Іван – В.Р.) і Соколовський, бачучи небезпеку, кинулись зі своїми четами з яру проти московського куреня і пірвали за собою цілу сотню. Оба згинули від перших куль, ідучи на чолі своїх чет» (Гнатевич Б. Геройська смерть хорунжих УСС І. Максимишина та Ю. Соколовського / Б. Гнатевич // Історичний календар-альманах Червоної калини на 1936 рік. – Львів: Видавництво «Червона калина», 1935. – С. 2).

Так цей бій став останнім для героїв-січовиків Івана Максимишина та Юліяна Соколовського. Прийняла їхні тіла українська земля у братську могилу на березі річки Золотої Липи біля Бережан. Певно, у вічній мелодії її хвиль вчувається Юліянові плюскіт Студеного Потоку – на його березі народився і виріс наш стратинський герой, славний український лицар.

Не діждалися батьки свого сина з війни, не вбрала на голову весільного вінця Віра Кудрик. Вона чекала свого коханого Юліяна до кінця життя…

Учасник багатьох боїв у Карпатах і на горі Лисоні, підхорунжий УСС, професор української гімназії Степан Глушко (уродженець Джурова на Снятинщині) пізніше розповідав Богданові Соколовському, як на горі Лисоні 16 серпня 1916 року загинув (3 вересня 1916 р. – В. Р.) у нерівному бою його брат Юліян.

Стратинський герой був відзначений медалями – бронзовою, малою і великою срібною (посмертно). Похований на стрілецькому цвинтарі в с. Посухові. У 1918-1920-х роках на його могилу приїжджали батьки і брат Богдан. За польської та радянської влади цвинтар було зруйновано, відновили його за незалежної України…

Наступ російської армії на Бережани вдалося зупинити. Ціна цього бою для січових стрільців була високою – 81 вояк убитий, 293 – поранені, 285 – потрапили у полон. Найбільше втрат – серед старшинського складу. В бою за Лисоню полягли хорунжі Ярослав Кузьмович, уже згадані Денис Кліщ, Іван Максимишин та Юліян Соколовський; поранення отримали сотник Роман Дудинський, поручник Осип Яримович, четарі Богдан Гнатевич, Остап Коберський, хорунжі Михайло Мінчак, Євген Ясеницький; потрапили у полон хорунжі Михайло Дорошенко, Микола Загаєвич, Михайло Матчак та інші (значна частина з них опинилася у таборі для військовополонених у російському приволзькому місті Царицині). Серед полонених були ті, чиї імена згодом увійшли в історію українських національно-визвольних змагань: Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Сушко, Іван Чмола, Василь Кучабський, Іван Андрух та інші.

Стрілецька Голгофа – гора Лисоня

Полеглих у боях Українських січових стрільців поховали на кількох цвинтарях. Частину поховань наприкінці 1920-х років комасували (об’єднали). Приклад такої комасації, яку провели в селі Потуторах біля Лисоні, навела американська газета «Свобода» за 3 липня 1929 року:

«8 червня з’явилися в Потуторах два поліціянти в супроводі якогось цивільного панка й, незважаючи на протест начальника громади та населення, примусили людей розкопати могили і тлінні останки українських героїв звалити на вози для перевезення їх на спільний цвинтар. Багато селян, незважаючи на погрози поліції, відмовилися розкопувати могили та дати свої вози для перевозу костей дорогих кожному Українцеві Стрільців. Кости в непорядку звалено до одного спільного гробу на цвинтарі, а красно уряджені стрілецькі могили, які були гарно обгороджені та обсаджені квітами, зрівняно з землею…»

Ця ситуація спонукала українське громадянство задуматися над створенням довговічних надмогильних пам’ятників, і на місцях поховань вояків замінили березові хрести на бетонні.

У найближчому до Лисоні селі Посухові є стрілецький цвинтар, де поховано здебільшого вояків, які померли в шпиталі від ран. Цвинтар привертає увагу вхідною брамою, побудованою в 1930-х роках у вигляді тризуба. В радянські часи цю браму замурували…

Наприкінці 1980-х років, коли поширилася правдива інформація про УСС, жителі Бережан за підтримки національно орієнтованих представників інших регіонів поставили на Лисоні «Хрест скорботи і слави» в пам’ять про загиблих Українських січових стрільців.

26 серпня 1990 року на цій горі відбулася панахида за полеглими. Тут зібралися тисячі людей з усіх куточків Галичини – з Бережанщини, зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Коломиї, Зборова. Добирались, як хто міг – автобусами, автівками, мотоциклами, кіньми, а більшість долали важкі кілометри до вершини гори пішки. Йшли на Лисоню, щоб віддати шану героям України, помолитися за їхні душі, до могили «усусів» поклали вінки і квіти…

1991 року молоді українські патріоти зі скаутської організації «Пласт» організували і провели в місцевості біля уславленої гори вишкільний патріотичний табір. Він дістав назву «Лисоня» і з 1998-го став організаційним табором Молодіжного націоналістичного конгресу (МНК). Сюди щоліта з’їжджаються сотні молодих патріотів з усієї країни.

У 2015 році біля підніжжя меморіалу освятили «Хресну дорогу січового стрілецтва» (художник Ігор Крук). Погляди людей зупиняються на картині бою січовиків з російським військом і написі «Стрілецька Голгофа – гора Лисоня. Бої тривали з 13.VIII. до 30.IX. 1916 р.». Вздовж калинової алеї – 14 стацій Хресної дороги.

2-8 вересня 2016 року, коли відзначили 100-річчя боїв на горі Лисоні, було урочисто відкрито перший меморіальний комплекс на честь Українських січових стрільців. Складається він із власне меморіалу УСС, який відреставрували, та міжконфесійної каплиці – її оновили іконописною композицією, що охоплює всю історію української бойової звитяги: від часів Київської Русі та козацької України до Революції Гідності та нинішньої оборони східного кордону. Крім того, на Лисоні встановили нові елементи, яких раніше не було, – меморіальний хрест та інформаційний вказівник про історію становлення й особливості стройової підготовки українських леґіонерів.

Ті полеглі в далекому 1916 році січові стрільці спочивають вічним сном на цвинтарі в селі Посухові. Люди входять на цей цвинтар через ворота, збудовані у вигляді тризуба…

 

Василь РОМАНЮК