Синусоїда історії дуже часто змінює звичні, здавалося б, уклади до невпізнання. Ще якихось 90 років тому Станиславів і загалом Західна Україна входили до складу Другої Речі Посполитої, поляки, які і євреї, становили левову частку мешканців нашого міста (майже 22 тис.), в той час, як українців у Станиславові налічувалося всього 8,5 тис. Упродовж 70 наступних років у горнилі історії – війни, репатріації і комуністичного режиму – все докорінно змінилося. Тепер українці мають власну незалежну державу, вже немає польського гроду Рівери – Станиславова, натомість є український за складом і ментальністю Івано-Франківськ, хоча польська стара архітектура і часто традиції передалися йому в спадок… Сучасна польська спільнота в Франківську є не надто чисельною і становить національну меншину, проте вона активно розвивається, про що свідчать численні польські товариства. Власне, про це є гарна нагода порозмовляти напередодні 11 листопада – 97-ї річниці незалежності Польщі.

 

Довга дорога до костелу на Гірці

Біля витоків організації польської спільноти в Івано-Франківську є знана в нашому місті пані Ванда Рідош, яка вже 26-й рік поспіль очолює найдавніше і найповажніше в області польське товариство імені Францішка Карпінського.

Пані Ванда є свідком історії. Вона ще встигла піти в перший клас тодішньої польської школи на площі Міцкевича (зараз там Івано-Франківський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти), проте в 1957 р. школу закрили. На той час у Станиславові (до 1962 року ще зберігалася польська назва міста) в кожному кіоску, пригадує пані Ванда, можна було купити різні польські часописи і газети, і їх купували й виписували не тільки поляки, а й українці. Тодішня польська спільнота активно збиралася в самому серці міста – колегіаті Потоцьких, яка в 50-х роках була ще діючим римо-католицьким костелом. Там поляки-станиславівці брали шлюби, приступали до першого причастя, хрестили дітей. Пані Ванда, до речі, теж була охрещена в колегіаті.

Проте «спеціальні служби» створили такі умови, що ксьондз мусив відмовитися від цього костелу – вимагали велетенський податок, проведення непосильних реставраційних робіт, співпрацю з органами… До всього додалися масові виїзди поляків. Тож костел закрили, «і ми залишилися розпорошені по всьому місту, – розповідає пані Ванда і додає: – Ми, поляки, не можемо називати колегіату музеєм – бо то ніякий не музей, а святиня! І він нею залишається й досі».

У період комуністичної стагнації ситуація, в якій опинилися поляки нашої області, була фатальною ­– жодного діючого римо-католицького костелу! І це при тому, що в сусідніх Чернівецькій, Львівській і Тернопільській областях деякі костели повноцінно функціонували. Ситуація змінилася з відлигою Горбачова. Пані Ванда пригадує: «Тоді була хвиля загального відродження, і ми, поляки, сподівалися, що це й для нас певний шанс. Але що для поляка найважливіше? Віра. Тож ми вирішили відновити бодай один костел із шести, які тут були до війни».

Пані Ванді довелося пройти всі кола комуністичної бюрократії і категоричних відмов у цій справі – на рівні міста, області, а відтак і республіки. Тож вона подалася в «Совет по делам религии при Кабмине Советского Союза» в Москву. Там подання прийняли, проте до моменту конкретної ствердної відповіді минуло два роки.

«Ми всі хотіли колегіати, бо вона чиста і тепла, в центрі міста. Але про це й мови не могло бути! Це ж музей, та де там… А може, костел Аве Марія (на теперішній Гординського)? Але там був спортивний зал. А може, католицько-вірменський костел, який зараз називають «голубою церквою»?.. Але то музей атеїзму. А може, костел Станіслава Косткі – на розі Грюнвальдської? Але там обласний архів і, що найважливіше, – партійний. Добре. А може, костел святого Юзефа на Майзлях? Але знову ні… Єдиний костел на Гірці – Христа Царя. Там був склад спорттоварів, який потім перенесли на Сагайдачного. Тож у костелі сидів тільки сторож, і що він сторожив – невідомо. Так ми отримали наш костел на Вовчинецькій», – розповідає Ванда Рідош про війну за свою римо-католицьку святиню.

Теперішній настоятель парафії Царя Христа Владислав Іващак розповідає, що римо-католицька спільнота на сьогодні налічує близько тисячі парафіян, половина з яких – поляки або люди, які мають польське походження. У костелі відправа ведеться трьома мовами – українською, польською і англійською, тож поширена думка, що римо-католицький костел – виключно польський, неправильна: він відкритий для всіх націй.

Найдавніше товариство імені Ф.Карпінського

Через рік після отримання костелу, 23 вересня 1990 р., етнічні поляки міста, знову ж таки, на чолі з пані Вандою, заснували одну з перших польських організацій, яку хотіли назвати іменем Міцкевича. Та, хоч у середмісті відомому польському поетові є пам’ятник, сам поет у цих краях і ногою не ступав, тож товариство назвали на честь уродженця Коломийщини, іншого видатного поета Францішка Карпінського, який залишив безцінні спогади про місто середини XVIII ст.

Відтак товариство активно зайнялося навчанням дітей польської мови, хоч тодішня влада цьому абсолютно не сприяла, та й проблеми з кадрами були.

Поляки товариства ім.Карпінського наразі проводять курси польської мови при римо-католицькому костелі, мають маленький хор, займаються відновленням польських пам’яток на Прикарпатті. Щороку 31 травня – 1 червня товариство бере участь у дитячих фестивалях імені Макушинського в Стрию. Відділення товариства в Калуші й Обертині проводять польські зустрічі, прибирають польські цвинтарі й гроби легіоністів.

 

Центр польської культури та європейського діалогу

11 травня 2013 р. у Франківську на Січових Стрільців, 56 відкрили Центр польської культури та європейського діалогу, який виправдав себе вже за неповних два роки діяльності і надалі активно розвивається. Сама назва центру свідчить про перспективи цієї установи не тільки для польської спільноти, а й української та інших на ґрунті європейської співпраці.

Будь-хто з франківців у будь-який час може прийти у центр і скористатися бібліотекою, відпочинковою кімнатою чи кав’ярнею. До речі, центр – чи не єдине місце у Франківську, де можна вільно ознайомитися із найсвіжішою польською пресою.

«Франківськ – місто гарне, місто маленьке, в цьому його плюс, адже тут є перспектива впровадження багатьох польсько-українських проектів, і люди відкриті до них й активно їх підхоплюють», – зазначає директор Мар’я Осідач. Підтвердженням цього є численні заходи, які проводять у центрі. У конфренц-залі регулярно проходять перегляди та обговорення польських фільмів, виставок, відбуваються конференції й урочисті прийоми. В окремому приміщенні двічі на тиждень збираються польські організації, центр відкритий до всіх і, власне, покликаний до співпраці всіх польських спільнот Франківська, зазначає директор Центру польської культури. Ще одна унікальність установи – оснащена радіостудія, одна із найкращих у місті, якою користуються журналісти.

Також при центрі діють курси польської мови, літні школи, виїзні екскурсії, тренінги, поетичні зустрічі, форуми міст-партнерів, заняття з історії та туристики міста, тривають численні проекти, як-от «Ніч в бібліотеці». Всього не злічити.

Пані Мар’я завжди акцентує, що Центр польської культури не зосереджується виключно на навчанні польської мови, а орієнтується на загальне знання про Польщу та відчування її культури. І саме зараз у центрі стартує новий проект «Пізнай Польщу» для дітей 10-12 років, які інтерактивно зможуть «поїхати» в кожне польське воєводство, познайомитися з його реаліями, а відтак навіть приготувати традиційні польські страви з цього регіону – у центрі є всі можливості для цього.

У перспективі центр хоче відзняти документальний фільм про поляків від Бистриці до Бугу, записати свідків історії – вихідців зі Станиславова. На межі листопада-грудня Центр польської культури в Франківську організовує форум молодих поляків зі всієї України, а також має у планах багато цікавих заходів та проектів.

 

Якісно проти кількісно

В останні роки польських товариств в Івано-Франківську суттєво побільшало. І тут кількість аж ніяк не пропорційна якості – більшість із них піклуються не про культурний чи суспільний розвиток польської спільноти міста, а про власні гаманці, в яких залишається відсоток за посередництво у справі отримання польської візи чи карти поляка – часто фіктивної…

Тому варто виокремити кілька насправді дієвих польських організацій, які активно підтримують на Прикарпатті польську культуру і направду відкриті до співпраці з українцями. Це друге з найстаріших польських товариств міста – «Приязнь» (дослівно українською «Дружба»), яке очолює Віталій Чащін. Головною сферою діяльності товариства є опіка пам’ятними місцями у Чорному Лісі, де під час війни німці винищили понад 700 представників польської інтелігенції Станиславова та околиць.

Наймолодше і ще не численне (тільки 28 польських родин) товариство поляків у Івано-Франківську «Родина Польська і Європа» на чолі з Тетяною Тимоніною збирає польські родини, у ньому вчать мову, мають клуби за інтересами, допомагають прибирати цвинтарі. Польсько-українська громадська організація «Молодий Станиславів» реалізує проекти обміну між громадськими організаціями України й Польщі.

Процвітає полоністика і в Прикарпатському національному університеті імені В.Стефаника на чолі з професором Миколою Лесюком, який заснував спеціальність «Польська мова й література» в 1993 р. Відтоді кафедра слов’янських мов випустила сотні кваліфікованих полоністів, провела низку наукових конференцій та зустрічей, щороку проводить престижний Всеукраїнський орфографічний конкурс польської мови, активно провадить обмін студентською молоддю з найкращими вузами Польщі. Також у місті діє школа №3 з російською та польською мовами навчання.

Для спільної справи

Польська спільнота Франківська не надто численна, проте польських організацій є доволі багато, і не завжди вони співпрацюють, часто функціонуючи як окремі острівці. Наступного року Центр польської культури планує організувати у Франківську круглий стіл керівників усіх польських товариств Консульського львівського округу для окреслення перспективи спільної діяльності на польсько-українсько-європейському ґрунті. «Ми, поляки, – національна меншина в Україні. То чому б не об’єднатися і не знайти порозуміння задля спільної справи?» – зазначає і закликає пані Мар’я Осідач.

 

 

 

Наталія ТКАЧИК