15 квітня о 15:00 відбудеться відкриття монументальної композиції «ПʼЄТА» (Оплакування Христа) Андрія Єрмоленка.

Івано-Франківський краєзнавчий музей, зала сакрального мистецтва, 2 поверх.

Присвячується світлій пам’яті новопреставленого воїна Геннадія Гавриліва та наших полеглих Воїнів Світла: Юрка Стецика, Романа і Василя Ратушних, Андрія Гуля, Остапа Бринського, Назара Лугарєва, Марка Вуянка, Руслана Ганущака та всього Безсмертного Воїнства України.

Команда проєкту: Ярема Стецик, Наталя Стецик, Валерій Твердохліб, ГО «Громадська ініціатива Галичини», «Врятуймо скарби разом», Особливі Інтерʼєри, Івано-Франківський краєзнавчий музей, Надія Бабій та студенти кафедри дизайну і теорії мистецтва Інституту мистецтв ПНУ ім. Стефаника.

Відтворення сучасного твору «ПʼЄТА» (Оплакування Христа) відомого українського художника, лауреата національної премії України імені Тараса Шевченка, в минулому арт-директора журналу «Український тиждень», військового ЗСУ — Андрія Єрмоленка відбувалося протягом тижня. Долучитися до створення композиції могли всі охочі. 

«Протягом тижня ми з багатьма людьми малювали цей образ, і це було нашою молитвою. Відкриття — це як завершення роботи і нова точка відліку, момент спільної молитви за полеглих Героїв України», — ділиться Ярема Стецик.

Монументальна композиція «ПʼЄТА» або ж Оплакування Христа, розміром майже 4 на 4 метри, буде представлена в залі сакрального мистецтва до закінчення літа.

«Для нас важливо і цінно, що серед людей, які долучилися до відтворення плакату Єрмоленка, були і рідні полеглих героїв — мати героя Марка Вуянка Марія Вуянко, дружина героя Руслана Ганущака Олександра Кодак, батьки героя Юрка Стецика Ярема та Наталя Стецики», — додає Валерій Твердохліб.

Андрій Єрмоленко:

«”Чому вона не плаче? Вона сумна, але вона не плаче, Вона втратила сина, чому вона не плаче? Де її сльози?” — запитав батька. А він притиснув мене до себе, гладячи моє волосся і сказав: “Сину, ти знаєш біль, ти ламав руку, ти відчував страх, образу, ти програвав на змаганнях і у тебе були сльози, але ти не знаєш скорботи. Іноді люди плачуть без сліз, коли біль розриває їхню душу. Ця скорбота — це не просто пустка, вона — бездонна прірва, яку ніщо не заповнить. А тут ти бачиш мати, що втратила сина, але вона знала, який шлях він пройде і що він зробить для людства. Її сльози закінчилися, бо вона бачила кінець його мук на хресті.” Пізніше я зрозумів що таке скорбота… Ці два роки пролетіли перед моїми очима як химерна карусель, і в кожному оберті я бачив плач матерів, які ховали своїх дітей. Вони стояли там, завчасно посивілі, перед могилами власних синів та дочок, яких відібрала війна. І над ними майоріли блакитно-жовті і червоно-чорні стяги — барви безсонних ночей і героїчних смертей. Скорбота тут не була просто почуттям, вона була як вражаючий музичний акорд, що розриває тишу. Вона малювалася на обличчях матерів тисячами зморшок. Скорбота тут вбиралася в кожну тріщину, підкрадаючись навіть туди, де не знали світла. Від усього цього мені боліло, як куля, що застрягла в грудях. Я впевнений, що ці жертви не пройшли даремно. Вони — як жарина в темряві, тверда доказова база того, що війна — це криваве випробування, яке вибирає найцінніше у нас. Може кожен народити дитину, але виховати її героєм — це вже справжній подвиг. І за цей акт виховання, за те, що ці люди не лише дають життя, але і намагаються виховати гідних людей, я стаю перед ними на коліна і віддаю їм шану. Дякую вам всім, що тримаються!»