Режисер: Девід Добкін

Розпочнемо з сюжету. У центрі подій – успішний адвокат, юрист в другому поколінні, який, приїхавши в рідне містечко на похорон матері, зазнає ще одного, не менш серйозного, удару. Його батько, суддя, сам опиняється на лаві підсудних: за звинуваченням у вбивстві. Що ж буде далі? Гадаю, судячи з опису, уявити не складно. Але в цієї концепції є своя специфіка, що робить її не такою простою, як здається на перший погляд.

Тепер про режисуру й акторів. Фільм порадує нас хорошою режисерською роботою. Гарні ракурси і чудові краєвиди милують око. До прикладу, зйомки з повітря (хоч їх було дуже мало) та мальовничі пейзажі створювали атмосферу маленького затишного містечка.

Акторська гра – це окрема складова, на якій я зупинюсь детальніше. Роберт Дауні-молодший зіграв дуже добре, та явно не виклався на повну. У багатьох ситуаціях це все той же Тоні Старк з його пафосом і крутизною. Та сказати, що перевтілення не вдалось, не можна. Я не уявляю, що хтось би міг впоратися з цією роллю краще. Проте внутрішній Старк псував весь драматизм ролі Роберта.

Роберт Дюраль зіграв суддю Палмера. На його роль претендували такі гіганти кіноіндустрії, як Джек Ніколсон та Томі Лі Джонс. Складний вибір, як гадаєте? Та можете не переживати, адже Дюраль не просто впорався з завданням, він зробив це неймовірно! Це єдиний актор, який виклався на всі сто, повністю розкривши свій образ.

Також хотів би відзначити Біллі Боба Торнтона. Він зіграв у притаманному йому стилі, з характерним виразом обличчя, який супроводжував нас впродовж першої половини фільму, в стилі «слизького змія». Та у фільмі він, швидше за все, «для галочки».

Вінсент Д’Онофріо зіграв брата головного героя – Глена Палмера. Єдиний актор, який мене розчарував. Він був, неначе дерев’яний, з вічно кислою мармизою.

Проблематика стрічки: перед нами постає складна сімейна драма зі всіма характерними для неї ознаками і наслідками. Фільм зачіпає, головним чином, стосунками між батьком та сином, які демонструються нам у вигляді битви характерів. Запевняю вас, розкривається вона у всій красі. Головні герої – люди з «паралельних всесвітів», що тільки посилює весь драматизм подій. Тут вам і словесні перепалки, і сльози, алкоголь, ненависть та непорозуміння. Та найкраще, що за цією сутичкою характерів цікаво спостерігати, що змушує глядача формувати не цілісне уявлення про персонажа, яке буде стабільним протягом всього фільму, а надавати перевагу тому чи іншому герою, залежно від ситуації.

Звукова складова. Чудово підібрані саундтреки не можуть не тішити слух! Все в міру, все в потрібний час. А пісня, що лунала під час титрів, змусила мене ще довго шукати її у мережі.

Та є одна річ у цій стрічці, так би мовити, дуже неоднозначна: гумор. Він є одночасно сильною та слабкою стороною фільму. Його позитивний бік проявляється в чудово побудованих та веселих жартах, він легкий і приємний. Здавалося б, який же в цьому мінус? Вся проблема в тому, що гумор руйнує весь драматизм стрічки. Глядач вже не здатен повною мірою заглибитись і відчути моменти переживань героїв. Та все ж фільм швидко налаштовує своєю легкістю на потрібну атмосферу.

Загалом, перед нами не типова драма з часто притаманними їй сюжетним примітивізмом та «шмарклями». Перед нами сміливе поєднання двох протилежностей – комедії та драми, деякою мірою експериментальне, з виправданим, через свою рідкість, дисбалансом цих жанрів. Перед нами емоційний коктейль, який подається нам крізь призму прекрасно побудованих діалогів, чудових музичних композицій та неймовірної акторської гри. Але рецепт цього продукту ще потребує довершення.

ФЕЛІНСЬКИЙ