Режисер: Ласло Немеш

Освенцим, 1944 рік. Єврей Саул Ауслендер – член зондеркоманди, особливої ​​бригади в’язнів, яка супроводжує інших ув’язнених у газові камери і спалює їх трупи. Після чергової зачистки він виявляє хлопчика, який був схожий на його сина. Саул вирішує викрасти і поховати тіло. Для цього йому потрібно знайти рабина для виголошення над загиблим молитви – кадіша. Вихід Саула за межі свого барака може накликати підозри на його співкамерників, які готують змову проти табірних бригад СС, але пошуки рабина стають для нього манією, сенсом існування… Хоча Саул не зовсім впевнений, що так завзято намагається віддати останню шану своєму синові. Точніше, не пам’ятає, чи був у нього син взагалі …

Коли угорська стрічка «Син Саула» взяла чотири призи в Каннах, стало ясно, що інтрига в найцікавішій оскарівській категорії «Найкращий фільм іноземною мовою» розвіяна, як попіл. Особливо за відсутності серед конкурентів грецького «Лобстера» і бельгійського «Новітнього Заповіту». Дебютував у повному метрі 39-річний Ласло Немеш, колишній асистент Бели Тарра і шанувальник Тарковського, Бергмана, Антоніоні та Маліка. Він створив угорську відповідь радянському шедевру «Іди і дивись», в тому числі й буквально. Більшість фізичних дій героя (його виразно грає поет і колишній панк-рокер Геза Реріг) зводяться до того, що він гарячково бігає по бараках і кидає на всі боки напружені погляди. З його п’ятихвилинної пробіжки, знятої одним кадром, і починається фільм, на 90 відсотків побудований з великих і середніх планів з мінімумом діалогів, монтажних, склеєних і зовсім без закадрової музики, але при цьому з шаленим внутрішнім ритмом. «Син Саула» – не антивоєнний памфлет про в’язнів концтаборів або голокост, а гранично вузька драма жалюгідного, непоказного, приниженого, забитого чоловічка, в якому раптом прокидається спогад про те, що раніше робило його людиною. Решта – лише фон.

Невідоме пекло завжди особливо страшне. В одному кадрі «Сина Саула» більше реалізму і правди – тихої, злої, майже безнадійної, ніж у всіх інших оскарівських номінантів, разом узятих. До чого, справді, тут правда в якомусь «Марсіанинові», де Метт Деймон проколює рукавичку і витає в космосі, як Залізна людина? Але у випадку Ласло Немеша обрушити конструкцію фільму могла б єдина фальшива нота, хибний рух або награний погляд – чого, на щастя, тут немає і близько. Як немає і надмірного натуралізму, в який би неодмінно вдарився більш твердолобий постановник, смакуючи штабелі бутафорних трупів або густий чорний дим, що валить із труб крематорію. Лише подряпані нігтями стіни, відблиски полум’я в божевільних очах Саула, луна від ударів по стінах крематорію сотень кулаків. Страшна какофонія поза кадром пострілів і криків вісьмома мовами. Якби живопис можна було слухати, то приблизно так, напевно, звучав би «Страшний суд» Пітера Брейгеля. Фільм Немеша – кіно про людські страждання і болісне народження катарсису в каламутній рідині бруду і крові. У метаннях і спробах внутрішнього очищення Саула криється вища мета мистецтва як такого – наділення людини зброєю протистояти життю, яке намагається змести її паровим катком. Схоже визначення йому дав той же Тарковський: «Мистецтво – це своєрідний спосіб сповіді в ім’я здобуття нових моральних джерел в собі самому». І «Син Саула» – це дійсно історія однієї сповіді маленького чоловічка, який чи то герой, чи то зрадник, чи то безумець, чи святий. А скоріше – все потроху. Як і кожен з нас, мабуть.

ФЕЛІНСЬКИЙ