Поет та освітянин Богдан Томенчук назвав нашу дистанційну систему освіти електронною кам’яною сокирою. Те, чим ми займалися ці всі карантинні місяці в освіті, десь так і можна означити.

Про карантинні часи ще напишуть не один роман, не одне дослідження, які вдало замінять оті всі численні «чим зайняти себе на карантині», «як перебути карантин та не збожеволіти», «ресурси для тих, хто на карантині». А можливо, з’явиться чимало нових порадників на майбутнє, адже наші часи такі непевні. Мабуть, якби раптом що, то інший карантин минатиме по-іншому, бо ж у нас є досвід… Хоча як «по-іншому»? Хіба у тому випадку, якщо ми кардинально змінили чи змінимо своє життя.

Під час ізоляції ми опинилися там, де майже ніколи не буваємо, і з тими, з ким майже ніколи не буваємо, – вдома і з близькими людьми. Адже більша частина нашого життя минає поза межами домівки і не з найріднішими. Карантин показав, які ми нерівні і як для нас це все по-різному. Хтось самоізолювався в особняку, хтось – в однокімнатній квартирі. Погодьтеся, це різна самоізоляція. Хтось ізолювався з книгами, хтось із телевізором. Хтось був сам, біля когось були найдорожчі.

Ми різні у сприйнятті цих змін. Дуже різні. Цієї різниці не було помітно у переповнених автобусах, магазинах, офісах, кав’ярнях, театрах, філармоніях, школах, університетах. І ця різниця набагато глибша, ніж нам здається.

Ми різнимося не одягом, не швидкістю життя, не матеріальними здобутками чи статусами. То щось інше. От, до прикладу, наша електронна кам’яна сокира. Лиш дуже-дуже ледачий її не обговорював та не коментував. А скільки з тих коментаторів готові були вчителю, який мешкає по сусідству, чи вчителю своєї дитини справді допомогти? Не порадами у соцмережах, як проводити урок, а справді допомогти? Скільки зрозуміли, що школа – це щось більше, аніж нові штори та квіти-цукерки? Скільки студентів і учнів зрозуміли, що дистанційка, якою б вона не була, – це не канікули? А скільки розуміло, що в цих умовах освітній процес – це справді важко для всіх його учасників, а не для когось одного. Важко для батьків, учнів, студентів, вчителів, викладачів. Для всіх. І, звісно, по-різному. Хтось не міг створити своїй дитині гарні умови для навчання, хтось не міг швидко, немов за помахом чарівної палички, опанувати онлайн-платформи, хтось не міг з отим всім дати собі раду взагалі. Хтось комплексував, хтось хвилювався, хтось почувався нерішучим. Хтось думав, що якось та й буде. Комусь не вистачало сміливості. Комусь упевненості. А комусь порядності.

Ми дуже різні, коли йдеться про чесність із собою. Брешемо іншим, брешемо собі. І вдаємо, що віримо своїй брехні, а можливо, справді віримо в неї. Кількість та концентрація її у кожного різні. Дистанційка це чудово продемонструвала. Хтось справді вчився, хтось удавав, хтось встигав і те, і друге. І річ не в самому навчанні. Річ у тому, наскільки ми готові бути чесними, якщо нас ніхто не контролює, якщо ми знаємо, що брехня не виявиться. Здається, ну що такого, коли дитина здає вірш, який вона мала вивчити, онлайн, але замість того, щоб дивитися на вчительку на екрані, дивиться у підручник, розгорнутий на сторінці із тим віршем, гарно читає й отримує 12? Це ж лише вірш. Здається, це ж така дрібниця, коли студент каже, що от не може він зайти в Zoom (хоча насправді може не тільки це), щоб здати викладачеві ту чи ту тему. Ну, а поширювання правильних відповідей на залікові тести – це ж таке. Всі все склали. Всі щасливі та спокійні. Та чи таким чином ми не самоізолюємося від свого майбутнього? В якому, скажімо, наше життя може потрапити до рук лікареві, який вчився (точніше, вдавав, що вчився) дистанційно, судді, який залік складав онлайн з усіма «наворотами» цього процесу.

Що відчувала я як викладач? Спочатку було трохи некомфортно від розуміння того, що тобі брешуть, а потім стало байдуже. Якщо тобі брешуть, то це, зрештою, проблема того, хто тобі бреше, а не твоя. Якщо людина не хоче отримувати знання, то це теж її клопіт, а не мій. Я зробила все можливе, щоб вона мала можливість їх отримати, а хоче вона чи ні, то вже хай сама думає. Хоча найбільше з дистанційки запам’ятовується не це, а те, як ми намагалися встигнути провести пару до грози, яка насувалася на кілька сіл, і діти хвилювалися, що разом із нормальною погодою зникне й інтернет, як із деякими зустрічалися онлайн фактично вночі в піжамах. Щось у цьому є – говорити про літературу об 11-ій вечора. А ще чаювали онлайн, ходили на лекторії онлайн та на зустрічі з письменниками, відкрили для себе онлайн-курси та прочитали багато важливих книг. Хтось із них згодом розповідатиме своїм дітям, як вчився, справді вчився, а хтось – як халявив та обдурював, але останнє не матиме ніякого значення для того, кому брехали.

Чесність/брехня не залежать від умов самоізоляції, швидкості інтернету, потужності ноутбука, на якому ти проходиш онлайн-тестування, камери в телефоні, на яку знімаєш або фотографуєш свою контрольну роботу. Ми просто всі різні, і у кожного з нас різний рівень відповідальності перед собою та світом.

Іноді виникає таке відчуття, що ти ніби на межі двох часів чи ставлень. Розумію, наскільки це боляче, але по-своєму випукло воно ілюструється подіями недавніх днів… Ми всі пам’ятаємо американські конвертоплани у нашому українському вересневому небі. Не найновіші для НАТО, але якими крутими та «просунутими» видаються вони нам у наших реаліях.  І тут, у буквальному сенсі, вибухова ілюстрація нашого сучасного в небі над околицями Чугуєва… Справді, два світи – дві дійсності… Звідки вона, ця вражаюча відмінність? Переконана, що різниця закоренилася ще в університетських середовищах двох наших світів… Обманути в очі чи дистанційно, щоб отримати оцінку, з нашого боку… І навчитися очно чи дистанційно, щоб знати і творити свою біографію та біографію своєї країни, – з їхнього боку …