Ось уже півроку, як у Франківську з’явився «Новий театр», який досить голосно заявив про себе трьома виставами: «Стус», «Собака» та «Спи спокійно».

Засновником, натхненником та художнім керівником театру є Тарас Бенюк. Попри молодий вік, він уже встиг попрацювати в московському театрі Романа Віктюка, змінити чотири київських театри та знятися в кіно.

«Галицький кореспондент» розмовляє з Тарасом Бенюком.

 

– Чарівне в театральному світі прізвище Бенюк відомого вашого однофамільця якось грало вам на руку?

Ми з Богданом Бенюком родом з одного села Битків на Надвірнянщині… Мене постійно запитують, чи не син я Богдана Бенюка, я кажу: син, тільки іншого Богдана Бенюка, не актора.

– Коли ви відчули потребу йти навчатися в театральний?

Я такої потреби не відчував (сміється). Я вступив на фізкультуру в Прикарпатський університет і там навчався перший рік. А потім мама побачила оголошення в газеті про набір у театральний. Я абсолютно не готувався, розказав якийсь вірш, правда, дуже погано. Але мене взяли на курс… Можливо, побачили в мені якусь особливу енергетику. І я залишив фізкультурний і пішов на театральний вчитися. То був 2002 рік.

– Чому ви не потрапили на роботу в Івано-Франківський театр?

Не взяли.

– Тоді ви відчували розчарування?

Абсолютно ні. Коли мене не прийняли до театру, то я вирішив поїхати до Києва, але не відразу. До того я працював у Франківську і на будові, і адміністратором у «Максбеті» – заробляв на той час непогані гроші. Відтак заклад закрили, і треба було далі щось робити. І ми з дружиною Іриною вирішили поїхати в Київ. Вона пішла грати в Театр юного глядача, а я там працював монтувальником.

– То до театру вас привели життєві обставини, а не внутрішня потреба?

Напевно, так. Адже якби тоді у Франківську залишилася добре оплачувана робота, я б не шукав далі театру. Мушу сказати, що я не фанатик театру. Звичайно, мені ця професія дуже подобається. Я вважаю, що знаю, як нею займатися, постійно над цим працюю. Але фанатичного ставлення до цього не маю. Мені навіть здається, що фанатизм у театрі – недобре. Просто треба якісно робити роботу. Кожен має бути на своєму місці, тоді все буде дуже добре. В державі і загалом…

В акторстві дуже важливий талант. Бо якщо його немає, то неможливо отак взяти і будь-кого навчити. І основна складова таланту – віра в те, що ти робиш, і працездатність. А ще актор повинен мати дуже хороше здоров’я (фізичне і психічне), щоб витримувати навантаження, бо ролі бувають різні…

– За минулих шість років ви змінили чи не п’ять театрів. Чим зумовлена така часта зміна? Вам щось не подобається чи ви комусь не подобаєтеся?

Подобатись усім неможливо, та й немає ніякого сенсу. Коли людина нарочито хоче комусь сподобатись, то, скоріш за все, не сподобається. А чим зумовлена часта зміна театрів – складно відповісти… З усіма керівниками театрів, у яких я працював, у мене залишились прекрасні, теплі стосунки. Кожен актор шукає свій театр, своє місце… Якось так. Коли Михайло Рєзнікович повірив у мене і взяв у професійну акторську студію при театрі Лесі Українки, я почав активно розвиватися. А через два роки, в 2012-му, вирішив поїхати і спробувати себе в театрі Віктюка у Москві. Так і туди потрапив…

– Як це було?

У день, коли ми з дружиною прослуховувалися, було понад 300 кандидатур. На самому прослуховуванні Роман Григорович якось дивно відреагував, він навіть нас не дослухав і сказав «Усе, ідіть». Я не зрозумів, було образливо, адже він знав, що ми приїхали з України, і навіть не дослухав… Ми вже зібралися йти на поїзд, як нас завернули… Він тому не дослухав, що хотів з нами порозмовляти… І сказав, що бере мене в театр… У житті він виявився набагато спокійнішим. Він чудовий актор, епатажна людина, шоумен і, окрім того, геніальний режисер. Те, що він робить, – геніальний прорив у театральному мистецтві.

– Чому співпраця з Віктюком була такою короткою?

Роман Віктюк затвердив мене на головну роль Фердинанда у постановці «Підступність і кохання», але я жодного разу не грав, оскільки зламав руку. Натомість я грав у «Саломеї» роль Тейлор, Чорний ангел. У той час дружина працювала в театрі Лесі Українки і в Москву не хотіла. Якщо чесно, то і я не бачив себе в Москві, хоча, звичайно, там кар’єра могла розвиватися потужніше.

– Ви б могли спокійно розвиватися в столиці агресора?

Ні. Оскільки я приїхав до Москви вже не в юному віці. Я вважаю себе патріотом, люблю свою країну, її мову, звичаї. Тут я народився, сім’я, друзі – все тут. Тут, зрештою, поховані мої батьки. Та річ у тому, що мене більше тягне до режисури, ніж до акторства. Акторство – це дуже цікаво і дуже складно. Перевтілитися і по-справжньому, не брешучи, зі сцени передати через душу і зіграти – на це потрібен час, навчання і постійна праця. Не те, що я лінуюся, просто мене більше приваблює режисура.

– Ви кажете «не лінуюся». То чим режисерство легше, ніж акторство?

Ці дві професії порівнювати і сказати, яка з них легша, неможливо. Бути режисером, як і актором надзвичайно складно, я кажу в ідеалі. Тут, напевно, більше впливає, що ближче до душі… Я роблю постановки і граю на сцені, стараюся робити свою роботу якісно настільки, наскільки це можливо. Я люблю свою професію. А коли щось любиш, то віддаєш на сто відсотків, інакше не можна.

– Що у вашому «Новому театрі» є від Віктюка?

У «Новий театр» від Віктюка я спробую перенести насамперед енергетику. У нього актори на сцені просто згорають. Він не дозволяє нульового режиму. Робити свою справу настільки, наскільки вистачає сил. І дуже хороша підготовка акторів. Ось це я намагаюся, наскільки це можливо, влаштувати в “Новому театрі”.

Оскільки Віктюк – геніальна людина, повторити його неможливо і немає сенсу. Хоча досвід, який я отримав у театрі Романа Віктюка, планую використовувати пізніше, коли актори будуть готові до цього технічно, психологічно, фізично. Я надзвичайно вдячний Богу, що мав досвід роботи у Віктюка, та своїм учителем з режисури вважаю Михайла Рєзніковича.

– Наскільки частим гостем на виставах Івано-Франківського облмуздрамтеатру ви є?

Якщо є вільний час, то із задоволенням іду в театр.

– У назві вашого театру є слово «новий». Він новий у чому?

Насправді складне запитання. Звичайно, у мене є план розвитку театру, які повинні бути актори в ньому, вистави і т.д. Є мертві театри і живі театри. Мертві – коли актори на сцені займаються декламацією, ілюстрацією – одним словом, нічого не відбувається, немає ДІЇ. Живий театр – коли актори грають ситуацію правдиво, пропускають її через свою душу, живуть на сцені, діють тут і зараз, перевтілившись у своїх персонажів. Це все дуже непросто… А чи «Новий театр» новий – нехай це вирішує глядач. Я повинен слідкувати за тим, щоб «Новий театр» був і залишався ЖИВИМ.

– Скептики казатимуть, що в нашому місті вже є потужний академічний театр, репертуар якого настільки різносторонній, що охоплює всі вікові й соціальні групи глядачів, пропонує всі жанри й теми. То чи є сенс створювати новий театр?

Тут я не згідний зі скептиками. Неможливо охопити всі жанри, теми, соціальні групи і т.д. У такому разі варто закрити всі інші театри в містах і залишити по одному театру в кожному місті… Звичайно, це жарт. За великим рахунком, кожен театр неповторний, театр «живий» до тих пір, поки йому є що сказати глядачеві.

Нам є що йому сказати, у нас на цей момент є три вистави, різні за жанром, які добре сприймає івано-франківський глядач. До слова, на виставу «Спи спокійно» деякі люди ходили по три рази, а для мене це все-таки про щось говорить. А саме – що вистава жива. Вистава «Собака» гралася на фестивалі «Час Театру». Як на мене, глядач також нас розумів. Тому на питання, чи потрібен Івано-Франківську ще один професійний театр, скажу: так, потрібен! І не один. Творча здорова конкуренція між театрами робить чудо – не дає їм заснути, постійно штовхає вперед, до пошуку чогось нового, до дії врешті-решт. Створювати театр практично з нуля дуже складно, і ми надіємося, що влада міста не стоятиме осторонь.

Якби в мене не було режисерських амбіцій, я б залишився в Києві грати в театрі Лесі Українки. А оскільки Анатолій Грицан запросив мене набрати акторський курс у Франківську і з’явилася змога зі своїми однодумцями створити нову цікаву мистецьку платформу, бо виникла можливість спробувати створити ще один театр, муніципальний, то треба це робити. У листопаді вже буде наша четверта прем’єра.

– У чому родзинка вашого театру? Чим заманюєте глядача?

Я прихильник того, щоб не ставити театру рамки, не декларувати, що ми займаємося саме оцим-то. Театр – це відображення того, що відбувається навколо. Навіть якщо ми ставимо п’єсу Шекспіра, вона має бути актуальною. Якщо я роблю якусь постановку, мене ця тема болить, то я маю нею що сказати. А в «Новому театрі» акцент на соціальній тематиці і психології. Відпочивати на виставі, випити кави – тут трохи не так. Мені важливо, щоб людина, як мінімум, задумалася над тим, що відбувається. Театр не має давати відповіді, він має ставити питання.

– Медійний простір і так перенасичений гострою соціальною тематикою. Чи потрібна вона, ще й так насичено, у театрі? Де тоді народ має бодай трохи розрядитися?

Театр не є розважальною установою, інакше б він так і називався. Театр – це місце дії, дзеркало суспільства, його ритм. Театр не може існувати осторонь подій, які відбуваються в суспільстві, але якщо таке трапляється, тоді цей театр мертвий.

– Кого з акторів можна побачити на сцені «Нового театру»?

Наразі грають Юра Полєк, який працював у театрі Марійки Підгірянки, Леся Полєк, що грала в Коломийському театрі, Володя Тафійчук, який донедавна був актором муздрамтеатру ім. Франка, Ірина Бенюк і Павло Кільницький, актори  театру Лесі Українки (м. Київ), а також Орест Пастух, відомий актор і режисер.

Розмовляла Наталя ТКАЧИК