Червоні задубілі пальці та обвітрене, обмерзле, аж злегка синювате обличчя. У 10-градусний мороз німець Стефан Юріхс за день подолав на велосипеді 130 кілометрів зі Львова до Івано-Франківська, де зупинився на ніч. Цей шматок дороги – лише незначна частина його тривалої велоподорожі. 33-річний Стефан їде довкола світу. Два місяці тому стартував з Берліна, туди ж планує й повернутися… у 2022-му.

Термобілизна, шорти трохи нижче коліна, а поверх них ще одні – тонкі синтетичні. Легка куртка, літній баф та окуляри. На велосипеді – повно сумок з різним функціоналом та дві пластикові пляшки, у яких – замерзлий сік. Термос Стефан загубив. Жартує, що саме «вчасно», аби «по повній» відчути реалії української зими.

За два місяці подорожі Стефан проїхав Швецію, Латвію, Литву та Польщу, Україною їде вже тиждень: після Львова та Івано-Франківська триматиме курс на Коломию, Чернівці і до кордону з Румунією. Далі Болгарія, Туреччина. Влітку планує бути в Ірані. Потім, мабуть, подасться до Середньої Азії, але не загадує. Каже, виділив на мандри чотири роки, тож хтозна, куди його занесе.

Ночує чоловік переважно в наметі, інколи в людей. Зізнається, що не любить темряви, особливо коли доводиться розкладати намет десь далеко від людського житла. Тож радо приймає нинішню можливість переночувати у теплі – у домівці франківчан Андрія Третьякова та Ірини Гищук. Подружжя зареєстроване в інтернет-спільноті веломандрівників warmshowers.org. Саме через цей ресурс Стефан і сконтактував із ними.

Ірина та Андрій теж мають чималий досвід велоподорожей. Окрім України, пара проїхала чорноморське узбережжя Туреччини: 2500 км від Стамбула до Батумі подолали за півтора місяця. А торік 2,5 місяці крутили педалі через Азербайджан, Іран, Вірменію та Грузію. Кажуть, у тривалій подорожі інколи потрібна дрібка комфорту: попрати речі, помитися, підремонтувати спорядження. Для цього й використовували warmshowers – всесвітній сайт велогостинності. Там можна попроситися в гості до місцевих колег-роверистів або просто до тих, хто готовий приймати в себе гостей на роверах. Відповідно, й у себе вдома подружжя теж уже майже три роки приймає гостей на двох колесах. Щоправда, гість серед зими таки став для них несподіванкою. Німець здивував ще й тим, що, попри складні погодні умови, не намагається полегшити собі життя й чесно їде тільки на велосипеді, ще й ночує в наметі.

Особливості національного…

Попри те, що проїхав засніженими й слизькими узбіччями наших трас понад сотню кілометрів, Стефан не виказує втоми. Хоча й зізнається: українські дороги – «is very difficult». Та й колеса на його байку не вельми придатні до зими. Тож не приховує, що подекуди падає зі свого залізного коня. «Раз уранці, а потім – ще тричі», – каже з усмішкою.

Чоловік – дуже комунікабельний та з радістю ділиться враженнями від мандрівок. Каже, що в Україні чудові люди. Хоча й зізнається, частенько спиною відчуває, що наші водії на дорогах не вельми йому раді: багато сигналять й інколи обурливо махають руками, мовляв, якого дідька ти тут робиш.

Спілкуємося англійською. 14-річний Михайло, похресник Ірини, робить спробу говорити з гостем німецькою, яку вивчає в гімназії, але швидко повертається до англійської. Стефан погоджується: його рідна німецька є нелегкою. Та дізнавшись про сім українських відмінків і три роди іменників, хапається за голову. Каже, щось подібне вчив на уроках російської в школі, і це було неймовірно складно. Англійська куди простіша, тим паче, підморгує він Михайлові, у розмовній мові використовують куди менше часів, ніж вчать у школі. Дев’ятикласник Михайло тішиться: «Нас на уроках вчать не розмовної мови, а лиш граматики. Розповім вчительці, що всі ті часи не потрібні».

Для підлітка спілкування з іноземцем – хороша мовна практика та позитивна особиста мотивація. Стефан теж охоче вчить українську. За вечір, замість російського «спасибо», він уже каже «дякую»; знає, що молоко з цукром – «згущонка», а «сухий виноград» – це родзинки, що дуже подібно до німецької «розінен».

Здається, гість може говорити без зупину і підтримує будь-яку тему розмови. Розповіді жваво доповнює мімікою та жестами. І це ставить під сумнів уявлення про те, що німці – народ прохолодний і раціональний.

До подорожей на велосипеді Стефана запалив дядько: якось під час шкільних канікул, коли хлопцеві було щойно 16 років, дядько запропонував проїхатися Німеччиною. Мандрівка тривала два тижні. Так і почалося.

Свій велосипед Стефан сам ремонтує, збирає, доукомплектовує. У дорозі, особливо, коли погодні умови складні, лагодити «залізного друга» доводиться доволі часто. От як зараз – коли гальмівні колодки геть замерзли. Андрій пропонує «оживити» їх за допомогою теплого повітря з фена. Михайло втілює ідею в життя. Такий метод ремонту для німця дивина, тож він фотографує та обіцяє надіслати хлопцеві фото.

«Вусатий» нянь

Мандрівник із задоволенням спілкується з підлітком. Не дивно, бо ж має чималий досвід роботи з дітьми. У Берліні він викладає дітям акторське мистецтво в театральній студії та в школах.
В Індії, де чоловік побував на практиці, його вразила велика кількість голодних і бездоглядних дітей на вулиці. Тому він зумів знайти кошти та створити простір, де упродовж місяця близько сотні дітей безкоштовно могли вчитися та харчуватися тричі на день.

У Бразилії він працював нянем у сім’ї університетських викладачів. Попри це, каже, що не бачив цієї країни, бо ж через кримінальну ситуацію майже рік прожив практично у замкненому просторі. Квартал, де він мешкав, був огороджений і суворо охоронявся. Там була вся інфраструктура: магазини, спортивні й дитячі майданчики, басейн. Але за його межі «няня» не пускали. Пізніше він зрозумів, чому: стрілянина на вулицях – норма. Діти до школи їздили тільки у супроводі озброєної охорони.

Стефан нарікає на систему освіти в Німеччині. Каже, більшості вчителів нецікаво працювати, тож, як наслідок, і дітям нецікаво вчитися. Щоб навчати дітей, конче потрібно мати закінчену профільну освіту. Та навчання платне, тож студент має заробляти, але заробляти майбутнім фахом не має права. І замість того, щоб набувати практичного досвіду, молода людина, яка сповнена сил, енергії та бажання працювати з дітьми, витрачає час на некваліфіковану роботу. А коли нарешті потрапляє до школи, бажання працювати у неї вже куди менше. Таке собі замкнуте коло.

Врешті доходимо висновку, що в кожній країні є свої проблеми. Розмова триває до пізньої ночі. Стефан мало їсть і взагалі намагається створювати якнайменше незручностей. Після вечері кидається допомагати з посудом, а потім, коли всі пішли спати, довго сидить на кухні й майструє з проволоки сувеніри: кожному із нових друзів – по невеличкому велосипеду, а для 14-річного Михайла, який захоплюється робототехнікою, ще й дротяного робота.

Сонячні й «божевільні»

За два роки участі у «вормшовері» франківчани загостили поза два десятки мандрівників з різних країн світу. Кажуть, більшість із них – неймовірно цікаві диваки, і зустрічі з ними – незабутні. Ірина розповідає про британця Тома, який приїхав на лежачому велосипеді; про «вікінга» Саймона з Ісландії, який через всю Європу доїхав до Гонконгу; про Анну та Клавдію – двох німкень, які два роки мандрували ровером довкола світу; про Жоао –архітектора-португальця, який побудував в Анголі (Африка) еко-будинок; про британця Домініка, який випадково знайшов в Україні свою рідню.

«Зазвичай веломандрівники невибагливі до побутових умов. Їм важить не так на комфорті, як на спілкуванні з місцевими. Адже саме через людей найкраще пізнавати життя країни, а з іншого боку, саме такі зустрічі формують уявлення подорожніх про нашу країну», – говорить Ірина. Мандрівниця додає, що, до прикладу, її уявлення про гостинність тотально змінила подорож по Ірану: «Для іранців запросити додому іноземця-волоцюгу, якого випадково зустріли на вулиці, – це абсолютно природна річ».

Однак, в Україні warmshower не надто розвинутий. Можливо, тому, що серед українців трапляється дуже мало охочих мандрувати велосипедом. Тоді як у Європі це доволі популярно. У Києві є близько півсотні вормшоверів, у Львові – 13, а на всю Івано-Франківську область – всього три активні профілі. У Франківську ж лише один – Ірини та Андрія. «Тобто якщо нас немає вдома, веломандрівникам ніде зупинитися на відпочинок в місті», – каже Ірина Гищук.

Вона з власного досвіду знає, як важливо мандрівникам час від часу мати доступ до благ цивілізації. Адже кожен організм має свій ресурс. І щоб подорожувати активно і з задоволенням, потрібно дотримуватися балансу між навантаженнями та відпочинком.

Андрій додає, що їм ще жодного разу не траплялися «проблемні» гості, які створили б якісь незручності. «Усі, з ким ми досі мали справу, абсолютно позитивні й сонячні люди. І мені дуже подобаються ці візити, – каже Ірина Гищук. – Кожна людина залишає по собі якісь емоції, досвід, спогади. Ти відчуваєш себе частинкою цієї світової спільноти – трохи «не таких», дещо «божевільних» людей з нетиповим поглядом на життя. Ну, й окрім усього, це хороша мовна практика».

***

Стефан Юріхс вирушає у дорогу в обід. На градуснику – мінус 15. «Сонце світить, день чудовий!» – каже мандрівник. Якщо попереднього дня він «намотав» понад сотню кілометрів, то наступної доби рухається куди повільніше. Попри сильний мороз, ночує у наметі.

«Холодно в пальці. Хочу насолоджуватися природою, але це справді холодно. Мрію про вормшовер», – написав він з дороги.

Оксана ПІЛЯНСЬКА