Режисер: Тім Міллер

У ролях: Маккензі Девіс, Лінда Хемілтон, Едвард Ферлонг, Арнольд Шварценеггер, Габріель Луна

Майже тридцять років студійні боси намагаються придумати, що ж їм такого витворити з «Термінатором» – культовою франшизою, що почалася з двох видатних фільмів, які, до слова, ніякого продовження і не мали на увазі. Тепер, через стільки часу, права на франшизу повернулися Джеймсу Камерону, людині, з якої все й почалося. «Темні долі», покликані повернути «той самий дух» оригінальної дилогії, насправді виглядають як ультимативна солянка тропів і сюжетних ходів, що додали до серії невдалі сиквели.

Можна було б припустити, що команда сценаристів (а їх там аж семеро, включаючи самого Кемерона) увібрала в нову частину все найкраще, що придумали їхні попередники, і нарешті зібрала все в легкозасвоювану історію. А насправді вони радше скинули все в купу, зробивши такого собі «Термінатора» у вакуумі», абсолютний кібернетичний симулякр, незв’язний, сумбурний і такий, що дає дуже поверхове уявлення про все, що відбувалося у франшизі з самого її початку. Від оригінальних фільмів Кемерона тут тільки фабульна схожість: «Темні долі» одночасно копіюють першу і другу частини, змішуючи проблеми зумовленості майбутнього з історією тихої маленької жінки, яка постала перед шокуючим фактом своєї важливості. Тільки замість Сари Коннор – якась Дані Рамос, героїня нового порядку, в чиїй трансформації творці намагаються показати те, наскільки змінилося за три десятки років уявлення про сильних жіночих персонажів у кіно.

Мотив хороший, виконання – не дуже: десь у середині фільму «Темні долі» під виглядом колосального твісту видають те, що Дані, бачте, не мати Месії і не Діва Марія, а сам Ісус. І що власне на її плечах, а не на якомусь абстрактному нащадку, лежить майбутнє людства. Все було б нічого, якби ця ідея не була подана з таким апломбом: глядач, якому тут банально не дають шансу вступити з героїнею в емоційний контакт, чомусь повинен надміру здивуватися тому, що роль жінки в суспільстві не обмежується материнством. До того ж, фільм так до кінця й не може визначитися, що йому важливіше: новаторська ідея чи комфортний фансервіс. Тобто проблема не в тому, що «Темні долі» потурають якомусь там «порядку», а в тому, що всередині своєї думки вони не здатні йти до кінця. І якщо їхні принципи призвели до такого кінця, то яка від них була користь?

«Темні долі» також роблять найгіршу річ, на яку взагалі здатні сиквели, – руйнують емоційний осад від свого попередника, нівелюючи те, що той так довго і старанно виводив. Тут, звичайно, виникає багато питань: навіщо так хизуватися тим, що ви ігноруєте всі сиквели після другого «Термінатора», якщо в самому фільмі допускаєте ті ж самі гріхи, за які ці сиквели так не люблять? Адже в результаті «Темні долі» проваляться, і ігнорувати доведеться вже їх – якийсь нескінченний цикл фантомних продовжень сиквелів Шредінгера, які одночасно існують і ні. Адже, якщо подумати, саме протистояння двох машин – річ страшенно нудна і не має особливо високих ставок: ми чудово розуміємо, що герої до кінця померти не можуть, а Термінатора так просто не вбити без якогось фінального deus ex machina. Щоб зробити таке цікавим, треба або будувати кіно на саспенсі і страху перед невідворотним злом (перший «Термінатор» чи, наприклад, «Чужий»), або перетворювати фільм на парад винахідливих екшен-сцен  («Термінатор 2», або, скажімо, «Хижак»). «Темні долі» нічого з цього не роблять: вони не страшні, не жваві і навіть недостатньо погані, щоб це стало весело. Вони просто існують – принаймні, до наступного сиквела, який проігнорує і їх.

ФЕЛІНСЬКИЙ