– Можна продегустувати?

– Что?

– Попробовать… «Саперави», «Мерло» и то «Каберне».

– Что?!

– Дегустація – це коли ви не даєте купити кота в мішку, – Блек, коваль і мій найкращий друг, намагається пояснити пані у типово радянському фартуху зміст невідомого для неї процесу. Він ніколи не переходить на російську під час розмови в Україні, на відміну від мене. Він загине на війні трохи більше, як за два роки після цієї розмови.

Але зараз він живий, стоїть поруч. Ми за день до мого дня народження в Севастополі, й московські солдати ще не мародерять, а дислокуються лише на своїх базах. Одна з таких розташовується на 50 метрів нижче від нашого табору. Люди у зелених, синтетичних одіяннях, що заміняють будь-яку сауну, прокидаються рівно за московитським часом і чинять там незрозумілі з погляду логіки дійства. За цим кумедно спостерігати. Та найвеселіше трапилось ще до підйому, але коли вже сонце було високо над морем: кози якогось татарина у кількості двох взводів по-розвідницьки безперешкодно проникли на територію військового містечка, що був немов списаний з фільму Тарковського. І вчинили там диверсію чи то теракт… Московити бігали, стріляли в повітря і кіз, кричали щось на безпорадного пастуха…

Але зараз ми з вами повертаємось до кіоску з вином. Пані недовірливо дивиться на нас. Врешті націджує щось, що віддає невмотивованою кількістю цукру і спирту. Наливаючи шмурдяки, які, змінюючи назву, залишаючись приблизно однаковими на смак, жінка не замінює стаканчики й навіть не думає сполоснути їх водою, примовляючи щось про те, що нормальні люди беруть тут самогон й не влаштовують “дегуструційних” вибриків. Врешті, крім плати за напій, який можна умовно назвати вином, продавчиня стягує з нас 7 гривень за куштування кількох крапель для вибору. Здається, ми подарували їй нову бізнес-ідею…

Повертаємось до бази повз зрусифіковане місто, в якому, мабуть, дійсно живе Вона, п’ючи в панельних будинках сама… Минаємо офіс Вітренка, який, як динозавр, дивом дожив до 2013 року, й, залишаючи за воротами царство бетону, потрапляємо у світ, що живе в іншому квантовому вимірі. Руїни, лопати, черепки, пан археолог, студентики, цвяшок, стрункі ніжки стажерки-археологині з Польщі, руїни, море і знову гори викинутого з шурфу каміння…

Ми потрапили в це задзеркалля випадково: поїхали з моїм гуртом до Криму грати пісень, але, як виявилося, козацькі легенди у рок-обробці залишали тут усіх байдужими разом із блюзом-стьобом про суспільство споживацтва. Не маючи інших ідей, де себе подіти, я запропонував зрушити з каменів між безконечнішою за всесвіт гендельною зоною біля Алушти до Севастополя, де мав копати мій знайомий археолог пан Домановський з Харкова. Відчуваючи відповідальність за групу й розуміючи, що приєднатись до експедиції Андрія – остання надія, відмова у допуску на територію розкопок пана охоронця мене дуже налякала. Але найважче, мабуть, мені дався момент, коли я зайшов до будиночка керівника розкопок і виявилось, що Домановський мене не впізнав…

Перед очима тоді стояла група, яка була вимучена тягати на горбах інструменти, бо не була верблюдами… З верблюдами, певно, було б легше. Але це були мої друзі, яких я затягнув у простір, що жив у іншому музичному всесвіті.

Але Андрій все-таки впізнав мене. Ми злились з їх експедицією, разом розкопували давньогрецьку вуличку, пірнали в море, яке приховувало інші затоплені вулички. Врешті, під мою егіду дали кількох студентів і маленький сектор. Ми злились з експедицією в усьому, крім відпочинку. Вночі разом з Блеком ми йшли повз якісь покинуті пости і колючий дріт до найвищого пагорба Херсонесу, що здіймався над московитами, археологами і привидами міста, та ночували просто неба, поклавши спальники на таку, знаєте, срібну штуку, якою утеплюють підлогу. Якщо я доживу до поважного віку, можливо, дізнаюсь, що все-таки у віці поважного… І, мабуть, забуду ті розмови, які залишилися там, над урвищем моря. Але якби я мав вибір залишити, скажімо, десяток речей, які ніколи не зітруться з мережі нейронів, то те місце було б у десятці. Перебуваючи там, ти опинявся між двома світами. За півкілометра нижче вночі не замовкали однакові і несмачні звуки, які можна умовно назвати музикою. Вдень пляжі знизу повнилися напівоголеними мурахами, кожен з яких хотів залишити слід в історії, залишивши на пам’ять пірамідку сміття, у якій була похована немуміфікована людяність. Все це було з лівого боку. З іншого віяло тишею, вічністю та купою решти банальних речей, про які можна прочитати в екскурсійних путівниках. Але ці банальні речі, на відміну від награно-пафосного опису в екскурсійних книгах, направду дихали на тебе, і ти розчинявся там назавжди, стаючи частиною каменів-руїн.

Через день після навчань продавчині азів продажу вина ми влаштували гарний рок-концерт. Коли наші пісні скінчились, почали рубати ірландський панк-рок, а потім почали гудіти під ірландський борон, який Блек возив із собою, “Братів Гадюкіних” і “Кому Вниз”. Одна з панянок нашого гурту підійшла до мене й сказала, що одна зі студенток дуже хоче зі мною поговорити і весь вечір не зводить з мене своїх лукавих оченят… Ми пішли з нею десь у бік руїн. І я з архаїчними і відомими усім передчуттями вже був готовий майже до усього… Хіба крім того, що в ніч на моє 22-ліття ця лукава кішка виявиться адепткою Свідків Єгови і вирішить навернути мене в свою віру…

Насміявшись з моїх невдалих амурних пригод, ми до світанку святкували над тим урвищем. Трава гнулась від кількості страв на нашому “столі”: тут були і кілька пляшок вина, і мівіна в казані, і таріль мідій, яких ми понавиловлювали в підводних руїнах міста… І, здається, все. Не можу згадати, про що ми тринділи до ранку, згадується лише, що дівчатам з Москви, які випадково прибились до нашої компанії, дуже сподобались пісні, які я співав під гітару про національно-визвольну боротьбу…

З гітарою у руках зустрів я цей самий день і за 6 років до того. Мені якраз випало нічне чергування. Це теж було в експедиції, і двоє хлопців щоночі по черзі мали вартувати табір. Зустріч 16-річчя з такою відповідальною місією видалась мені надзвичайно серйозною справою. Потім замість того, щоб спати, зранку я відпахав 30 кілометрів по непобитих полях разом з нашою групою, що проводила розвідки пам’яток у, здається, Котелевському районі, намагаючись взяти від того дня усе. А вже ввечері кожен учасник експедиції підготував якийсь виступ… Але пригадати можу лише трьох дівчаток, які написали вірша на рулоні туалетного паперу і зробили за допомогою паличок щось схоже на римський манускрипт. Він потім довго висів у мене в кімнаті. В той вечір я вперше спробував на смак вино. Це був ритуальний ковток. Пляшку вилили в якусь помаранчеву миску і по черзі передавали по колу двом десяткам чоловік, і кожен з них щось казав. Й ніхто не сказав “щастя, здоров’я”, все було оригінальним. Багаття зірок у небі, зірки під ногами – все це віяло якоюсь містерією, хоча, звісно, не мало Елевсинського продовження, бо ми були школярами. Коли ритуал завершився, мені подарували маленьку подушку з підписами. Певно, хтось з однокласників пожертвував її як річ, яку було найменше шкода. Але ця подушка стала для мене одним з найпам’ятніших подарунків за життя.

На розкопках я зустрів цей день так само й через 4 роки після того. Ми добували пам’ять зі зруйнованої у 1986 році церкви, яка була однією з найдавніших кам’яних храмів на Полтавщині. На ґрунті під нею було близько двох сотень скелетів, під підлогою – близько десятка склепів, що були знищені, за місцевою легендою, більшовичкою-некрофілкою. Кожен склеп мав маленький видовбаний вхід, а всередині все було потрощене і пограбоване. Здається, саме в той день під час зачистки біля виходу з церкви я провалився туди, куди ні комуністи, ні некрофіли не потрапили. Найбільше, що врізалось у пам’ять, – це запах дубової труни, яка від вологості і затхлості повітря за понад триста років викликала бажання прочистити кишечник сильніше за будь-які пігулки. Через кілька років після того на центральній вулиці свого міста я зустрів вродливу панянку й навіть хотів познайомитись, але, підійшовши ближче, відчув її парфуми, які яскраво нагадували той незрівняний аромат…

На тій же центральній вулиці зустрів я той день за 5 років до падіння у поховання козацької шляхти. Того літа я вирішив злізти з шиї батьків. Якийсь час працював на лісопилорамі, отримуючи 20 гривень за майже 11 годин роботи, збиваючи такі ж однотипні піддони, як пісні під тим урвищем в Севастополі. А потім спробував заграти свої пісні на вулиці і в перший же день отримавши за одну годину аж 25 гривень і зрозумів, що 5 гривень різниці дорівнюють чверті мого робочого дня на пилорамі. Я залишив цвяхи й молоток на поличці. Наступного дня награв вже на 89 гривень. На третій – на 157. Так за один місяць я купив собі ноутбук, який досі, на диво, живий. Грав я і на своє п’ятнадцятиліття, але тоді заробив тільки півсотні, бо поруч було якесь ура-патріотичне свято, яке перекрикувало все хриплячими колонками. Пам`ятаю, як, коли я  грав якусь типову для того часу пісню про війну, до мене підійшов чоловік і довго-довго іронічно дивився…

Через 9 років того же дня, перебуваючи за 3 кілометри від Донецька в окопі, який розташовувався посередині дороги, я зрозумів, чому він так тоді зреагував… Поцілувавшись з війною, я теж вже не міг слухати пісень про неї від тих, хто не може зрозуміти, про що співає.

Загалом, ті ніч і день минулого року були абсолютно типовими і схожими на інші. САУ, міномети, АГСи, кулеметні черги – окремо і все одразу, невпинний, як морські хвилі, ефір по рації і різнобарвні розмови між нами.

В цю ж ніч на нашій позиції, що носила ім’я людини, яка любить гори, був військовий кореспондент, у якого ця війна вже була шостою чи сьомою. Він підтвердив мою думку, що всі вони майже однакові. І травив життєві байки про те, як у Грозному завішували квартали простирадлами, щоб снайпери не могли далеко лупити, і про те, як з кимось із лідерів тогочасного УНСО вони переховувались у розтрощеному барі від московських бойовиків.

На війні важко не грузитись, хоча можливо. Але переосмислюючи все своє буття, згадую, як саме у цей день за рік до того я лежав у військовому госпіталі і вже думав, що ніколи не повернусь на схід, а за три роки кував дітям різні дрібнички в дитячому таборі, не здогадуючись, куди шлях мене закине. Міркуючи про те, що загинути не стрьомно, а страшно, якщо тебе привезуть «двохсотим» твоїм батькам, я все-таки загрузився в той день. І єдине, що витягувало мене з болота думок, були щопівгодинні чи щоп’ятнадцятихвилинні смски з вітаннями від дівчини, які пробивались у сектор, у якому мобільна мережа працювала, як маятник.

Через рік після того, тобто сьогодні, вона робила те саме, бо ми знову були не разом. Але я був вже не на сході, а на заході.

Приблизно опівночі, сівши на ровер, який мені люб’язно дав в оренду взамін на есеї і відео координатор Резиденції Віля, я поїхав до центру Франківська з ідеєю знайти якусь пригоду… Знаєте, цікаві пригоди та історії, які можна знайти, насправді не обов’язково пов’язані з кулачними боями чи презервативами. Це ціла наука з тією відмінністю, що в ній треба не знати, а відчувати. Потрібно віддатись на поталу внутрішньому нюху – можна натрапити на скрипальку з консерваторії, яка грає на вулицях міст всього світу, перевіряючи людей на наявність смаку. Або на дідуся-капітана, який пропив усі кошти за три місяці в морі й не знає, як повертатися до дружини. Можна випадково зустріти людину, яка дасть тобі замовлення у кузню, або психіатра, який погодиться розповісти на камеру про стан сучасної психіатрії зсередини. Але тієї ночі мені не щастило. Пригод не було, як би я не нюхав. Повертаючись до хостелу, я кинув 5 гривень жінці, яка, підґвалтовуючи гармошку, намагалась зіграти о пів на першу гімн. А через кілька хвилин побачив бабусю, яка продавала підв’ялі букетики ромашок, що привертали увагу хіба мух біля підніжжя сплюндрованих сучасним несмаком і рекламою старих будинків.

Мимо проходили вишукані, елегантні, чи, як то кажуть по-польськи, атракційні кобєти із п’янкими шлейфами парфумів. Їх підбори цокотіли й грались зі слухом чоловіків у давню гру “подивись на мене”. Зваживши це, я підійшов до пані.

– Скільки?

– 20.

Жінка довго замотувала букет в пожмаканий целофан, а потім люб’язно віддала його.

Я подивився на вродливих дівчат, які проходили повз бруківкою.

– Це вам.

– Тобто? – посмішка зникла з обличчя бабусі.

– Ну, вам. Букет. Подарунок. Можете його продати знову, якщо хочете, можете викинути, можете… Що хочете.

– Але ж ні, як це… Так не можна!

Під’їжджаючи до хостелу, я склав 5 і 20 гривень і, сміючись про себе, зрозумів, що цифра магічним чином збіглася з моїм 25-літтям… Насправді не можу навіть уявити, куди закине мене доля, в яку я не вірю, наступного року. Поверне в АТО, вб’є чи дозволить поїхати будувати школу для дітей у Перу?.. Але я б хотів ще колись зустріти цей день саме у Франківську.

Олекса КОБА,

письменник, гість Першої в Україні резиденції для молодих україномовних письменників «Станіславський феномен»