Варто було моєму сину стати абітурієнтом хоча би для того, аби я, та й він, вкотре відчули на собі тотальний пофігізм та приниження. Вступна кампанія почалася 12 липня. Тобто 12 липня ми урочисто і радісно мали почати подавати заяви на вступ. Мабуть, ви знаєте, що трапилося. Мами абітурієнтів мене зрозуміють. Інші – поки що ні. Так, ми не змогли подати заяву. Вже уявляю, як почнуть деякі обурюватися, мовляв, нема чого у перший день лізти із заявами, це Україна, що ж ви хотіли, подумаєш, не вийшло у перший день. Усе начебто так. І проблема більше не у системі, яка не працювала, а у тиші. Нам не пояснили, що трапилося, телефони гарячої лінії мовчали. Цинізм, що зашкалює. Бо як інакше, як не цинізмом, можна назвати ту байдужість, з якою ігнорували нас, абітурієнтів та батьків, ті, хто ще недавно із піною на губах доводив свою любов та глибоку схвильованість долею дітей.  Ну, і ще оті закиди: самі винні, не треба було пхатися в перший день, ото і завалили систему.

Хвилює все: і не така шкільна програма, і не так вчителі вчать, і не таке ЗНО, і не… Та багато чого хвилює. Як саме заглибоко – побачили кілька днів тому. Пам’ятаю удаваний жах від того, що дітей на пунктах тестування перевіряли з металодетекторами. Це ж який стрес для дитячої нестійкої психіки! Ніхто з кричунів навіть не замислювався (чи вдавав, що не замислювався), що більшість із цих дітей проходили це і на дискотеках, і в аеропортах.

А тепер тиша. Принизлива. Ну так, що стресового може бути в тому, що вже годину дитина сидить перед компом і намагається прорватися, аби подати заяву до українського вишу? Вона не тікає за кордон, вона хоче вчитися тут, на своїй землі. Але це її проблеми. А її сльози, переляк – це проблеми її батьків.

Не розумію: невже так важко було 12 липня зранку на міністерському сайті дати коротеньку інформацію: мовляв, люди, все ок, все запрацює, все встигнете, вибачте, буває. Ні, тиша. На всіх сайтах по всіх фронтах. Така ж тиша і в соцмережах: ну так, це ж не пожежа, не котики, не п’яні білявки. Це перелякані діти, які боялися, що їх не візьмуть до вишів, вони не назбирають лайків. А ще їм можна тицьнути, мовляв, нехай звикають до дорослого життя. Але хто сказав, що доросле життя – це приниження?

Перед нами так і не вибачилися. Мабуть, і не вибачаться. Згадалося, як нещодавно спитала у водія автобуса, чи є в салоні кондиціонер, і мені на це рявкнули (не водій, пасажири!): дякуй, що взагалі їдеш. А за що дякувати? Я ж заплатила за проїзд. Оце наше «добре, що хоч так» стосовно усього попахує несвідомим мазохізмом. За що дякувати? Я справно плачу податки, чесно працюю, не порушую законів. Невже цього замало, аби мене і мою дитину не принижували на міністерському рівні?

Система подачі заяв запрацювала… Частково… Ми маємо дякувати? Чи все ж таки перед нами мають вибачитися за отой ляпас? Чи все ж таки ми маємо дякувати, що не вдарили вдруге? Чи ще рано дякувати?  Чи ще вдарять? Вступна кампанія триває. Хтозна, що там буде далі…

Прикро, що у нас в Україні те, що мало би бути світлим і гарним, відбувається за принципом «принижуй та владарюй», бо мазохізм добрий тільки у ліжку – та й то за згодою партнерів. Ми ж не давали згоди, аби нас принижували.