«Я не знаю, чи малярство для мене є професією чи натхненням, але переконаний, що це суть мого життя. Якби в мене забрали фарби, пензлі, полотна і можливість писати, то це було б рівнозначно смерті», – сказав в одному із інтерв’ю Володимир Сандюк. А оскільки життя дається людині одне, то його варто жити так, як відчуваєш, і не перейматися, чи це правильно, чи ні. Що і робить художник у своїх роботах. Особливо це відчутно було на виставці «Палаци. Храми», де більше йшлося не про фіксацію історичних пам’яток чи старих вулиць, а вражень про них. Роботи експозиції створені автором упродовж 2013 – 2024 років. На них сакральні та світські локуси, і важить у них не людина, а будівлі та споруди у взаємодії з митцем.

На думку Ернста Роберта Курціуса, топос – це своєрідне наголошення неспроможності належно дотримуватися матеріалу. Звідки береться така неспроможність? Не від невміння, навпаки, а ще, певно, від розуміння, що хто потребує дотримання, може отримати його, споглядаючи фотографії. Художнику важить не споглядання, а взаємодія на рівні емоції і того, притаманного лиш йому, бачення.  

Як зазначає Володимир Лукань, Сандюк «деформує архітектуру, але не руйнує її при цьому, залишаючи впізнаваність споруди. Якщо силует прагне угору, то він посилює це прагнення, якщо споруда має оборонний характер, то він посилює її міць». Тому «Зимовий день у Свіржі», «Підгорецький палац», «Ротонда у Підгірцях», «Храм у Крайниковому», «Більшівці. Санктуарій» чи, до прикладу, «Дрогобич. Храм» – це начебто і про відомі локації, але й не про них. Гра митця із глядачем «впізнай – не впізнай» чи авторська сповідальність, відкритість, а відтак і беззахисність? Хтось сприймає таке авторське бачення, а хтось категорично ні, бо деформація – це немов натяк на деструкцію, яка і притягує, і відлякує. Деформація – це не лише про ліній, а й про кольори, які у Володимира Сандюка особливі.

Художник каже, що тепер його основний колір синій: «Вже дехто звернув увагу, що сьогодні у моїх творах домінує синій колір – холодний. Хоч я починав як художник з гарячих і веселих барв – червоних, жовтих». У «Палацах. Храмах» є все. Його кольори, їх поєднання – то щось таке нетутешнє, накладання іншого на своє, тому й зачаровує, певно. І ти вже не можеш відвести погляду від «Монастирської обителі», «Кам’яниць у Ворохті» чи «Святодухівського снігу». Храми, які намагаються вирости до небесних вершин і стати небом – не конче звичного небесного кольору, фортеці, що тримають міцно землю, тому так багато охоронців та вартових поміж палацових тіней і фортечних силуетів: «Олеський вартовий», «Подільська твердиня», «Нічна варта», «Дністровий вартовий». Хоча є «Забуті Богом і людьми», де світ хиткий і от-от розсиплеться. Але ще не тут і ще не тепер.

Ну і перед чим стояла найдовше: «Зимова тиша», «Монастирський вітер», «Освячений», «Палацові тіні», «Дрогобич. Храм». Абсолютно різні у кольорах і силуетах, але такі особливі у своїй синкретичній єдності емоції, барви, сприйняття. Хтось до неба, хтось до землі, хтось поміж небом і землею. Локуси, в яких неможливо бути. Лиш споглядати.

Ольга Деркачова