Оригінальні вироби українських майстрів експортуються за кордон. Якісні, хороші речі користуються підвищеним попитом за межами країни у той час, як на місцевих ринках успішно реалізують китайський сурогат. В Україні не цінують ручну роботу, те, що передавалося віками з покоління в покоління, звичаї, які формувалися багато століть поспіль.

Збереження українських традицій прямо пов’язане з попитом на вироби ручної роботи: немає попиту, не буде й виробництва. Нині попит є, але найчастіше оригінальні речі українських майстрів купують за кордоном, а ще для приватних садиб та ресторанів як декорації. Це загрожує зникненням українських народних ремесл або трансформацією їх у щось нове, де немає місця традиціям минулого.

Текстиль

Художник текстилю Анна Фартушинська, яка живе та працює у Косові, вважає, що в Україні люди не готові платити за якісну роботу. Відтак на українських майстрів шукають вихід люди з-за кордону, здебільшого це емігранти, які виїхали у різні часи. Майстриня робила для них ткані костюми та деякі інші речі. Хоча покупці не поділяються на тих, хто тут купує, а хто там, ціна одна для всіх – від 300 гривень до тисячі доларів, все залежить від складності роботи.

Наразі пані Анна виготовляє копію полтавської сорочки, техніка роботи – мережка на сітці. Для цього необхідно знайти відповідну тканину. Найякісніша – з Німеччини. Раніше такі вироби робилися на домотканому полотні, нині ж його по технології зробити можна, але якість не та – такої сировини, як була колись, немає. Доволі великі запаси полотна є у бабусиних скринях, купити його можна, але з часом на ньому утворюються плями, тож воно не зовсім придатне для використання. Для створення виробу спершу виконується проба, далі робиться розрахунок орнаментів по ширині й висоті, після того підбирається колір, нитки. На виконання такої сорочки йде приблизно два-три місяці, а деякі замовлення виконуються і по півроку, це залежить від візерунку і техніки виконання. Старовинна техніка робиться на дрібному полотні, тут спішити не можна. Інші – легші, виконання їх займає менше часу.

За кордоном є попит на все українське, зокрема костюми. Часто замовляють цілий стрій: шкіряний пояс, штани, постоли, сорочку, кептар, шкіряну сумку, капелюх. Жінки хочуть для себе сукні, сорочки. Іноді обирають старовинну техніку, дехто – сучасну. Замовляють і весільні комплекти – мода на це не зникає, а навпаки, набирає обертів. А ще – інтер’єрні комплекти з народним орнаментом в гуцульському стилі.

Свої вміння майстриня переймала від людей. Крім того, закінчила Косівський інститут декоративного та прикладного мистецтва, освіту здобувала також у Львові. Під час навчання вивчала і багато такого, чого в освітніх установах не давали. Наразі Анна Фартушинська викладає в Косівському інституті, разом зі студентами їздить у майстерні відомих авторів, співпрацює з багатьма майстрами. З досвіду розповідає, що за кордон вивозяться меблі, великим попитом там користується кераміка, а також ліжники.

Ліжникарство

Майстриня Олена Прокоп’юк-Шкрібляк разом з чоловіком Михайлом займаються ткацтвом. Це і ліжники, і різноманітні декоративні вироби. Проживає подружжя в Яворовові, який ще можна назвати столицею ліжникарства. Знання та вміння майстриня переймала від своєї мами. Натхнення для роботи жінка шукає у довколишньому світі, красі гір, пейзажах, кольорах лісу, переливанні барв, у всьому тому, що бачить за вікном. Намагається передати людям своє бачення, своє сприйняття спілкування з природою.

«Ми виготовляємо різноманітні ткацькі вироби. Ліжники робимо лише на замовлення, адже живемо високо в горах, процес виробництва доволі складний. Ближче до дороги можна піти розчесати вовну, вручну її у нинішній час уже ніхто не чеше, цей процес механізований. Готовий виріб слід віднести до валила», – описує процес пані Олена.

Для виробництва ліжника необхідна вовна, бажано карпатська, гірська. Вона чиста, якісна, з овець, яких випасають на полонинах. П’яти кілограмів на один ліжник достатньо, адже при митті вага вовни зменшується наполовину. Нині багато вовни використовується й привізної, найчастіше з Молдови. Якість її нижча, з шести кілограмів залишається три. Вона і дешевша, відтак нижча ціна і якість таких виробів.

Ліжники виготовляють різного розміру з різноманітним орнаментом. Заготовку роблять на кілька виробів відразу, адже процес цей трудомісткий. Спершу заготовляють основу, вовну розчісують, прядуть. Основу намотують на верстат. Далі ліжник тчуть, гарна ткаля може виткати ліжник і за день. Раніше процес ткацтва займав більше часу, три-чотири дні, узори вироблялися малесенькі, дрібні, як під час вишивання. Далі готовий виріб знімають з верстата, зав’язують вузлики, щоб ліжник не поторочився, несуть його на валило. Цей процес виглядає як прання у пральній машинці, він триває три-чотири, а то й п’ять годин у холодній воді. Ліжник стає тугіший, менший за розміром, міцний. Після того його слід висушити, зараз цей процес автоматизований. В кінці на ліжнику начісується ворс, щоб він був пухнастим.

Широкий асортимент ліжників можна знайти на базарі в Косові, багато їх купують для приватних готелів. Ліжники служать довго. Пані Олена розповідає, що у неї вдома є такий, що з дня її весілля вже 35 років прикрашає оселю.

Ткацтво

Основне заняття родини Прокоп’юків – ткацтво. Попитом користуються крайки, пояси, взимку часто замовляють плахти. Колись пояси робили за дуже складню технологією, мисткиня вже багато років вивчає різноманітні техніки виконання. Дещо вже дослідила, використовує у своїй роботі, нині такі пояси не робить ніхто. Для роботи майстриня використовує льон, бавовну, шерсть, а також акрил. Остання нитка не натуральна, але вона гарно переться, не линяє, тож добре підходить для виготовлення сценічних костюмів.

Одноманітну роботу жінка не любить. Задоволення їй приносить щось неординарне, яке сама придумала, приємно уявляти, як воно буде виглядати. Пригадує, минулого року виготовляла два костюми для ведучої в Голландію, це було справжнім задоволенням. І роботи були надзвичайно вдалі. Термін виконання замовлення залежить від настрою, розповідає майстриня. Якщо робить щось дуже цікаве, може не спати і дві-три доби. Є моменти, які хочеться передати на полотні – блискучі краплинки ранкової роси на зеленій траві, відразу в уяві жінки вимальовується костюм чи сукня, які можна оздобити у такому стилі. А інколи навпаки – робиш, а воно не йде. Великий плюс у ткацькій справі, що можна розібрати виріб, зробити по-новому.

Часто вироби майстрині замовляє діаспора, це роботи з українськими візерунками. Минулого року Олена брала участь у спільному проекті з іноземними колегами. Виробляла щось схоже чи то на ліжник, чи на килим, збоку обшитий крайкою, у роботі поєднувала відразу кілька технік ткацтва. Виріб вийшов гарний, але жінка до останнього не вірила, що такі речі можна поєднувати. Але зрозуміла: коли народний майстер, який знає техніку ручної роботи, працює з людиною, яка мислить нестандартно, може вийти щось дуже цікаве, гарне і неочікуване. Хоча є й інша сторона. Оновлення декоративно-ужиткового мистецтва може призвести до втрати того, що робили попередні покоління, що передавалося з рук в руки, до зникнення народних промислів, які годували українських майстрів багато років.

Ірина ФЕДОЛЯК