Діти – скарб батьків, найдорожче в їхньому житті. Але щоб дитина у майбутньому стала скарбом і для суспільства, на батьків покладається велика відповідальність за її виховання. Як правильно поводитися батькам у проблемних ситуаціях, щоб згодом не пожинати гірких плодів, «Галицькому кореспонденту» допомогли розібратися психологи.

Аби впоратися з дитячими примхами, істериками, непослухом, батькам іноді бракує сил, терпіння і досвіду. Батьки можуть думати, що їхні виховні дії правильні, але деякі з них негативно впливають на подальшу поведінку дитини. Адже не завжди розумієш, що в певний момент робиш якусь помилку, і не завжди знаєш, як правильно діяти в тій чи іншій ситуації. Перелік проблемних моментів невичерпний. Психологи на конкретних прикладах проаналізували декілька поширених ситуацій, пов’язаних з вихованням дітей.

Партнер у справі

Дитячий і сімейний психолог Ірина Волощук розповіла ситуацію однієї клієнтки. Як тільки жінка приходила в магазин, її дитина починала вимагати купити їй солодощі у великій кількості. Якщо ж жінка казала, що не можна чи що у неї немає грошей, у дитини починалася істерика.

Пані Ірина каже, що, перш за все, слід розрізняти маніпулятивну та емоційну істерику. У зверненні клієнтки описана саме маніпулятивна істерика, оскільки дитина чітко знає, чого вимагає, слідкує за реакцією батьків та спеціально влаштовує концерт у публічному місці, де батькам важко її покарати за скандальну поведінку. Говорити дитині «не можна», «немає грошей» – типова помилка батьків.

«Дитині слід заздалегідь запропонувати вибір продуктів, які вона може вибрати на свій смак для приготування вечері вдома (хліб, яйця, молоко тощо). Разом з тим треба спеціально підвести дитя до прилавка з цукерками і запропонувати вибрати собі одну найкращу цукерку. Дитина захоче виманити ще. Будьте готові до цього і погоджуйтесь на компроміс. Гарно буде, якщо ви покажете дитині як самостійно можна їх зважити та приклеїти наліпки з їх вагою та вартістю», – рекомендує Ірина Волощук.

Насамперед, замість натиснути у дитини кнопку протесту, ви викличете у неї зацікавлення процесом. Похід у магазин набуде іншого сенсу, ніж був до цього. Разом з тим, дитина відчує до себе повагу та стане партнером у справі.

Якщо дитина все одно істерить, це означає, що маніпулятивна істерика вже є закріпленим елементом її поведінки, таким собі умовним рефлексом. Тут може знадобитися допомога охоронця в магазині. Потрібно попередити дитину, що у разі істерики вас виженуть із закладу. Можна попросити охоронця підійти до вас і пояснити дитині правила поведінки в магазині, і нехай він спровадить вас разом із малюком до виходу.

Є ще інший спосіб реакції на маніпулятивну поведінку дитини в публічних місцях. Як тільки дитина береться за своє, слід голосно сказати: «Люди, ви не знаєте, чия це дитина так верещить?! Охорона, допоможіть, будь ласка!». Спосіб виглядає жорстоким, але насправді він дуже дієвий. Оскільки вистава розрахована саме на батьків, то батькам слід забрати цю «підпору» і дати можливість дитині самій нести відповідальність за таку поведінку.

Якщо ж ваша дитинка ще досить маленька, їй до 3-х років, то задумайтеся, чи не надто великою спокусою для неї є похід у супермаркет і чи є посильною для дитини така велика кількість приємних подразників. Можливо, краще обмежити походи до магазинів або ж вибирати такі, де приводів для істерик буде менше?

Психолог наголошує: «Важливо не боятися дитячої істерики, не реагувати на неї емоційно, не бити і не сварити дитину привселюдно, а діяти спокійно і мудро. Адже саме в цей момент ви даєте дитині важливий урок приборкання свого ХОЧУ».

Чуже-своє

Інша історія про дитину, яка періодично приносила з дитячого садочка не свої іграшки. Мама говорила, що так не можна, але дитина ще більше починала приховувати свою поведінку та робила по-старому.

Психолог пояснює, що для виправлення ситуації слід виявити можливі причини такої поведінки. Наприклад, такі речі не засуджуються в сім’ї, або ж дитина могла помічати таку поведінку в когось з дорослих із родинного кола.

Ще однією причиною може бути психологічний компонент через річ, яку дитина взяла собі. Наприклад, Алінку дуже любить вихователька, і дитина теж хоче бути такою ж любимою мамою, татом і вихователькою, тому поцупила ляльку в Аліни.

Іншим прикладом може бути надавання собі значущості: якщо я маю, то я чогось вартий, і чим більше я маю, тим більша моя вартість.

Для батьків це є «дзвіночком» до того, що дитину в сім’ї сприймають і приймають через певні заслуги, чемність і т.д., а не виявляють безумовну любов просто тому, що дитина є.

Наступною причиною може бути підтвердження статусу «я – поганий». Якщо дитину часто картають словесно і фізично за помилки, грайливість, бешкетування, в основному звертають увагу на погані вчинки, тоді у дитини закріплюється образ «я – поганий». А оскільки дитина і так «погана», то для того, щоб мати хоч якусь радість в житті, вона починає користуватися привілеями поганого хлопчика чи дівчинки і таким способом компенсовувати весь негатив, який ллється від батьків.

Крадіжка через матеріальну неспроможність батьків купити дитині ту чи іншу річ теж можлива у діток. Їм дуже хочеться бути такими, як всі, у них переважає “ХОЧУ” над “НЕ МОЖНА”, тому спокуса є сильнішою.

Ірина Волощук каже, що потрібно не панікувати, не вдаватися до читання моралі, покарання, але й не ігнорувати подію в очікуванні, що все пройде само. Вона радить вивчити ситуацію та визначити причину поведінки. Якою б не була причина крадіжки, слід називати речі своїми іменами. Наприклад: «Оксанко, ти знаєш, коли ти береш чуже, це є крадіжка. За це маму або тата викликатимуть у поліцію. Тебе ж можуть забрати з садочка, оскільки це погана поведінка».

Слід обов’язково повернути річ, попросити вибачення у того, чию річ поцупила дитина. Якщо дитина продовжує красти, слід ініціювати розмову з поліцією, вихователем. Наприклад, ви разом з дитиною підходите до вихователя і кажете: «Сашко продовжує красти, чи можете ви нам допомогти, бо ми є безсилими». Тут важливо, щоб батьки донесли до дитини, що вони не покриватимуть такі дії і що насправді хочуть допомогти.

Варто навчити дитину обмінюватися іграшками з іншими дітками, не практикувати брати чуже у гостях і не повертати. Пам’ятайте, фраза «я просто взяв погратися» – це перший крок у розмиванні понять «своє» і «чуже». Не ігноруйте цього!

Розмовляти тихо

Підвищений тон розмови, пащекування до рідних – така поведінка дитини дуже непокоїть свідомих батьків, і у них виникає питання: чому так є і як цьому зарадити?

Причин такої дитячої поведінки є декілька. У сім’ї прийнятний спосіб спілкування через крик, що провокує дитину на таке спілкування. Дитина намагається керувати батьками і бути в сім’ї головною, а батьки можуть тішитися з того, що їх дитина командує і зростає «лідером». Або ж батьки довший час сприймали таке звернення до себе як щось несерйозне і розширили рамки неадекватного спілкування дитини до некерованої міри.

Дитячий психолог радить батькам визначити, який саме їхній промах, а потім вжити відповідних заходів. «Варто змінити спосіб спілкування на позитивний. У першу чергу або самим перестати кричати, або ж перестати грати роль покірних рабів під маскою «люблячих» батьків. Дитині слід заборонити застосовувати такий тон, пояснюючи, що це неприємно. Почніть схвалювати позитивні способи спілкування дитини», – каже Ірина Волощук.

Бонуси хвороби

Коли дитина хворіє, батьки готові зірку з неба дістати, аби тільки полегшити страждання свого дорогоцінного чада. Та чи завжди це піде на користь? Чи не трапиться так, що лікуючи тіло сина чи доньки, батьки легковажать здоров’ям їх особистості?

Кандидат психологічних наук Надія Когутяк прокоментувала це питання на прикладі історій двох різних сімей.

У першій сім’ї військовослужбовець виховував сина у суворій дисципліні й з усіляким пригніченням емоцій, хоча мати була проти такого виховання. Чоловік часто повторював, що його син не повинен рости «нюнею», «слабаком». І тільки у моменти, коли хлопчик хворів, він повною мірою відчував турботу, піклування і любов обох своїх батьків. У такі дні йому дозволяли все, навіть проявляти непослух щодо батька. З віком син все частіше скаржився на погане самопочуття.

«Якщо потреба дитини у любові, позитивних емоціях та увазі до себе з боку батьків не задоволена повною мірою, то хвороба може бути своєрідною «скринькою здійснення бажань». Окрім того, всі діти схильні до агравації – свідомого перебільшення симптомів хвороби», – каже Надія Когутяк.

Часто хвороба може служити захистом від різних неприємностей: складної контрольної у школі, конфліктних стосунків з ровесниками. Підвищена увага, знижені вимоги щодо поведінки і досягнень – це ті позитивні речі, які приносить з собою хвороба. Такий зв’язок дитина дуже швидко підхоплює і може навчитися маніпулювати ним.

Друга історія має дещо інший зміст. У сім’ї виховательки та далекобійника росла донечка, яка мала вроджену ваду серця. Лікарі рекомендували батькам обмежити всілякі хвилювання для дівчинки. Батько нечасто бував вдома у зв’язку з специфікою своєї роботи, а коли повертався, готовий був небо привернути до ніг своєї донечки. Він купував їй багато подарунків, вказував іншим дітям, щоб вони не ображали його доньку, вимагав від дружини, щоб вона залишила роботу і весь свій час віддавала дочці. Дівчинка любила, коли батько був вдома.

Як каже Надія Когутяк, хвороба дитини зазвичай викликає підвищену тривогу у батьків. Це може призвести до повної зміни виховних стратегій. Виховання дітей складається з двох важливих протилежних компонентів: любові й емоційної підтримки та контролю, вимогливості, встановлення чітких норм.

«Під час хвороби збільшується ризик істотної переваги шальок на бік турботи і любові, в той час як необхідний контроль та вимогливість відступають на задній план. І все б нічого, якщо тривалість хвороби є невеликою, а тому особистісні зміни легко повернуться у звичне русло, коли дитина одужає. Проте коли захворювання є хронічними, довготривалими, то батьки повинні усвідомлювати, що всі їхні виховні впливи матимуть подальші довготривалі наслідки. Досвід стресостійкості для дитини є таким самим важливим, як і досвід прийняття, безумовної любові з боку батьків», – зауважує вона.

Психолог зазначає, що зважати на хворобу дитини – це, звісно, святий обов’язок батьків. Але слід пам’ятати, що виховання завжди несе з собою як короткотривалі наслідки, так і довготривалі. І якщо під час захворювання ви дбатимете про позитивний настрій дитини, то, скоріше за все, це сприятиме тілесному одужанню, але якщо ви не турбуватиметесь про це в інший час, то матимете «часто хвору» дитину.

Якщо ж ви абсолютно забудете про свої вимоги під час довготривалої хвороби, то вашій дитині буде важко адаптуватись у широкому колі соціуму. А якщо вимоги не ставитимуть батьки, то їх посилюватиме соціум. У школі, дитсадку чи навіть у пісочниці дитина, яка не розуміє, що таке норми поведінки та відповідальність за їх порушення, буде постійно стикатися з негативними оцінками, нерозумінням з боку інших, її ігноруватимуть чи уникатимуть. Образа, злість, агресія у неї наростатимуть, як снігова грудка, а тому подолати наслідки батькам, звісно, буде важче.

«Під час раптового захворювання найкраще, що можуть робити батьки, – це мінімально змінювати свої виховні впливи щодо дитини. Дитині потрібна стабільність», – підсумовує Надія Когутяк.

Іванна ВІНТОНЯК