Вже довший час хотів написати про людей-свиней, та не було слушного моменту або поштовху, і ось вчора він трапився. Але про все по порядку.

Мене завжди дивувало вміння людей смітити під себе і срати там, де вони живуть. З досвіду скажу, що неважливо, якої національності та соціального статусу ці люди. Бачив величезну кількість випадків, коли чех або француз залишає після себе сміття на вершині в горах або на біваку, а росіянин чи українець прибирає за ним цей бардак. Бачив багато прикладів, коли освічена, навіть інтелігентна людина, не замислюючись, запихає недопалок у щілину в лавці у парку або викидає порожню пачку з-під цигарок у вікно автівки.

Чому так відбувається? Може, тому, що люди не замислюються, що це їхня територія життя. Що не може прибиральник, скільки б він не отримував грошей, опинитись водночас у декількох місцях. Мені здається, що таке лікується тільки совковим методом через «трудотерапію».

Можу навіть довести чому. На фактах та прикладах. До війни в Святогірську Донецької області двічі на рік проводилися туристичні збори молоді. Проходили вони на природі декілька днів, і обов’язковою умовою було прибирання місця проведення цих змагань. Територія доволі велика, але й збиралося до 400 чоловік. Збори проводились багато років, і за цей час я помітив, що серед цих людей сформувався вже культ чистого лісу. Я перетинався з багатьма з них в інших місцях, на інших заходах, але в цьому плані, в плані ставлення до природи, до чистоти у суспільстві, вони вигідно вирізнялись на загальному тлі. А все тому, що вони самі, через власні руки і ноги, через «трудотерапію» дійшли цього.

Те саме можу сказати про довоєнне місто Докучаєвськ. Тут було прийнято, що раз на місяць мешканці будинку прибирали подвір’я, вулицю перед будинком і т. д. І це відзначали всі, хто бував у Докучаєвську. Що, по-перше, місто дуже чисте, а по-друге, вам ніколи не вдасться зайти на подвір’я будинку, щоб покурити або випити пляшку пива. Вам зробить зауваження або й вижене перший мешканець будинку, який вас побачить. Бо він відповідає за нього. І він сам власноруч вибирав недопалки з клумби.

Я завжди згадую ці приклади, коли бігаю вранці біля Бистриці-Надвірнянської спочатку з боку Франківська, а потім з боку Угорників. З боку Франківська регулярно зранку прибирають результати життєдіяльності людей у вигляді сміття, а з боку Угорників таке враження, що сміття, яке застрягло у хащах ще 2-3 роки тому, лишиться там до Судного дня і стане докором у чистилищі тим, хто викинув його, хто не прибрав і хто не організував це прибирання. Причому довше за всіх у пеклі варитися буде той, хто не організував. А як організувати? Ну, можливо, просто зобов’язати всіх орендарів чи власників землі вздовж ріки підтримувати її в належному стані.

А серед людей, які і є основним носієм сміття у природу, провести «трудотерапію». З відповідною подачею ця «трудотерапія» стане красивим кроком і знайде відгук у серцях мешканців житлового комплексу «Паркова Алея» та Угорників. Ну, не може так бути, щоб два береги однієї річки були настільки різними, щоб з одного боку все було добре і красиво, а з другого все погано і жахливо. Питання хіба в підході та в кадрах. Хтось з керівництва справляється зі своїми обов’язками, а хтось – ні.

А в людей наших я вірю. Вірю в те, що люди здатні вичавити з себе бидло і жити в чистому суспільстві.

А що підштовхнуло мене до цього блогу? Коли я виходив з аптеки на зупинці на Майзлях, в мене обірвався пакет і пляшка «Боржомі» розлетілася вщент. Я розгублено відійшов до смітника, щоб викинути розірваний пакет, що ж робити зі склом, не знав. Аж тут від однієї людини почув: «От халепа, ну, буває таке… Допомогти скло прибрати?» Я аж розгубився: «Ну, якщо маєш час…» Ми прибрали скло, я подякував і, приголомшений спершу від події, а потім від розриву шаблону, пішов собі далі. Посміхався, як ідіот, до якого зашкірилось сонце і він від цього почуває себе найщасливішою людиною у світі.

Прийшов додому і побачив оголошення про толоку для створення місця відпочинку біля дамби. Хтось ініціативний навіть домовився про виділення території під це. Тож у суботу я був на толоці. Нарубався підліску, накорчувався пнів та наносився дров. Роботи ще буде і буде, але настрій людей мені сподобався. Такі доведуть справу до кінця.

Попрацювавши, я з дітьми ввечері вийшов прогулятись дамбою. І знов те саме в очі: пакунки сміття, биті пляшки… і вітер, який носить пакетики. Тоді я зрозумів, наскільки замало того, що ми робимо. Що потрібен комплексний підхід до проблеми. І якщо у сільради є час та гроші на організацію розширення дороги в селі, то це варто робити. А ми ж будемо згадувати їх добрим словом.