Режисер: Мартін МакДона

У ролях: Френсіс Макдорманд, Вуді Харрельсон, Сем Рокуелл

Мартін МакДона – постановник оригінальний і самобутній, тому фільм починає розвиватися за його власними законами. І тут наявне справжнє кінематографічне диво, коли ти з головою поринаєш у картину – як у попередньому його шедеврі “Залягти на дно в Брюгге”. І ти не можеш вгадати, що тебе чекає далі, в чому там взагалі суть. У багатьох американських фільмах після перших п’ятнадцяти хвилин можна більш-менш зрозуміти, що тобі далі покажуть. Тут теж чисто автоматично виникає такий момент – ну, думаєш, нам будуть показувати, як вбивцю довго шукатимуть і зрештою таки знайдуть. Потім думаєш, що нам покажуть, як Мілдред буде воювати з усім містом. Загалом, там десь разів зо п’ять можна припустити, що ти розкусив сюжетну лінію і знаєш, що буде далі, – аж ні, цю сюжетну лінію так просто не розкусиш. Тому що тут, а це неодмінний елемент хорошого фільму, немає однозначно правих і однозначно винних. І в картині якось виходить, що вона не про пошук вбивці. Вона про те, чому люди роблять ті чи інші вчинки, часто не завдяки чомусь, а всупереч, чому будь-які дії мають свої наслідки, ну, і також тут вивчається питання протистояння індивідуума і суспільства, причому режисер намагається зрозуміти: а чи має суспільство взагалі право судити окремого індивідуума?

Френсіс Макдорманд – чудова актриса. Вона отримала “Оскар” за роль у “Фарго”, у неї безліч нагород і номінацій різних престижних премій. Але при всій повазі до решти її ролей, роль Мілдред у цьому фільмі – просто шедевр. Це, з одного боку, заслуга режисера і сценариста Мартіна МакДонаха, який створив настільки характерний персонаж і зробив його головною героїнею (в інших трьох картинах режисера головні герої – чоловіки), але, з іншого боку, важко переоцінити внесок самої Френсіс: це разюче потужна, яскрава і абсолютно безкомпромісна робота, в якій вона продемонструвала вміння передавати найтонші нюанси: від нестримного гніву до відвертого страху і глибокого співчуття. До речі, режисер з самого початку планував Френсіс на цю роль, так само, як і інших ключових виконавців.

Другий яскравий персонаж – помічник шерифа Діксон, чудово зіграний Семом Рокуеллом. Сем вже знімався у МакДонаха в “Семи психопатах”, також він брав участь у декількох театральних проектах режисера. Тут цей Діксон – дуже непростий. Спочатку він начебто здається повним мерзотником – ну, на рідкість неприємний персонаж. Потім глядачі з’ясовують, що у Діксона немає дівчини і він живе з досить мерзенною матусею. І що він, швидше за все, латентний педераст, що часто буває з гомофобами. І що робота для нього все. А коли він залишається без цієї роботи, то втрачає сенс життя, проходить через певний катарсис, і це його помітно змінює. Змінює і його характер, і ходу, і навіть зачіску. Рокуелл прекрасно зіграв обидві сторони цього персонажа: відверто потворний на початку і в чомусь навіть симпатичний у кінці.

Вуді Харрельсон також знімався у МакДонаха в “Семи психопатах”, а тут зіграв роль шерифа. Теж чудово зіграв: шериф викликає симпатію і гостру жалість, а фінальний епізод цього персонажа нарочито поставлений режисером без маніпуляції почуттями глядачів.

Пітера Дінклейджа режисер хотів зняти у своїх фільмах давно. Тут у персонажа Дінклейджа дуже кумедна шевелюра в стилі сімдесятих, і він намагається упадати за Мілдред, що їй не дуже імпонує. Роль симпатична, і з Дінклейджем тут є кілька хороших епізодів. До речі, певний гумор у картині також наявний. МакДона на це великий майстер, але це не робить його фільм трагікомедією, як пишуть деякі критики, це саме драма. І режисер сам розповідав в інтерв’ю, що він під час монтажу викинув кілька кумедних сцен, щоб не знижувати градус драматизму. На мій погляд, “Три білборди на кордоні Еббінг, Міссурі” – картина майже досконала. Сценарій, постановка, прекрасна акторська гра, прекрасна операторська робота, чудовий підбір музики, атмосфера, непередбачуваність, життєвість, а також дуже правильний фінал, який не дає і не повинен давати відповідей на деякі питання.

ФЕЛІНСЬКИЙ