Понад 20 років шиє кептарі Марія Досяк з верховинського села Криворівня. Її вироби бачили повно виставок і фестивалів. Дехто готовий чекати навіть рік, аби лише саме ця майстриня шила кожушок, пише Галицький кореспондент.

Бо пам’ятка

Майстриня – з творчої родини. Батько – краєзнавець, журналіст, багато років староста в гурті колядників. Старший брат колись помагав мамі ткати ліжники. Також мама робила сирні коники. Молодший брат – писанкар. Марія ще в школі в п’ятому класі почала ткати рушники на верстаті і вишила собі сорочку. Її донечка вже в чотирирічному віці вміла вишивати хрестиком – сама захотіла навчитися. Середущий брат свого часу шив кептарі. Власне з нього і почалося це ремесло в родині.

Шити кептарі Марію також вчила сусідка, яка була в літах і вже не могла сама тим займатися. Хотіла комусь передати ремесло.

Перший кожушок, який 20 років тому пошила Марія, замовила жінка собі «до смерті». Коли помре, її мали вбрати у той кептар. До речі, та пані досі жива і здорова.

З часом Марія навчилася шити все гуцульське вбрання, але найчастіше це саме кептарі. Бо якщо метатися від одного до другого, то нічого якісно не зробиш, як пояснює майстриня. Для кожного вбрання потрібні інші матеріал, аксесуари і технологія.

Колись кептарі, сардаки і вишивані сорочки були повсякденним одягом для гуцулів. Кептарі, хоч і без рукавів, але добре гріють. Та коли надворі мінус десять градусів, треба брати сардак – в ньому нізащо не змерзнеш. Тепер у гуцульському вбранні тут лише вінчаються, ходять до церкви чи на якесь свято. Та й воно – не дешеве. Сардак і кептар коштує від п’ятсот доларів.

У родинній колекції Марії бережуть справжні раритети. Наприклад, важкезний шерстяний сардак ручної роботи, якому 150 років, належав прадіду майстрині. Бордового кольору – отже статусний і рідкісний. Також є старовинна лляна сорочка, яку власноруч виготовила бабуся. Всі ці скарби зберігають не в шафах, а на видноті – бо пам’ятка.  

Філігранна робота

Марія має вдома облаштовану майстерню, але шити кептарі може будь-де – для цього процесу їй не потрібна особлива атмосфера. Шиє навіть під час риболовлі, на яку вони з сім’єю вибираються щоліта з наметами до Дністра.

За два десятки років роботи її зір уже підводить, бо ж іноді працює всю ніч. Та й спина дає про себе знати. Спить майстриня не більше п’яти годин на добу – весь час забирає робота: окрім шиття, ще є господарка з худобою і городом, троє дітей, кожну з яких треба відвести на гуртки.

Шиє протягом усього дня – коли знайдеться вільна година. На один кептар йде близько півтора місяця. На сардак – трохи менше.

«Кептар – дуже філігранна і кропітка робота, – пояснює Марія. – На дорослий виріб треба приблизно півтора кілограма ниток».

У роботі використовує акрилові нитки, дермантин та баранячі шкури. Спочатку викроює, потім розкреслює, аж тоді приступає до шиття. У період від Різдва до Водохреща Марія не шиє – не можна. На всі релігійні свята – так само.

Жінка каже, що не буває двох однаковісіньких кептарів, навіть, якби дуже захотіти того. Адже це ручна робота, кожна майстриня по-своєму навчилася шити.

Вироби Марії вирізняються з-поміж інших – вони яскраво розшиті. З хаотичними об’ємними китицями – такі не кожен зможе зробити. А ще з кольоровими ґудзиками і дармовисами. Так гуцули називають помпони – бо ж висять дарма, лише задля краси і пишноти.

Хоча все залежить від побажання замовника. Є такі, що приносять фото чи кожушок і просять пошити такий самий. Але й багато тих, які взагалі не знають чого хочуть – покладаються на смак майстрині. 

«У кожній громаді здавна є свій стиль кептарів, – розповідає вона. – Наприклад, у Космачі переважають жовтогарячі, помаранчеві кольори. У Соколівці розшивають величезною кількістю яскравого бісеру. Там сама лиш сорочка може важити до 25 кілограм. Коли у них храмове свято, то біля церкви все виблискує. У нас на Верховинщині багато фіолетового, синього, зеленого».

Готові чекати

Всі замовлення Марія записує в зошит, який веде ще від свого першого кожуха. Зараз там 127 записів. Замовляли не лише люди з України, але й з США та Польщі.

Дехто готовий чекати навіть рік, аби шила саме ця майстриня. Наприклад, молодята, для яких вона якраз зараз створює одяг. Пара мріє повінчатися в гуцульському вбранні.

Майстриня згадує хлопця, який замовив кептар ще перед повномасштабною війною. Але пішов на фронт. Коли його комісували, то Марія відсунула всі поточні роботи і створила для воїна кожушок, який він так давно хотів.  

Торік її кожухи передавали на Схід – бійці в них ходили колядувати одні до одних.

Цікаво, що гуцульські кожухи замовляють не лише, аби вбирати на свята. Один чоловік якось захотів кептар для роботи в морзі – щоб не змерзати. Також була жінка, яка забажала кептар суто для офісу – аби в кабінеті грітися.

Іноді в майстрині ніяк не шиється кептар для певної людини – хоч лусни.

«А буває лиш починаю малювати і незчулася, як уже ґудзички пришиваю до готового виробу, – ділиться жінка. – Не знаю від чого це залежить. Може, від людини, для якої шиєш, а може, й ні».  

Марія часто повторює, що дуже любить свою роботу. Навіть, коли шквал замовлень перед святами і здається, що «певно вже досить з мене того шиття». Але через кілька днів перепочинку руки самі беруться до голки і нитки. Каже, якби не любила цю справу – її би ніхто не змусив займатися.

«Це ремесло – не для кожного», – загадково усміхається майстриня.

Наталя МОСТОВА