Режисер: Ксав’є Долан

Через три роки Ксав’є Долану виповниться 30, і це вже явно не той вік, в якому людину називають «юним талантом». Канадський вундеркінд виріс і став зрілим майстром. Як мінімум, половину з його шести стрічок можна визнати сучасною класикою, а співпрацею з ним пишаються провідні світові актори. У 2016 році остання робота Долана «Це всього лише кінець світу» завоювала Гран-прі Каннського кінофестивалю і начебто ще на один крок наблизила його до Золотої пальмової гілки.

Жоден фільм Долана, крім, може, «Тома на фермі» (теж знятого за мотивами п’єси), не було так важко дивитися, як «Це всього лише кінець світу». При тому, що і такої високої концентрації зірок на квадратний метр в його роботах теж досі не бувало. Гаспар Ульель, Венсан Кассель, Маріон Котійяр і Леа Сейду – цвіт сучасної французької акторської школи, а муза Трюффо і Годара Наталі Бай – просто жива легенда.

Дія розіграної ними міні-вистави практично не виходить за стіни будинку, куди після дванадцятирічної відсутності повертається письменник Луї (Ульель), щоб повідомити рідним про свою швидку смерть. Повертається, що символічно, під пісню «Home Is Where It Hurts», як ніби передчуваючи, що вдома на нього чекають одні чвари, неприємності і копання в брудній білизні. Ексцентрична матуся (Бай) влаштовує бурхливі скандали, сестричка (Сейду) скаржиться на долю і млосно курить сигарети, старший братик (Кассель) біситься через дрібниці, та й взагалі зневажає молодшого через його сексуальну орієнтацію. Тільки дружина брата Катрін (Котійяр) добра до нього, і він, хоч і бачить її вперше в житті, відповідає їй тим же. Адже нікого з членів своєї сім’ї він і не знає до кінця, і йому не по собі, він боїться свого визнання, боїться їх так само, як і вони бояться його.

Періодично герой Ульеля, якого кожен вантажить моралями і порадами, ніби втрачає зв’язок з реальністю. Голос його співрозмовника згасає, за кадром наростає фонова музика, погляд героя затуманюється – поки черговий грубий оклик не повертає його до життя. Тьмяна колірна гамма домашніх інтер’єрів змінюється яскравими барвами сонця, трави, неба і хмар з флешбеків про щасливе дитинство, коли умитий ранковою росою світ здавався таким свіжим і безневинним, а старший брат ще не перетворився на похмурого домашнього деспота, який зривається на крик через найменшу дрібницю. У ці рідкісні моменти фільм по-справжньому оживає. Ну, і ще під час танців Сейду та Бай під «Dragostea Din Tei» – приголомшлива сцена, правда.

«Кінець світу» злегка переповнений страдницьким мовчанням і знятими крупним планом трагічними поглядами, не кажучи про надмірно затягнуті сцени і невиразні діалоги. Але нехай першим кине в Долана камінь той, хто сам не опускає очі і не мимрить щось малозрозуміле, коли йому потрібно сказати або зробити щось важливе. А що може бути важливіше і страшніше, ніж повідомити матері, що її син скоро помре? У розумінні сьогоднішнього Долана (або його героя) тільки минуле може бути світлим і барвистим, а теперішнє – це тісна іржава клітка, і ти відчайдушно б’єшся об її прути, поки не зламаєш або їх, або шию. «Це всього лише кінець світу» позбавлений звичної для стрічок Долана повітряної витонченості, він занадто штучний, дорослий і строгий… Але тільки таким і може бути фільм, головний герой якого – живий труп, а єдина розрада його – в очах незнайомки. І важко зізнатися йому в чомусь іншому, ніж зізналася Луї його мати: “Я тебе не розумію. Але я тебе люблю».

ФЕЛІНСЬКИЙ