Останніми роками поведінка Росії на міжнародній арені нагадує старий анекдот про двох гопників. Один з них пропонує «наваляти» випадковому перехожому, але другий сумнівається: «А якщо він – нам?» «А нам за що?!» – щиро дивується перший.

Так само щиро дивується Росія, коли хтось із тих, хто став предметом її прискіпливої уваги, «братньої допомоги» чи «порятунку від фашистів», або навіть чисто випадково опинився на її великому шляху, не хоче бути мовчазною жертвою, а чинить неочікуваний спротив.

Особливо яскраво це проявилося після збитого турками російського бомбардувальника СУ-24, який, незважаючи на численні попередження, залетів на територію Туреччини. Ні Кремль, ні окурені його ура-патріотичним опіумом росіяни не вбачають вини екіпажу літака чи командування у порушенні повітряного кордону суверенної країни і широко округлюють очі: «А нам за що?!»

Путін однозначно розцінює інцидент як «удар у спину від пособників тероризму», агресивне населення тупо б’є вікна турецької амбасади в Москві, а поміркованіше замислюється, як би перейменувати «Хор Турецького». На хвилі «люті благородної» припиняються відправлення російських туристів до Туреччини, оголошується відмова від турецьких мандаринів і помідорів, пресуються турецькі підприємці в Росії та лунають погрози перекрити туркам газ.

І хоча всі ці «асиметричні відповіді», в першу чергу, б’ють по простих росіянах, «п’ятихвилинка ненависті» триває, розростаючись до годин, днів, тижнів… Зрозуміло, в такій наелектризованій атмосфері мало хто з росіян задумується над тим, що в небесному інциденті над турецько-сирійським кордоном винна сама Росія.

До цього вона йшла довго, але впевнено. Бо вже багато років поводила себе, як гопник. Нападала на слабших, «примушуючи до миру» Грузію, анексуючи Крим, розпалюючи війну на Донбасі. Дражнила своїми літаками та підводними човнами сильніших, підлітаючи та підпливаючи до кордонів держав НАТО. Та й у повітряний простір Туреччини російський військовий літак залетів не вперше. І жодного разу в неї не виникало сумнівів у справедливості та адекватності своєї поведінки.

Але цього разу все було інакше. Бо якщо раніше жертвами Росії ставали, порівняно з нею, слабаки, то тепер «випадковий перехожий» виявився і з норовом, і з силою, і з групою підтримки за спиною. Все-таки Туреччина – давній член НАТО. І якщо Росії і є що протиставити цій силі, крім войовничої риторики, то це дуже небезпечно. І, схоже, саме тому щосили тисне на цей клапан випускання пару відверто розгублений таким поворотом Путін.

Пар, правда, валить настільки густий і гарячий, що деякі експерти захвилювалися, а чи не призведе російсько-турецький конфлікт до Третьої світової війни, бо ситуація буцімто нагадує «воєнно-патріотичний психоз напередодні Першої світової».

«Безперечно, деяке співзвуччя є, – погоджується у своєму блозі відомий російський журналіст Ігор Яковенко, але додає: – Головна відмінність у тому, що сьогодні Росією керують дрібнокримінальні боягузи, здатні бити тільки тих, хто явно слабший. Тому ніякої Третьої світової не буде. Буде млява війна зі своїм народом. До повного його знищення. Або до його пробудження».