З однієї частини Калуша до іншої можна було б пройтися не лише по землі, а й під нею. Місто майже повністю збудоване на шахтах. Втім, на сьогодні ці шахти «мертві», а ходи затоплені та завалені сміттям. Понад 15 років до калуських підземель ніхто й не заглядав, і лише днями стало відомо, що втрачено ще не все. Дігер із Львівщини зумів спуститися під землю аж на 174 метри! Тепер він має намір дослідити в Калуші й інші шахти.

На сьогодні ще більш-менш доступними в Калуші та його околицях можна вважати кілька шахт, зокрема в мікрорайоні Хотінь, неподалік Кропивника, Пійла та Голиня. Нині вони ще можуть становити інтерес для екстремалів та дослідників і можуть стати основою розвитку індустріального туризму в цьому регіоні. Проте легковажним шукачам пригод до цих шахт краще не наближатися. Це може бути небезпечним для життя.

Дослідити калуські шахти вирішив 35-річний дігер із Львівщини Андрій Риштун. Індустріальним туризмом він захопився років десять тому. Почав зі Львова. Про свої незвичні мандрівки писав на форумі explorer.lviv.ua, а торік видав книгу під назвою «Туристичні креативи». Нині має за плечима чимало підземних вилазок та надійну команду однодумців, які завжди готові його підстрахувати. Тож до прикарпатського містечка їх вирушило п’ятеро. До мандрівки, кажуть, готувалися майже тиждень: познайомилися з калуськими експертами в цій галузі, поспілкувалися з науковцем Юрієм Садовим, візуально оцінили шахти, зібрали необхідне спорядження тощо.

«Найперше ми спустили у шахту камеру в герметичному боксі. Хотіли зрозуміти, чи варто взагалі спускатися, чи ні. Камера на шнурку дісталася до самого дна. Ми побачили там сміття, пластикові пляшки, але води не помітили. Якихось завалів чи заторів теж начебто не було, тому вирішили, що можна пробувати спускатися», – каже Андрій Руштин. З собою він узяв рацію та розкладну драбину. Проте вже перші метри далися нелегко.

«Під ногами все прогниле й розхитане. Дерев’яні стінки «людського ходка» місцями пообсипалися та перегородили прохід. Доводилося ставати на коліна і скидати ці дошки вниз. Це забирало час і потребувало додаткових зусиль, — деталізує дослідник. — Але я розумів, що до мене тут ніхто не проходив, можливо, ніхто не пройде і після мене, і це додавало оптимізму. Чим нижче, тим ставало жаркіше. Повітря було душним, застояним та наповненим запахом гнилої деревини. У мене з-під шолома стікав піт, але знімати його я не ризикнув, бо час від часу уламки деревини мене таки наздоганяли».

Дігер стверджує, що намагався бути дуже обережним, перевіряв на міцність кожну сходинку. Команді, яка залишилася нагорі, він по рації коментував кожен свій крок — аж до того часу, поки зв’язок не обірвався.

«Десь на половині шляху я залишився сам. Рація просто перестала тягнути, — акцентує Андрій Руштин. — Але чим нижче я спускався, тим ставало сухіше. Внизу дошки виявилися значно міцнішими, а йти загалом стало легше. Страху не відчував. Хоча розумів, що часу в мене не дуже багато… Дерев’яна драбина закінчилася на міцній бетонній підлозі. Ліворуч, якщо повернутися обличчям до стволу шахти, йдуть металеві сходи вниз. Вони ведуть широким бетонним схилом кудись далеко вглиб. Попри сходи йде металева труба для викачування води з шахти. Далі — вода і десятки пластикових пляшок».

Глибина води — близько метра. Загальна ж глибина, на яку вдалося спуститися, — 174 метри! Спуск загалом зайняв близько двох годин, підйом — майже в чотири рази швидше, вистачило 30-ти хвилин.

Біля входу в шахту тим часом, окрім львівських товаришів, на дігера чекали і двоє калушан — спеціаліст із розвитку туризму Калуської міської ради Віктор Павлів та професійний рятувальник і відомий у Калуші дослідник Василь Фіцак. Вони зізнаються, що хвилювалися, коли з Андрієм зник зв’язок, адже з такої глибини на поверхню не доходили жодні звуки, ні навіть світло ліхтарика.

«Година очікувань була трохи напруженою. Адже що коїться внизу, ми могли лише здогадуватися. Через якийсь час один із альпіністів, що був із нами, почав ладнатися до спуску. Планував спуститися на шнурку, щоб одразу потрапити у ствол шахти. Зв’язок із Андрієм відновився у той момент, коли ми фактично вже були готові розпочати операцію з його порятунку», — пригадує Віктор Павлів.

Тепер, коли перше дно шахти в Калуші розвідане, активісти мають намір продовжити цю роботу. Орієнтовно навесні спробують спуститися на дно ще однієї з доступних шахт. Ймовірно, повернуться і до вже дослідженої. Адже єдине, про що шкодують зараз, – це те, що з дна шахти не черпнули трохи води для дослідження. Важливим показником для розуміння майбутнього цієї шахти стане і рівень води, який зафіксують через кілька місяців. Адже від цього залежить, чи можна осушити шахту повністю, чи це нереально.

Загалом Калуш має амбітні плани щодо розвитку в місті індустріального туризму. І шахти — лише один із об’єктів, які можуть в цьому допомогти. Магнієвий та калійний заводи, соляні хвостосховища і навіть місцева броварня — все це потенційно цікаві для цього виду туризму об’єкти.

«Промислові зони Калуша нині потребують дослідження та вивчення, — каже Віктор Павлів. — У місті вже третій рік діє програма туристичного розвитку, в якій індустріальному туризму присвячено цілий розділ. Ми зараз працюємо над тим, щоб ВАТ «Оріана» передало місту одну з пам’яток архітектури — ратушу старого калійного заводу. Є ідея в цьому приміщенні відкрити музей промислового Калуша. Також будемо сприяти тому, щоб відбувалося подальше дослідження шахт, бо це теж наша історія і наша перспектива водночас. Деякі шахти на сьогодні неприступні, інші, як-от у Голині, наприклад, навпаки, відкриті і люди просто закидають їх сміттям. Що далі робити з усім цим пластом, залежатиме від того, що ми побачимо на дні інших шахт. Якщо буде хоч найменша можливість використовувати їх як туристичний об’єкт, то шукатимемо грант на реалізацію цього задуму».

«Більшість людей мають доволі абстрактне уявлення про шахти. Але насправді це — рукотворне чудо. Це можливість побачити внутрішні шари Землі, кристали великих розмірів, це можливість пожити в стерильних умовах без бацил, запахів, світла та звуків. А ще — отримати хорошу дозу адреналіну, якщо це українська шахта», — вважає Андрій Руштин. Він переконаний, що називати підземне місто Калуша втраченим ще зарано. Варто ще поборотися: для початку, де можливо, відкачати воду, винести сміття і перестати його туди закидати, а далі — шукати фінансові ресурси та інші можливості для використання цих шахт.

Тетяна КІНДЮХ

Автори фото Сергій Поздняков та Святослав Денисюк