Режисер: Рой Андерссон

Якщо не вірити у вищий задум і ангелів-хранителів (а Рой Андерссон у них не вірить), їх функцією можна наділяти абсурдні предмети. Таким предметом-ангелом для фільму «Ти, хто живе» Андерссон вибрав тубу – великий, самотній, десь навіть гарний, але зовсім безглуздий музичний інструмент.

Комічний мідний равлик миготить в його новому фільмі то тут, то там, опиняючись всякий раз при справі: можна мучити дружину і сусідів гучними звуками, грати то на весіллі, то на похороні, притому однаково бадьору і життєствердну мелодію. Можна надсилати в порожнечу ритмічні, впевнені звуки, тоді від туги і самотності людина не загине точно. А якщо направити тубу в небеса, де замість янголів-охоронців літають зловісні стратегічні бомбардувальники, цією штукою, напевно, можна врятувати весь світ. Власне, до чого ця розмова про тубу? У скрупульозного шведа, який знімає фільми по вісім років і ставить на найсуворіший облік кожну порошинку в кадрі, немає нічого випадкового.

У фільмі Андерссон складає дрібні клаптики життя в монументальний пазл, на якому проглядається неприємне слово «апокаліпсис». Але це такий апокаліпсис, де грають не на єрихонських трубах, а на тубі. Що розвертає весь пафос в дещо інший, більш безвідповідальний бік – у комедію. Як і в «Піснях з другого поверху» того ж Андерссона, півсотні епізодів у «Ти, хто живе!» сюжетно майже не пов’язані і зняті статичною камерою, завмерши навічно в зеленому желатині «Кодаку». Населяє їх та ж компанія маленьких людей у дешевому одязі, які мучать один одного, плачуть, ниють і оголошують себе глибоко нещасними, говорячи прямо в камеру. Кумедно голосить клімактерична жінка в леопардовій кофтині і шкіряних штанях. Гундосить літній психотерапевт, морально виснажений пацієнтами. Розмовляє з дзеркалом дівчина, закохана в рок-співака. Робітник, висунувшись з вікна вантажівки, розповідає страшний сон, як фашисти-родичі судили його за розбиту порцелянову супницю. Смішно, хоч і невесело.

Андерссон стверджує, що від класичної лінійної розповіді він відмовився назавжди на користь атмосфери і деталей. Це не так. Якщо придивитися, кожен з його героїв – це готова стисла історія, де є і мрійлива зав’язка, і розвиток, і зіткнення з реальністю, і цілковита фрустрація в кінці. Жіночка, підливаючи горілку в пиво, співає про мотоцикл, на якому мріє помчати у блакитну далечінь. Голий стариган, лежачи під розпашілою товстухою в пожежному шоломі, розповідає, дивлячись, знову ж таки, в камеру, як хотів отримати надбавку до пенсії, а пенсію профукали інвестори.

Робітник висмикує скатертину з-під супниці, теж чекаючи чуда, але антикваріат розбився, а під скатертиною виявилася стільниця зі свастиками. Фрустрацію переживає балакучий і самовдоволений менеджер, виявивши під час розрахунку в елітному ресторані, що з кишені піджака зник гаманець. Єдиний сон, який в картині дійсно збувається, – бомбардувальники над містом, які приснилися на початку фільму переляканому чоловікові на дивані від ІКЕА. Нема мотоцикла мрії, втрачена пенсія, розбита супниця, вкрадений гаманець, хтось помер на електричному стільці. А ось бомбардувальники, дідько б його вхопив, летять, і, судячи з тривожних поглядів, які спрямовують у небо «Ті, хто живе», це вже не сон, а кінець. The End.

ФЕЛІНСЬКИЙ