За святковим столом зібралися її діти, внуки, правнуки і праправнуки, молодші брат і сестра
Аксенія Йосипівна була найстаршою серед своїх дев’ятьох братів і сестер. Багатьох з них вибавила, з дитячих літ допомагала батькам по господарству.
«Тато з мамою раненько йшли працювати в поле, а мене залишали з меншими дітьми й наказували, щоб за ними дивилася, в хаті прибрала, посуд помила біля криниці», – згадує ювілярка.
У 22 роки Аксенія вийшла заміж за сусіда-вдівця Миколу Волосянка. Замінила матір його доньці Марії, а потім разом виростили, поставили на ноги п’ятеро спільних дітей – Василя, Розалію, Анну, Олександру та Степана. Всі залишилися жити в Старому Лисці, обзавелися своїми сім’ями. Тож тепер Аксенія Йосипівна має дванадцятьох внуків, чотирнадцятьох правнуків і двох праправнуків.
Ювілярка пережила Другу світову війну, голодні повоєнні роки, до 62 років працювала у колгоспі. Але ніколи втрачала оптимізму, навіть коли десять років тому зламала ногу й надовго злягла.
«Я завжди з Богом – де би не була, прошу Його ласки собі й рідним», – каже Аксенія Йосипівна. Вона живе в старенькій хаті, де народилися її діти, сама дає собі раду. Досі порається по господарству, з допомогою… табуретки, на яку спирається. Любить готувати голубці, їсть тільки власноруч спечений у печі хліб.
Лисецький селищний голова Анатолій Лущак, який разом із своїм заступником Іваном Говерою, завітав привітати Аксенію Йосипівну з поважним ювілеєм, згадав, як торік був неабияк здивований, коли застав 99-річну іменинницю на подвір’ї, де вона складала дрова, які рубав старший син Василь.
«Відзначати свій столітній ювілей з ясним розумом і доброю пам’яттю – це Божий дар, який дається далеко не кожному, – сказав керівник громади. – Бажаємо, щоб Господь Бог і надалі неустанно опікувався Вами, дарував здоров’я, щастя, мир і спокій у душі! Живіть, Аксеніє Йосипівно, ще дуже довго!»
«А чи потрібна їм правда?» – це питання лектор поставив організаторам перед тим, як почати розповідати про «Моніторинг наративів у мережі, дезінформацію». Ми говорили про Польщу, але він кілька разів повторив, що ці тенденції є й в інших європейських країнах. Хтось, як буває, нічого не зрозумів. І я теж перед тим, як писати цей пост,
Це назва роботи Володимири Кабаченка 1993 року, що була представлена на одній із «Імпрез» в Івано-Франківську. Саме ця назва, як на мене, найкраще характеризує те, що відбувалося тоді у мистецькому житті міста, а також почасти теперішнє сприйняття довколаімпрезних експозицій у Музеї мистецтв Прикарпаття та виставковій залі Івано-Франківської обласної організації Національної спілки художників України. Цьогоріч минає
Ми дуже рідко раніше говорили про смерть. Майже ніколи. Лиш тоді, коли безпосередньо стикалися з нею. Зараз такі розмови почастішали. На жаль. Жити доводиться в часи, коли вона постійно дихає в спину. Страх, про який ми мовчали Не те щоб я вдягала рожеві окуляри щодо безсмертя, ні. Але завжди старанно відганяла від себе думки про
В 2022 році моє місто знаходилось в 100 кілометрах від лінії бойового зткнення — глибокий тил на заході Донецької області. Покровськ, Добропілля, Білицьке, Білозерське і сусідні містечка й села стали прихистком для тисяч вимушених переселенців зі зруйнованих та окупованих населених пунктів. Звісно, близькість фронту відчувалась в усьому — літаки в небі, важка техніка транзитом, пікапи