Тут майже в кожній хаті пахне сиром. Косівське село Брустури здавна славилося на всю Гуцульщину своїми сирними іграшками. І так досі є: хто тримає корову, той точно робить сирні коники, баранці, косички, курочки… Хоча красиві і смачні фігурки вдаються не кожному, до того треба мати чуття в руках.   

Так цікавіше їсти

Майстриня Марія Петрів чекає журналістку з самого ранку. Навіть вдягнулася по-гуцульськи. Показувати майстер-класи – то для неї вже звична справа. Ще до карантину постійно приїздили туристи, сама частенько бувала на різних фестивалях і ярмарках. Жінка навіть отримала почесні звання – заслужений художник України і народний майстер України. Каже, тоді з’явилося ще більше натхнення до роботи.

А ще Марія облаштувала в хаті домашній музей, тут багато журналів про сирні іграшки, різні атрибути гуцульського побуту, скрипки і навіть величенька колекція алкогольних напоїв – подарунки від гостей і постійних замовників. «Так і стоїть, ми то не п’ємо, – усміхається майстриня. – Маємо своє, народне». 

На столі вже стоїть миска сиру. Якщо сир скрипить на зубах, значить, з нього вже можна ліпити коників. Поряд посудина з сировицею – підсоленою водою, на 10 літрів води треба кілограм солі. Нині пані Марія має «живу» воду – бере її з соляних джерел у Пістині чи Космачі. На гарячій плиті посудина з окропом, з інструментів потрібен лише ніж.

Спершу майстриня молиться, аби вдалися гарні коники. Аж тоді нарізає скибками сир, кидає в окріп, аби розплавився, як пластилін. Тут головне – не перестаратися, щоб сир не став твердим, як камінь. Далі виймає сир, але тільки дерев’яною ложкою, бо за залізною сир «лапається». Потім розминає його, ніби тісто.

Спочатку ліпить тулуб іграшки. Буквально за хвилину зі шматка сиру в руках майстрині народжуються різноманітні фігурки і аксесуари до них: нашийні прикраси до оленя чи баранчика, або ж кінська збруя, також є вершник – гуцул у кептарі і капелюсі, що везе з полонини бринзу. Окрім всіма улюблених коників, Марія ліпить курочок, голубів, баранців…

«От буду я продавати, наприклад, сирні квіточки і коники. То люди найперше розкуповують усіх коників, – каже майстриня. – Не знаю, чого так є. На різні забави теж зазвичай замовляють саме коників».

Далі виліплені фігурки жінка кладе ненадовго у солену воду – для закріплення і засолення.

«Також важлива гігієна, я за тим дуже пильную, – говорить майстриня. – Але так старається не кожна ґаздиня. Якось бачила, як жінка одночасно і коників ліпила, і в стайні поралась…»

Коло Марії весь час крутиться 11-річна донька Христинка, дівчинка вже знає усе про сирні іграшки, сама вміє дещо зробити. Найкраще їй вдаються косички.

Коли вироби вже готові, їх на годину складають на «драбину» (поличку) на печі – аби висохли і затверділи. Якщо дотримуватися правильної технології, то сирні іграшки можна зберігати роками, але в морозилці. Інакше засохнуть, затверднуть. Хоча і таким можна дати раду – вкинути у кип’яток, і знову смак той самий.

Марія Петрів має лише дві корови, тому часто купує сир в інших ґаздинь, бо свого не стає. З кілограма сиру виходить 10-15 маленьких коників. На особливі замовлення тільки для одного великого коня потрібно кілограм сиру. А оскільки сир повинен бути свіжим, не перекислим, то й молока треба багато.

«У нас у хаті всі люблять сир, – усміхається майстриня. – Тому коників робимо і для себе. Так цікавіше їсти. Там немає хімії, є багато кальцію. Найбільше смакує з кавою».  

Треба мати чуття в руках

Ще з середини ХХ століття практично кожна сім’я в Брустурах була задіяна у виробництві сувенірів. Колись відомий радгосп «Брустурівський» процвітав завдяки розвитку сувенірної продукції, а село було одне з найбагатших на Гуцульщині. У Брустурах протягом XIX і XX століть жили і працювали кілька поколінь різьбярів, цим ремеслом займалися навіть жінки. Художні вироби брустурівців часто вирізнялися строкатістю матеріалів, що використовувалися для інкрустації: кольоровий каучук, перламутр, порцелянові намистинки, фарбоване дерево…

І якщо сувеніри робили в багатьох селах, то по сирні іграшки їхали саме в Брустури. Село називали столицею сирних коників.

Марія Петрів уже 34 роки робить сирні іграшки, вчилася в хрещеної мами свого чоловіка. Марія Матійчук була знана майстриня, її вже немає на світі, а ремесло досі живе.

Жінка мала нелегке життя. Народилася в 1929 році в багатодітній сім’ї. На початку 40-х померли батьки. Старшого брата Івана за те, що не хотів їхати на примусові роботи до Німеччини, розстріляли. Така ж участь чекала ще двох братів тільки через те, щоб бува «не помстилися» – так порадив німцям хтось із місцевих зрадників. Обох братів зв’язали плечима одне до одного, прострелили однією кулею і вкинули у яму разом з євреями в Шепарівському лісі, що під Коломиєю.

Ще дитиною Марія Матійчук ходила в Косів на базар продавати сирні баранці. Тітка Юстина Якіб’юк, яка і навчила ремеслу, часто казала: «Починай, Марічко, працювати з сирними виробами, ти маєш дриг до цього, то й на кусень хліба заробиш». 

Ціле життя вона робила сирні іграшки – будь-яку фігурку могла гарно зліпити. Потім очі стали пекти і свербіти – від випарів солі. Навіть уколи в очі мусили їй робити в Косові. Майстриня бачила до самої смерті, але казала – навіть якби й осліпла, то все одно би робила сирні коники.

«Був час, коли вже майже ніхто не робив коників, але ми знову вернули то мистецтво, тепер кожен може приїхати у гості в Брустури на майстер-клас і своїми руками зліпити такого коника», – каже Марія Петрів.  

У кожної майстрині завжди різні коники. До прикладу, сирні іграшки Марії Петрів люди називають ювелірною роботою: дуже акуратні, красиві. Та ще й вміє зліпити великого коня, а то далеко не кожна майстриня може. У Брустурах лише кілька таких. Як каже пані Марія, треба мати чуття в руках. Вона має.

Найбільше замовлень зазвичай на Великодні свята. Щоразу ґвалт. І кожен хоче собі до кошика якомога більшого коника. Марія вже відтепер потроху робить сирні іграшки, складає до морозилки – будуть чекати Паски. 

До речі, свої коники жінка регулярно відправляє поштою до Києва. На столичних бенкетах часто хочуть таких гуцульських смаколиків. «Якось навіть Дмитро Гордон куштував, дуже йому сподобалися, але спершу ніяк не міг зрозуміти, що то таке», – усміхається майстриня. А телеведуча Леся Нікітюк взагалі вже стала постійною клієнткою пані Марії. 

Люди не бідують

Село Брустури славиться і своїми неймовірними краєвидами. Тут знімали фільми «Гори димлять», «Час збирати каміння», «Поза межами болю», тут гостювали Франко і Параджанов.

Село немале – 400 з гаком дворів. Старих дерев’яних хат полишалося мало, люди тут не бідують. Кажуть, якщо на совість працювати, то завжди буде за що жити.

Недавно в селі мали важливу подію. У радянський час його перейменували на Брустурів, мовляв, так звучало більш літературно. Але в березні постановою Верховної Ради селу повернули історичну назву – Брустури.

Наталя МОСТОВА