«Русский мир» приходить туди, де немає Українського Всесвіту.

То я про те, що завжди знайдеться чимало охочих заглушити наше поле чужим бур’яном, аби ми не засіяли його нашою пшеницею.

То я про зболений, скривавлений, вимучений український схід. Їм пощастило менше, аніж нам. І річ не в тому, щоб вислуховувати патетичні питання: «Хто їм винен?», а у тому, аби зрозуміти, а що ж робити там тим, хто не хоче, аби Український Всесвіт перетворювали на «русский мир».

На жаль, постмайданна реальність така, що глобально більшості людей абсолютно байдуже до національний цінностей. Головне, аби була відносна стабільність та така-сяка матеріальна захищеність. Усе. Більшого не треба. Голодній людині не поясниш, чому вона повинна, обираючи між хлібом і книгою, вибрати книгу. А коли до того ж на національну ідею плюють або роблять усе можливе, аби її зненавиділи, то чому дивуватися?

Нещодавно я повернулася з міжнародної наукової конференції, що проходила у Мелітополі. Так, у російськомовному Мелітополі. Регулярна, традиційна (називайте, як хочете) україномовна літературознавча конференція високого рівня. І робить її невеличка жменька фанатиків своєї справи, які просто люблять свою Україну. Так, як казав любити її митрополит Шептицький, – невтомною і тихою щоденною працею. Вони не скаржаться, не скиглять. Просто роблять свою роботу. Якщо хочете – несуть наш хрест. Їх не носять на руках, їм не дякують за це, хоча мали би. Їм не заважають – і це для них вже добре.

Мелітополь у перекладі з грецької – «медове місто». Це місто черешень, смачного шоколаду (саме так!) і трикотажу. Це якщо по-простому. А якщо складніше, то це місто, яке бореться за свою ідентичність: на зупинках, парканах, у стінах навчальних закладів. Словом, всюди, де тільки може. Мелітопольцям можна закинути, звісно, російськомовний фон, незавершену декомунізацію. Та багато чого можна знайти, як і у будь-якому місті, якщо ви хочете знайти. Але як? От як може бути на таке місто аж одна малесенька книгарня, схована десь поміж ятками з одягом та посудом? От тільки не треба казати, що людям там цього не потрібно. Їм не потрібно рівно на стільки, на скільки нам не потрібно це у наших західних містах, але ж у нас книгарень значно більше. Вони тихо і вперто розмальовують зупинки в національні кольори і переконують, що  Мелітополь – українське місто. А що ми з вами про це знаємо? Їх не показували по телевізору, як нас, коли ми з вами урочисто та відкрито розмальовували паркани.

Ще раз повернемося до звичайного мешканця, який з ранку до ночі працює, аби вижити. Йому, якщо чесно, байдуже, якою мовою виписаний чек, а цифри – інтернаціональні. І давайте не будемо про залежність між дешевим хлібом і недешевою свободою. Причому ні на сході, ні на заході. Ну, пообурюються за пляшкою пива на літньому майданчику та й розійдуться. І ті, і ті. Питання в іншому: чому і хто заплющує очі чи вдає, що не бачить цього? Чому той, хто міг би за добу виправити ситуацію, мовчить? Може, тому, що  мовою і мовним питанням дуже зручно гратися?

І знову про Мелітополь, що є не тільки медовим містом черешень. У Мелітополі народився, вчився – одним словом, ставав таким, яким був, Дмитро Донцов. Так. І у Мелітополі регулярно проводяться наукові заходи, присвячені ідеологові націоналізму. Хто про це знає? Чому про це мовчать? А як вшановуємо ми наших ідеологів-земляків? Вінки і плачі на могилках не беруться до уваги.

Чомусь, блукаючи вулицями Мелітополя, згадувала Шевчукову «Мовну шизофренію». Наприклад, пам’ятник Шевченкові на площі Перемоги. Але він гарний і стоїть у центрі міста, а не так, як у нас: диспропорційне «щось» на паркових задвірках біля туалетів. Ми всі зараз у ній, отій мовній і смисловій шизофренії – і на сході, і на заході. І від того прикро. І боляче. А потім дивишся на квітучі черешневі сади Мелітополя. Там також зариті чиїсь пуповини, і, без сумніву, з українською пуповинною кров’ю. І починаєш думати: невже ми дамо перев’язати оте все георгіївською стрічкою зневаги до свого коріння, до свого прароду?