Зараз в Івано-Франківській області понад дві сотні дітей чекають на усиновлення. Але якщо є так багато дітей, позбавлених батьківського піклування, то чому ж потенційні усиновлювачі вичікують у черзі, іноді навіть роками?

 Може, не треба?

«Я не відразу зважилася, довго думала. Десь кілька років. Адже ти не собаку береш з притулку і не товар на ринку купуєш, – говорить 30-річна прикарпатка Оксана (ім’я змінено). – Мордували різні питання: а якщо я не зможу впоратися з її характером? Чи треба розказати їй потім правду і як вона відреагує?..  Ми з чоловіком кілька разів їздили з подарунками до інтернату, насамперед, аби спробувати побавитися з тими дітками, відчути, які вони, чи зможу я… І мені було настільки комфортно там – ще більше захотіла стати мамою. Коли ми вже йшли, якась крихітна дівчинка з великими очима дуже щиро запитала: «А ви ще прийдете до нас?» Ті очі я пам’ятатиму до кінця життя».

Торік подружжя почало процес усиновлення. Були згідні забрати дитину віком до 6 років, навіть з братиком чи сестричкою. Швидко зібрали документи, але решта бюрократичних процедур, за словами Оксани, дуже довго тягнулися.

«Більшість батьків, які йдуть на це, хочуть якомога швидше все завершити, – каже вона. – Чим довше, тим частіше думаєш: може, не треба?..»

Стали на чергу, і на тому процес заморозився. На сайтах, де подружжю сказали шукати дітей, ніяк не могли нікого знайти для себе, причому по всій Україні: або вік не підходив, або дитину вже готували до усиновлення для інших батьків, хоча, як стверджує Оксана, минали місяці, а фото тієї дитини і далі було на сайті.

«Через спільних знайомих я попросила дізнатися, чому в нас усе так затягнулося, – продовжує Оксана. – Мені пояснили, що оперативність у цьому питанні має свою ціну, але я принципово не хочу платити».

«Тату, коли ти знову прийдеш?»

В Івано-Франківській області, порівняно з іншими регіонами України, на обліку мало дітей-сиріт і тих, котрі позбавлені батьківського піклування. Дуже часто прикарпатці знаходять для себе дітей аж у південних та східних областях. По-перше, там чисельніше населення. Окрім того, як вважає начальник обласної служби у справах дітей Іван Ковалик, справа ще й у міцних сімейних традиціях, які вкоренилися на Західній Україні: якщо дитина залишилася без батьків, здебільшого родичі не дають їй пропасти – беруть під опіку. Франківщина на другому місці після Рівненської області, де найбільше дітей під опікою близьких рідних.

Наразі в області 229 дітей чекають на усиновлення, а в черзі тих, хто хоче усиновити, зареєстровані 40 людей. Протягом минулого року на Прикарпатті усиновили 15 дітей.

Здавалося б, якщо є так багато дітей зі статусом, чому потенційні батьки досі вичікують у черзі, декотрі аж по кілька років? Річ у тім, що більшість тих дітей не відповідають бажаним критеріям. Найчастіше люди хочуть малих діток, цілковито здорових (і щоб їхні біологічні батьки були здорові) та ще й певної статі, також далеко не кожен зважиться забрати одразу кількох дітей, адже сестер і братів не можна розлучати. 

«Серед 12 сімейних пар, які зараз на обліку у Франківській ОТГ, більшість вказали, що хочуть всиновити дітей до трьох років. Максимум – до шести, – розповідає начальниця служби у справах дітей виконкому Івано-Франківської міської ради Ірина Рохман. – Хоча торік були люди, котрі наважилися усиновити значно старших діток: 10, 15 і 17 років. Зараз вони щасливі, кажуть, що в сім’ї все добре».

Іван Ковалик пригадує працівницю перинатального центру, яка захотіла усиновити малюка. На той час був лише дворічний хлопчик, котрому зробили операцію на серці. Ніхто не знав, як буде далі. Жінка дуже вагалася через ту хворобу. Але все вирішилося в день, коли вони з чоловіком приїхали до інтернату відвідати малого. Коли подружжя вже виходило за ворота, малюк закричав: «Тату, коли ти до мене знову прийдеш?» Тепер це здоровий, красивий хлопець, у них дуже любляча сім’я.

До речі, діток з фізичними чи психічними вадами зазвичай усиновлюють іноземці. До прикладу, із Залучанського будинку-інтернату вже усиновили двох вихованців. Ось-ось за кордон звідтіля поїде і третя дитина.

Іван Ковалик обіймає свою посаду майже 20 років, каже, що колись у людей було значно більше стереотипів і страхів щодо усиновлення. «Вони соромилися, особливо в селах, – розповідає він. – Боялися, що люди засудять, що тицятимуть пальцями, мовляв, не може народити собі дитину. Пам’ятаю, десь у 2008 році прийшла жінка з району, стала на чергу. Потім через кілька тижнів зустрів її на вулиці – з великим животом, ніби вагітна. Коли та жінка знову прийшла до мене дізнатися, чи часом не з’явилося десь немовля, живота вже не було. Як виявилося, вона ставила собі під одяг подушку – аби вдома батьки ні про що не здогадалися. І знаєте, їй пощастило – у відповідний термін знайшлося покинуте у пологовому немовля».

Іван Ковалик каже, що за всю його практику були три випадки, коли після усиновлення прийомні батьки відмовлялися від дитини. Пояснювали, що не можуть впоратися, мовляв, малюк дуже вередливий.

Все прозоро

Аби усиновити дитину, пояснює Ірина Рохман, найперше треба зібрати всі необхідні документи і пройти курс підготовки з питань виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Навчання безкоштовне і проводиться за місцем проживання.

Далі в службу у справах дітей треба подати документи і написати заяву про взяття на облік кандидата в усиновлювачі, також працівники служби обстежують житлові умови кандидатів. Протягом 10 робочих днів отримують відповідний висновок.

Майбутні батьки в порядку черги ознайомлюються з банком даних на дітей, які підлягають усиновленню, й отримують направлення на знайомство з дитиною. Якщо їм вдалося налагодити контакт із дитиною, подають заяву про бажання усиновити її. Протягом 10 робочих днів служба у справах дітей має надати  висновок про доцільність усиновлення. Завершальним кроком стає розгляд питання усиновлення у суді.

Раз на рік працівники служби навідують сім’ю, де усиновили дитину. Так відбувається протягом перших трьох років, потім перевіряють раз на три роки – аж поки дитина не стане повнолітньою. Наразі на обліку служб у справах дітей райдержадміністрацій та виконавчих комітетів територіальних громад Прикарпаття перебуває 455 усиновлених дітей.

Людина, яка усиновила дитину, отримує разову грошову допомогу у такому ж розмірі, як при народженні малюка. При усиновленні двох і більше дітей розмір допомоги такий самий.

У службі не стали коментувати інформацію про хабарі, кажуть, що процес усиновлення відбувається безкоштовно, про що чиновники постійно розповідають. «За мою практику ще жодного разу не стикався з такими випадками, – каже Іван Ковалик. – Люди багато різного балакають і про все на світі. Так було завжди. Скільки разів до мене приходили і обіцяли золоті гори за дитину. Ну, що я можу обіцяти, якщо немає на той момент дитини, котру людина хоче? Все ж прозоро, всіх діток зі статусом можна побачити на сайті». 

Хіба це не скарб?

Багато людей, щойно усиновлюють дитину, беруться одразу її розвивати, записують на купу гуртків. А насправді, як пояснює психотерапевт Ірина Вишинська, пів року дитину взагалі чіпати не потрібно, вона має адаптуватися до нових умов і людей.

Також відразу після усиновлення у багатьох батьків траплялися моменти, коли хотілося відмовитися від дитини, бо бувають дуже складні ситуації, і не одна. Особливо після перших пів року, коли дитина вже призвичаїлася до нового середовища і більше не має вдавати, що є дуже хорошою, тому може показати себе з різних боків: емоційно нестабільною, агресивною чи замкнутою. Цей період треба просто пройти, батькам важливо проявити максимум терпіння і постійно давати багато безумовної любові та прийняття.

60-літній калушанин Віктор Гулак ще 15 років тому зважився на усиновлення. З дружиною давно розлучився, дітей не мали. Спершу забрав з інтернату чотирьох дітей, потім ще двох, і ще двох, і ще одну… Так став батьком аж для дев’ятьох дітей, причому майже всі були підлітками. Нині семеро вихованців уже дорослі і живуть окремо. Дві доньки одружені і вже подарували Віктору трьох онуків.

«Інтернат дуже міняє дітей, чим довше вони там, тим важче їм потім стати домашніми, це таки правда. А ви думаєте, чому в мене на голові так багато сивого волосся? – сміється чоловік. – Крок за кроком, і мої діти таки стали домашніми, наскільки це було можливо».  

Віктор Гулак каже, що завжди виховував своїх дітей демократично, намагався довіряти і, що найважливіше, надихав на корисні справи, зацікавлював, як тільки міг, старався бути другом. Звісно, демократія не завжди спрацьовувала, особливо в перші місяці після сиротинця, тоді Віктор таки вдавався до жорсткої дисципліни і правил. Але головне, аби завжди було по-справедливому, бо ж діти все дуже гостро відчувають, а ті, що з інтернату, і поготів, з ними треба бути винятково чесним.

«Сусіди не раз мені дорікали: «Ти що, думаєш, вони тобі колись віддячать? Забудь!» – розповідає Віктор. – Але вони вже віддячили – переміною в своєму серці, кожен по-своєму: хтось навчився пробачати, інший поринув у науку, дехто більше не боїться любити і довіряти… Ці діти зробили мій великий дім живим. Хіба це не скарб?».

Наталя МОСТОВА