Представники племені хімба дуже не люблять, коли туристи хочуть фотографуватися з ними, наче з мавпами. Так, вони особливі, але ж дикунами себе не вважають – лише дотримуються традицій своїх предків: дівчатка стають жінками, коли їм вибивають чотири зуби й потім припалюють розпеченим залізом, хлопчик вважається дорослим, коли вполює свого першого звіра, чоловіки обмінюють корови на дружин, їдять м’ясо, сушене на деревах, до школи віддають лише нездібних пастухів, а ще вони майже не хворіють, хіба іноді на малярію. Попри це, хімба має представництво в парламенті, а на їхніх круглих глиняних хатинах, вкритих соломою, вмонтовані сонячні батареї.

Плем’я Хімба – останнє плем’я Намібії, яке й досі живе традиційним способом, тобто так само, як їхні предки. За офіційними даними, представників цього племені лишилось усього 20-50 тисяч. Їхнім центром у Намібії вважається місто Опуво, але живуть вони малими кочівними селами по всій півночі країни.

Саме туди так давно мріяла вирушити українська громадська активістка, мандрівниця, яка зараз живе у Варшаві, Наталка Панченко. У пошуках хімба Наталя разом зі своїм другом проїхали майже три тисячі кілометрів африканськими дорогами. Під час подорожі дівчина активно ділилася враженнями у соцмережі.

Прогресивне село

«Хімба – кочівники, і вони раз на кілька років змінюють місце проживання, – розповідає дівчина. – В інтернеті, коли ми почали вичитувати інформацію про те, де їх знайти (шукали чотирма мовами), всі писали щось на кшталт «ми бачили їх приблизно отам, але не знаємо, як довго вони там стоятимуть». Коли питали у намібійців, вони відповідали подібно: «Треба десь на північ їхати, вони десь там живуть».

До речі, перетнувши кордон Намібії, знайти хоч би якихось людей було проблемою. Там можна проїхати сотні кілометрів і так нікого й не зустріти. «Тому ми їхали трохи пальцем у небо, – продовжує Наталка. – Знали  приблизно, де плем’я може бути, але там уже розпитували у місцевих, і по саванах шукали їх самі. Село, про яке я розповідатиму, ми знайшли кілометрів за 20 від міста Каманджаб».

Екскурсію мандрівникам проводив Адам, член племені хімба й житель цього ж села, син голови села. Він ходив у школу, тому знає англійську, тож міг виконувати роль перекладача.

Їхнє село не має назви, оскільки плем’я часто переїжджає і будує свої поселення просто посеред саван. Попри це, село – досить прогресивне. І молоде – хімба прибули сюди тільки три місяці тому. Вони мають голову села, якого обрали собі голосуванням. Щоправда, право голосу мають лише чоловіки. Очільник села якраз був у відрядженні у Віндгуці, де зустрічався з парламентарями, адже хімба мають своє представництво в намібійському парламенті.

Хімба кочують залежно від сезону дощів. У цей період стає дуже сиро, і тому виходять багато звірів, відповідно, з’являється чимало проблем. Наприклад, слони топчуть хатини. Хімба вважають: якщо на певному місці вони пережили сезон дощів і нічого не сталося з поселенням, отже тут безпечно залишатися й надалі.

Села зазвичай дислокуються поближче до території, зручної для випасання худоби, і коло води. До речі, вода в Намібії дорога. І скрізь висять оголошення про те, що це найбільш обмежений ресурс Африки, тому її треба берегти, але вода тут є. Все, як і в нас – тече з кранів. У селах люди мають свердловини. У магазині можна купити 1,5-літрову пляшку приблизно за 15 рандів (30 грн.).

Скотарство і екскурсії

У селі проживає 10 чоловіків, 27 жінок, 49 дітей і 150 корів. Саме в такій послідовності вони все і перераховують. Оскільки це скотарське плем’я і основним багатством у них вважається худоба, то корови йдуть відразу після дітей. Є ще кози і кури, але вони не настільки дорогі, як корови, тому їхню кількість Адам навіть не уточняв.

Якщо в наших селах до людей іноді приходять лисиці їсти курей, то в Намібії до людей приходять леви. Коли намібійці бачать лева, то не можуть його вбити, а мусять передати це владі, ті або вивезуть його кудись в інше місце, або вб’ють.

Землеробство тут майже не розвинене, засаджених полів, до яких ми звикли, в Намібії не існує. По-перше, земля неродюча, а по-друге, без додаткового поливу нічого не виросте. А вода надто дорога. Якщо в багатьох намібійців біля хатин є невеличкі городчики з кукурудзою чи гарбузами, то хімба нічого не садять. Все необхідне купують у магазинах.

Окрім скотарства, плем’я заробляє гроші ще й екскурсіями. За вхід у їхнє село турист мусить заплатити 300 намібійських доларів (600 грн.) з одного дорослого. Наталка з другом торгувались і заплатили по 200. До речі, тут всі завжди торгуються. Така культура. Зазвичай, торгуючись, ціну можна зменшити на 30%, а іноді й на 50%.
Також у центрі кожного села є базар, там жінки продають своє рукоділля.

Роль лікаря в селі виконує чоловік-знахар, «який лікує все, навіть укуси змії». Хімба переконували, що вони майже не хворіють, хіба іноді на малярію.
Пологи жінки приймають одна в одної. До лікарень не їздять. Живуть хімба довго, в середньому десь до 75 років.

Домашня робота – на жінках

Плем’я мешкає у саморобних круглих глиняних будинках, вкритих соломою. Мажуть їх глиною з домішками коров’ячих кізяків. В кожній хаті живе по кілька жінок і дітей.

Перед будиночком «кухня» – вогнище з казаном, в якому вариться їжа, здебільшого кукурудзяна каша з м’ясом на молоці. Їдять руками. Також харчуються сухим м’ясом, яке сушать на деревах.

У звичайний день у селі лише жінки й діти. Чоловіки пасуть худобу або десь на заробітках. Повертаються лише під вечір.

За всю домашню роботу відповідають жінки. Вони самі шукають і приносять в село воду, будують будинки, доять корів, готують їсти, виховують дітей. До речі, жінки племені виховують усіх дітей разом і нерідко жінка може взяти на себе відповідальність за не свою біологічну дитину.

Кілька представників племені навіть мають мобільні телефони, серед них голова села. Зв’язок потрібен здебільшого, аби вирішити якісь питання з місцевою владою, наприклад, повідомити про лева, який нападає на худобу.

Мало того, на будиночках вмонтовані маленькі сонячні батареї – для підігріву води і зарядження телефону.

За дружину – п’ять корів

Хлопець стає дорослим і набуває права голосу в племені та право на одруження десь у віці 15-17 років – коли сам вполює звіра. Першу дружину для чоловіка завжди обирає родина, другу і решта дружин він вже може обирати сам.

Одружуються ж чоловіки переважно після 30 років, до цього заробляють на корів. За них вони купують собі дружин. За одну жінку треба віддати її батькам п’ять корів, тому, щоб мати багато дружин, чоловік мусить бути заможний. Якщо чоловік бідний, то жінка йому не світить взагалі, бо він не зможе заплатити її батькам викуп. Тому часто жінки народжують дітей, не маючи чоловіка. Такі діти записуються на рід матері, а не на рід батька, що для гордих чоловіків хімба вважається дуже образливим.

Хлопцям племені роблять обрізання, а в жінок немає чотирьох передніх зубів. Під час ініціації дорослішання їм їх офіційно вибивають, а ясна припалюють розпеченим залізом – аби уникнути зараження і щоб швидше загоїлося. Найбільше шокувало те, що дівчатка з нетерпінням чекають виконання цього обряду. Жінки з племені переконували, що без цих зубів їм набагато зручніше говорити.

Дівчата виходять заміж у 16-18 років. У тому ж віці народжують дітей.

Жінки племені не миються. Ніколи. Вони щодня мажуть своє тіло і волосся саморобним «кремом» з вохри (червона сажа з каменю) і тваринного жиру, а також продимлюють волосся і тіло димом із різного зілля. Це очищує, дезінфікує, зволожує та береже шкіру від сонця і укусів москітів. «А також, здається, омолоджує, бо у старших жінок дуже хороша шкіра і майже немає зморшок», – усміхається Наталка.

Чоловіки миються. Як часто? «Та коли треба, тоді й миємось», – відповідали хлопці.
Чоловіки також носять сучасний одяг. Жінки – категорично ні. Лише традиційні шкіряні плахти й прикраси. Іноді передню частину спідниці роблять із сучасних тканин. Це все. Якщо вони, наприклад, захочуть піти до міста, в магазин чи ще кудись між людей, то просто в такому вигляді і йдуть. Всі на них цілком нормально реагують. Суспільство звикло: «Та це ж хімба…»

Дівчат племені, які їздили до міста в супермаркет у своєму звичному вигляді, тобто з оголеними грудьми, Наталя запитувала, чи їм не соромно було без одягу показуватися на люди. На що панянки здивовано відповіли: «А їм не соромно було ходити одягненими перед нами?»

Для жінок племені дуже важливі прикраси, кожна представниця хімба має прикрашені руки, ноги, шию, елементи одягу… Коли вся хатня робота вже виконана, вони виготовляють прикраси: з гарно оброблених камінчиків, кісточок, насіння, бісеру і навіть перлів. «Прикраси – це фактично майже єдиний їхній одяг», – усміхається Наталка. Навіть немовляток «одягають» у прикраси. Принаймні перлове намисто дитинча точно матиме.

Дівчаткам з дитинства заплітають коси, спочатку плетуть їх наперед, лише після досягнення статевої зрілості вони можуть зробити собі традиційну зачіску жінок хімба – заплести коси назад, вимазуючи їх вохрою з жиром та глиною.

«Плем’я – полігамне, – розповідає мандрівниця. – Коли ми питали, як почуваються жінки, будучи третьою чи четвертою дружиною, вони говорили, що цілком нормально і що проблем через ревнощі в їхніх сім’ях немає. Пізніше ми зрозуміли чому. У їхньому племені абсолютно вільна любов. Кожен може спати з ким йому хочеться. Бувають випадки, коли батьки позичають своїх молодих дружин синам. Буває, що чоловік кудись поїде на кілька місяців, а жінка тим часом завагітніє, то він спокійно буде виховувати ту дитину, хоч і не є для неї біологічним батьком. Адже діти – багатство племені».

Зовсім не дикі

Вірять хімба у предків. В селі завжди підтримують вогонь, який гасять лише після смерті старійшини, а після обрання нового запалюють інший вогонь, який потім знову підтримують аж до його смерті. Під час своїх традиційних свят плем’я танцює і співає.

У селі, про яке розповідає Наталка, є школа. До неї ходить 27 дітей племені. В школі працює три вчительки, одна постійна – намібійка і дві волонтерки з Німеччини, які спеціально приїхали на кілька місяців. В одному класі вчаться діти різного віку. Головне – аби знали, як писати, рахувати, читати, говорити англійською мовою.

А ось в іншому селі, де також жило плем’я хімба, школи не було, але діти могли відвідувати заклад у сусідньому місті. Однак, на відміну від першого села, тут далеко не всі діти ходили до школи. «У сім-вісім років дитину відправляють пасти худобу, – пояснювали в племені. – Якщо їй це добре вдається, отже це дуже здібна дитина і їй не потрібна школа. Якщо ж з малюка не особливо вдалий пастух, то з нього діла не буде, і тому його можна давати до школи».

«Після школи дехто йде з племені, знаходить собі роботу в місті й живе там. Дехто емігрує. Наш брат, наприклад, живе зараз у Німеччині, а ми з братами і сестрами лишились тут», – розповідав Адам.

Кожен зробив свій вибір. І вибір кожного тут поважають. Примітивний спосіб життя цілковито влаштовує представників племені, вони звикли, і їм так добре. Коли Наталка запитувала в жінок, чи не хотіли б вони мати право голосу на виборах, як і чоловіки, ті відверто дивувалися: «Ні! А нащо нам це?»

«Вони дуже відкриті й добрі, – каже громадська активістка. – Зовсім не дикі, як нам часто чомусь здається, а навпаки. Дуже добре відчувають енергетику і якщо бачать, що ти приїхав, бо тобі цікаво, а не лише фотки з ними, ніби з мавпами, поробити, як деякі туристи, то відкриваються. Багато цікавилися тим, як ми живемо».

Хімба дуже розпитували українців про сніг: який він, як довго лежить, чи багато його… А ще скільки днів у році світить сонце на батьківщині мандрівників, чи є там школи, звідки вони знають англійську…

«Вони посміхаються, обіймаються і запрошують до себе ще, – продовжує Наталка. – А одна дівчина провела нас аж до машини і говорила, що буде дуже чекати, коли приїдемо знову».

Підготувала Наталя МОСТОВА