Роздуми про те, чому сучасні школярі ніколи не будуть схожими на жодне з попередніх поколінь

Івано-Франківськ, 21.00. Їду в напівпустому тролейбусі. На зупинці заходить компанія з трьох приятелів років п’ятнадцяти. Хлопці всідаються на іншому кінці тролейбуса, але їхню гучну розмову чути, попри відстань і музику в навушниках.

«Та я вже 20 тисяч рублів підняв на цьому! – говорить один із них. – Моя робота полягає в тому, щоб мотивувати інших людей, змушувати їх працювати. За це мені непогано платять».

Далі його більш виховані друзі щось перепитують уже набагато тихіше, тому не чую їхніх реплік. Вищезгаданий лідер пояснює: «…З часом для того, щоб розвиватися, треба переїжджати в Москву, але ще подивимось».

Розмова продовжується, але якщо чесно, далі я не слухала – поринула у роздуми. У самої росте брат, тому пригадую, що він теж намагався якось підпрацьовувати в інтернеті ледь не з десяти років. І теж за рублі. Не пам’ятаю, що саме робив, чи то якась «прокачка» ігор, чи що, але суть не в тому…

Це ж західна частина України. Та, яка завжди дорікала східній «близькістю з Росією». Але, схоже, тут річ не в місці народження. У цих хлопців відчуття того, що вони українці, закінчується лише на тому, що вони спілкуються державною мовою. Бо решта їхньої свідомості повністю зросійщена. Діти поглинаються російським сегментом мережі та не бачать нічого страшного в тому, аби працювати на російські компанії, сидіти «ВКонтакте» через VPNи, дивитись Івангая.

Але, мабуть, не варто шукати винних серед дітей чи навіть серед їхніх батьків. Проблема – у відсутності якісних українських замінників.

Грає, наприклад, дитина в Майнкрафт (гра, де треба будувати свій світ з пікселів), хоче подивитися якийсь відеоурок з інструкціями, і, звісно, пошук вибиває тих, хто на задньому фоні геть, здавалося б, ненав’язливо підсаджує дивитись російське. Більше того, поважати його!

«Ти знаєш, скільки грошей заробляє Дудь?» – запитує мене брат. А я здивована, бо мене, якій 20 і яка постійно перебуває в журналістських колах, взагалі не цікавлять такі речі. Чому ж тоді це цікавить семикласника? Бо він його поважає. На мої зауваження брат щиро обурюється і ледь не з криком відповідає: «Що тут такого?!»

Але «такого» насправді багато. Оці хлопчаки сьогодні дивляться Ютуб, а завтра підуть на вибори. І нехай це здасться популізмом, але за ними майбутнє. Україна списує прихильність частини населення до Росії на те, що це здебільшого старше покоління, а от про дітей не думає. Мовляв, переростуть, подорослішають. Але ж ні – вони вже дорослі!

Україні необхідна медіаосвіта. Хоча б на елементарному рівні, особливо в період війни. Не можна відповідальність перекладати тільки на батьків, бо вони, по-перше, не перебувають з дитиною цілодобово, а по-друге, стануть лютими ворогами, якщо почнуть щось забороняти.

Насправді серед тих, хто вже студент, не так багато зросійщених лише тому, що ми пережили і Майдан, і початок війни вже у свідомому віці та розуміємо, що тепер усе по-іншому. (Хоча, якщо чесно, не всі). Для школярів це просто події, давні та далекі. Вони не усвідомили того, що трапилось, і не розуміють, чому зараз так важливо відмовитись від усього російського.

А не розуміють, бо їм не пояснюють. Медіаосвіта могла б врятувати ціле покоління. І викладати її має не вчителька із синіми тінями та ностальгією за СРСР, а, наприклад, той самий блогер, тільки український. З дітьми потрібно говорити їхньою мовою, розуміти їх та їхні вчинки. Тільки так ми достукаємося до них.

Вероніка ГАРМАШ

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED