Часто читачі поважають та цінують письменників не лише за цікавий твір, а й мудрі цитати. Бо звикли опиратися на слова класиків світової літератури, цитувати їх, ставити за орієнтир у своєму житті. А чи знаємо ми, які ідеї та поради є у наших письменників. Чи можемо так само легко згадати фрази з їхньої творчості, як слова Ернеста Хемінгуея, Рея Бредбері, Джека Лондона, Альберта Камю, Чарльза Діккенса чи Гете.

Сьогодні, “Галицький кореспондент” познайомить вас із письменником, творчість якого варто розібрати на цитати, в них стільки життєвості та проникливості, що кожен хто прочитає та задумається над їхнім змістом зробить не одне відкриття для себе, а також ще й про себе. Мова йде про людину, доля якої була трагічною, але думки — безсмертними. Валер’ян Підмогильний — глибокий та самобутній український письменник ХХ століття, чия проза й сьогодні змушує замислюватися над сенсом життя, амбіціями, силою волі й обмеженнями суспільства.

Народився він 2 лютого 1901 року в селі Чаплі на Катеринославщині й змалку вирізнявся гострим розумом і любов’ю до книг. Його шлях до літератури почався рано: уже в 16 років він писав новели, у яких відчувався глибокий психологізм і увага до людської природи. Проте талант і незалежне мислення в ті часи були небезпечними — як і багато інших письменників, він потрапив під машину радянського тоталітарного режиму. У 1934 році Валер’яна Підмогильного заарештували, а через три роки у 1937 його життя обірвалося в урочищі Сандармох. Він – один із тих, кого ми називаємо «Розстріляне відродження»; один із тих, кому не дали творити, любити, зміцнювати й прославляти Україну.

Його життя обірвалося надто рано, але твори залишилися – глибокі, психологічні, чесні. Валер’ян Підмогильний не просто писав, він досліджував людину – її слабкості, прагнення, внутрішні протиріччя.

Головним його досягненням став роман «Місто», у якому він пропонує нам замислитися: «Чи змінює переїзд молоду людину?» Як ритм великого міста, нове оточення, чужі погляди та постійна боротьба за місце під сонцем впливають на її моральні орієнтири? Чи залишиться герой стійким і вірним собі, чи поступово зміниться під тиском обставин?

Підмогильний не просто описував життя людини – він створював експеримент, ставив свого героя в нові умови та спостерігав: «А чи впорається?»

Суб’єктивно – ні, не впорався, гонитва за успіхом його затягнула. Об’єктивно, мабуть, теж ні, але не знаю, він точно  намагався йти до того чого бажав, ось тільки методи були не ті.

Але Підмогильний не виправдовує і не засуджує героя. Він лише ставить перед нами дзеркало, змушуючи замислитися: «А як би ти вчинив на його місці?»

У цьому й полягає унікальність творчості письменника. Він не просто пише історії, а змушує думати, аналізувати, сумніватися. Його книги — це не про правильні відповіді, а про складні запитання, які залишаються актуальними незалежно від епохи.

Тому знайомлячись з творчістю Валер’яна Підмогильного так і ловиш одні інсайти від його героїв, думок та міркувань. Пропонуємо деякі з його цитат, щоб і ви знайшли для себе ідею, яка стане для вас орієнтиром, або змінить ваш погляд на життя.

Суть випадку у тому, що він своїм втручанням ламає звичну чи завбачену лінію життя.

“Повість без назви…”

Головне те, що випадок примушує нас побачити речі з нового боку.

“Повість без назви…”

Люди задихнулися від своїх звичок і цілей,  якби не благородна випадковість. Вона вибиває їх з колії, ламає звички, перевертає мету, і вони бачать те, чого не думали побачити, потрапляють туди, де ніколи не гадали бути, і для них воскресає те, що вже зовсім зів’яло.

“Повість без назви…”

Може, все життя — тільки неспинний потяг, що ніякий машиніст не в силі змінити напрямку його руху по призначених рейках між відомими, сірими станціями?

“Місто”

Життя — це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливими плакатами й досконалою рекламою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз.

“Місто”

Щасливі все-таки нагадують хворих і потребують обережного поводження. 

“Місто”

Щастя врешті-решт — це недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі. Гострий зір таке саме лихо, що й сліпота, й найнещасніші люди — астрономи, що на ясному сонці бачать прикрі плямки.

“Місто”

Молодості властивий порив, мрії про надзвичайні вчинки та славу, хоч із тисячі цього доходить звичайно один. Проте коли б показати юнакові зразу його дальшу правдиву долю, він прагнути перестав би, все послав би під три чорти й у босяки пішов би. Виходить, омани конче потрібні!

“Місто”

Літературне життя починається за достатньої наявності людей, здібних про літературу весь час розмовляти.

“Місто”

Неавторитетні думки, хоч би й найрозумніші, викликають недовіру, а з визнаних уст і дурниці збирають хвалу.

“Місто”

Усі наші аероплани, радіо й задушливі гази — нікчемний дріб’язок проти втраченої надії на рай. 

“Місто”

Найгірша помилка — уважати неминуче за доцільне.

“Місто”

З двох одне: або ви здібний, тоді підтримка вам непотрібна, або ви нездара, тоді вона вам не допоможе.

“Місто”

Любов — це довге алгебрійне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш нуль. 

“Місто”

Вогонь любові запашний тільки мить! Потім на ньому починають варити борщ.

“Місто”

 …все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незрозумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле, як труп.

“Місто”

Адже ж танцюють кінець кінцем для того, щоб обнятись.

“Місто”

Життя страшне своєю невпинністю, нестримним поривом, що не схиляється перед найбільшим стражданням людини, показуючи спину її найгострішому болеві. Людина може досхочу борсатись у його тернах — воно пройде мимо з своїми глашатаями, що за страх і за совість кричать світові, що без тернів не буває троянди. Воно — той всесвітній нахаба, що на прохання обібраного жебрака відповідає штовханом, лящами, ціпком і суне далі, попалюючи цигарку, навіть не повернувши до жертви свій золочений монокль.

“Місто”

Все шкодить! Дихати теж шкідливо, бо ви спалюєте кров. Не дихайте, може, довше проживете! Ви думаєте — не буду робити того, що шкодить, то більше житиму. А ви подумайте так: робитиму те, що шкодить, може, жити приємніше буде.

“Місто”

От ви здивувались, що я, мовляв, таку силу грошей одержую і не женюся. Скучно, думаєте, і грошей нема куди дівати. А ось гляньте, — він показав на свою бібліотеку. — У мене багато книжок. Я люблю купувати їх і читати теж. А знаєте, єсть такі, що купують і не читають. Купують і ставлять на полицю. Смішно, правда? І багато є смішного. Ви ще молоді — я не кажу, що ви дурень, боронь боже! А колись побачите, що читати книжки далеко цікавіше, ніж самому робити те, що в них написане.

“Місто”

Його вибаганки були невичерпні, фантазія невтомна, самозакохання непереможне. Він тримав у руках чарівний камінь, що, міняючись і палаючи, показує всі дива землі. І той камінь був він сам.

“Місто”

Різниця між людиною та рослиною полягає, кажуть, у тім, що людині вільно пересуватись. Але чи вільно людині користуватись цією властивістю? Хіба не прикуті ми до міст, сіл, посад? Задовольнятись мріями? Не можу. Життя терпиме тільки тоді, коли можеш зміняти місце його. Якщо ти завтра не можеш кудись поїхати — ти раб.

“Місто”

Він уже заходився краяти хліб, як зненацька згадав про фізкультуру. Йому конче захотілось розпочати день нормально, по-міському, так, ніби він уже зовсім у нових обставинах освоївся. Важливо ж відразу поставити себе в норму, бо норма й розпорядок — перша запорука досягнень!

“Місто”

Ніколи ще не читав він так жадібно й не дізнавав такого глибокого з читаним злиття. В книжці, для нього не новій, він знайшов нове, п’яне зачарування величчю творчості, могутністю її різця й гущиною стопленої з її пориву фарби.

“Місто”

 

Підготувала Галина Чулей