Сьогодні ми згадуємо письменника, який народився ще у далекому 1871 році. Людину, місією життя якої було захищати свій народ. Саме заради цього він постійно вів активну громадську та політичну діяльність. Та його справжній талант був прихований у слові.

Згадаємо, як звучить творчість Василя Стефаника, і що він хотів, щоб ми пам’ятали.

Народився письменник на Покутті, в селі Русів, у селянській родині. Міг би продовжити господарку, але обрав інший плуг — слово. Навчався у Коломиї, Дрогобичі, а згодом — у Краківському університеті. Знав кілька мов: польську, німецьку, латину та українську (яка тоді була під забороною).

Щоб досягти більшого, ніж просто «формальної» освіти — письма, читання та лічби, — Василь Стефаник разом із групою гімназистів, серед яких були його однокласники, а згодом — відомі особистості, громадські діячі, такі як Лесь Мартович та Марко Черемшина, створили таємний гурток. З часом його навчальна мета поступилася чомусь більшому — громадянській активності. Саме завдяки Анні Павлик у молодих людей сформувалась гостра соціальна та проукраїнська позиція.

Національну свідомість Василя Стефаника у юності зміцнила дружба з корифеями української культури: Лесею Українкою, Іваном Франком, Ольгою Кобилянською. Це була ціла епоха діалогу сильних голосів.

Писати Стефаник почав ще в гімназії. Це були перші проби пера — і проза, і вірші. На жаль, видавництво не зацікавилось творами молодого письменника, й у розпачі він знищив свою першу збірку. Та це не стало для нього кінцем, а радше початком. Згодом він знайшов себе в малій прозі. Його новели зазвучали голосно і точно.

Він не розтягував думки на абзаци — він вичавлював зі слова усе. І залишав читача сам-на-сам із правдою, яка боліла. Його проза — це крик. Але не театральний, а людський, приглушений, той, що проривається крізь зуби.

Саме тому «Камінний хрест» не забувається. Бо еміграція тут — не пригодницька подорож, а виривання з корінням. Саме тому «Новина» стоїть у горлі, як клубок, бо материнська любов і відчай показані без прикрас. Саме тому читаємо Стефаника не для відпочинку — а для пам’яті.

У 1900 році він став послом до австрійського парламенту — захищав права українських селян не лише на словах, а й у дії. Проте після смерті дружини надовго замовк. Мовчав понад двадцять років. І лише наприкінці життя знову взявся за перо.

Його герої — прості, справжні українці, ті, що жили на нашій землі: з мозолями на долонях, з розпачем у серці, з мовчанням, яке промовистіше за слова. Їм болить так само, як болить нам. Через втрату, несправедливість, безсилля.

Його називали експресіоністом, але він ніколи не писав «для моди». Його стиль — це правда. Гола, без прикрас. Така, що змушує трястися, будить і очищає.

І, можливо, саме тому Стефаник — один із тих, хто не старіє. Бо є речі, які не змінюються: біль, любов, прощання, земля. І дивовижно, як усе це могло вміститись в одному листі, в одному погляді, в одній новелі.

“Галицький кореспондент” зібрав для вас кілька рядків з його творів — щоб ще раз згадати, як це: читати не очима, а нутром. І відчути той голос — тихий, але такий, що не відпускає.

Слово своє буду гострити на кремені моєї душі

 “Моє слово”

Я сотворив собі свій світ… я був щасливий.

“Моє слово”

Тату, — каже, — тепер їдемо воювати за Україну”. — “За яку Україну?” А він підоймив шаблев груди землі та й каже: “Оце Україна, а тут, — і справив шаблев у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати.

“Сини”

У мене таки так, я очі маю, аби сміялися, аби жартували. Я не маю їх, та й мама їх не змалювала, аби плакали.

“Басараби”

Вони хотять нового, на те вони і молоді.

“Роса”

Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м віз і гірко-м го наверх вісаджував, але-м поклав. Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити.

“Камінний хрест”

— То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема, і пшениці нема.

“Камінний хрест”

Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, вона всю силу з тебе вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбишси, вона з тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу дає тобі повну хату дітий і внуків, що регочутьси, як срібні дзвінки, і червоніють, як калина… 

“Вона — земля”

Баба на печі стогнала.

— Коби-то літо. Порозходили би си по роботі та й би не гризлиси накупі. Сонечко би порозводило геть по полю. А так пекло у хаті. Боже, боже, не тримай ні більше на світі, бо видиш, що нема як жити.
“Осінь”

Діти бігали по хаті. Але як хто здубонів у сінях, то вони тікали на піч д’ бабі. Тоді тварі їх робилися помучені і пригноблені. Все удавали спокійних, бо боялися, аби тато не бив. Але як до хати не входив тато, то вони знов злізали з печі, аби гарцювати по землі.

“Осінь”

Боже, ти прокляв мене, бо-ось наказав з моєї душі зробити кузню і кувати в ній чистий метал люцкого слова і єго любови. А ти, великий кровопійце, не зважаєш на то, що в тій кузні ллється піт і кусні руди в ній лишаються і чорною саджею вона присідає.

З листа до Ольги Гаморак

Ви можете зрозуміти, що кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю. Ви можете зрозуміти, то я не пишу для публіки, а пишу на те, щоби прийти ближче до смерті.

З листа до Володимира Дорошенка

Мене зворушило сонце та місяць та земля. Найбільше ж наші люди, так звані мужики. Я, як Бог, їх створив і поставив перед очі світу. Думаю, що за сто років через мене вони будуть собою пишатися.

З листа до Юрія Морачевського 

Я люблю мужиків за їх тисячлітну, тєжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерти не бояться. За тото, що вони є, хоть пройшли над ними бурі світові і повалили народи і культури. Є що любити і до кого прихилитися. За них я буду писати і для них.

З листа до Ольги Кобилянської

Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта це — література.

З листа до редакції журналу «Плужанин»

Я робив, що міг. Перетоплював це мужицьке слово, яке мав біля себе, аж пальці мені викручувало з болю, і я гриз їх, аж мені це моє сиве волосся коштувало. І нині чую, що половину треба би перечеркнути з того, бо я, вірте мені, занадто великий естет, бо я ясно здаю собі справу з того, що зробив. 

З виступу на ювілейному бенкеті 1929 р.

І все, що я писав, мені боліло. Щоби дати піваркуша друку, я мушу написати тисячу аркушів, і, як уже нині на вечері це сказав один з вас, я, бігме, не вмію писати.

З виступу на ювілейному бенкеті 1929 р.

Я сижу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не найдуть.

З листа до Ольги Кобилянської

Я почув у собі силу велику і пішов шукати великана. І найшов. Але спить він, спить, все спить. Не хоче кинути ні рукою, ні ногою. Не хоче встати сила народна; не хоче затопити сіл і міст і піль. А я втопився в тій силі і часом руки мені в’януть, часом плачу, що великан спить.

З листа до Морачевського

Підготувала Галина Чулей