26-літній іванофранківець, військовий Володимир Яківців повернувся з війни додому недавно – трохи більше півроку тому. Аби зустрітися для інтерв’ю, хлопця довелося довго вмовляти. «Давайте я вам краще дров нарубаю, – усміхався він. – Не люблю я про фронт розповідати». Однак говоритимемо ми не про фронт, а про те, що було після нього. І тут Володимиру таки варто поділитися досвідом.

Після строкової служби в армії хлопець підписав контракт – став військовим. На цивілці роботи й так не було. Якраз тоді почався Майдан. Військових туди не пускали. Сказали категорично: «Армія з народом, але дотримуватися нейтральної позиції. Принаймні у формі аби вас там не бачили!» Тож Володимир чи не щодня після роботи йшов на франківський Майдан. «Мій вільний час – що хочу, те й роблю, – усміхається він. – Неможливо було просто сидіти і дивитися на все це в телевізорі».

У 2014-му почалися ротації. Відправляли в зону АТО невеликими групами як підсилення різних частин. Так Володимир спершу потрапив на полігон у Яворові, а тоді до 128-ї бригади. 2016 рік – перша і друга лінії оборони, відпрацьовували напрямок Пісків.

Все дратувало

Коли повернувся додому, когорта друзів суттєво змінилася: хтось пішов, хтось з’явився. «У кожного свої погляди на ситуацію, що склалася в країні, – сумно всміхається Володимир. – Комусь болить і він взяв до рук зброю, декотрі після повістки повтікали за кордон на заробітки, а є і такі, що їм узагалі байдуже. З останніми двома категоріями я обмежив спілкування. На початках, як тільки прийшов із фронту, ревно їм доводив свою позицію, а тепер заспокоївся – нащо рвати на собі сорочку? Ми мислимо різними категоріями, та й по всьому. Це вибір кожного».

Володимир уже кілька днів працює на роботі – електриком на заводі, трохи тямить у тому. Це перша робота після демобілізації. До того часу свідомо не йшов працювати – займався власною реабілітацією. Звісно, розуміння такої необхідності прийшло не одразу. Спершу рвався назад на передову, видзвонював хлопців, шукав собі хорошу бригаду… Цілими днями відсиджував удома, спав, телевізор дивився. Ну, як дивився – просто втуплювався в ящик, аби не думати про важливі речі. Засинати теж зручніше «під телевізор». Аби лише тиші не було. Тиша насторожує – так війна навчила.

Переворот у голові у Володимира відбувся після спілкування з Ігорем Чернецьким – керівником реабілітаційного центру «Бандерівський схрон», що біля Івано-Франківська. Обоє зустрілися на біржі праці. Ігор проводив тренінг для демобілізованих бійців, ділився досвідом, радив, як адаптуватися до цивільного життя, переконував, що все буде добре. Володимир тоді не втримався, із запалом почав ремствувати, мовляв, тут нема що робити – треба повертатися на війну.

«Я тоді лише три місяці, як дембельнувся. Все жахливо дратувало, – пригадує боєць. – Це відчуття в принципі тягнулося ще з війни: глупі накази вищого командування, безглузда заборона стріляти, коли по нас ворог лупить з усього, що можна… Та найбільше злила невизначеність, не розумів і досі не розумію, куди країна рухається, який вектор розвитку обрала. Що ми робимо? Який план дій? Просто стовбичимо на місці. Доки триватиме ця війна? Люди виснажені. Є такі бійці, які вже другий-третій раз аж на цілий рік їдуть у зону АТО…»

А потім Володимир звернув увагу на кульгаву ногу Чернецького – йому важко ходити, але чоловік усе одно вже не перший рік робить на цивілці титанічну роботу, яка й справді дає результат. Можливо, варто глянути на ситуацію під іншим кутом? Глянув. Затягнуло. Нарешті прийшов до тями.

Головне – зробити перший крок

Волонтери одразу пояснили Володимиру – робота поки що почекає, спершу треба відновити тіло і душу, скалічені війною. Так, боєць двічі брав участь реабілітаційних заїздах, що проводили в Карпатах. Каже, дійсно допомогло, хоча, коли туди їхав, був налаштований скептично: «Не хотів їхати. Та й узагалі нічого не хотів. Жевріла тільки одна думка – лиш би на війну повернутися». Володимир сміється, що славнозвісний ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), яким так лякають усіх бійців, він майже здолав за другим разом, принаймні так показали психологічні тести.

Володимир закликає побратимів брати участь у реабілітаційних заїздах – це дійсно важливо для доброго почину на цивілці: «Не думайте, що там вам будуть у душу лізти. Я – людина дуже закрита, але саме під час заїзду вперше у житті відкрився психологу. Відчув такий поклик. І стало легше. Ніби камінь з душі». А ще там можна походити по горах, вони зцілюють душу, умиротворяють. Корисно покричати на гірських верхівках чи просто посеред лісу – випустити гнів у простір. Саме так робили багато бійців – послухалися рекомендації психолога.

Як радить Володимир, головне – зробити перший крок і звернутися до активних волонтерів. Це наче поріг хати переступити. А далі все само собою завертиться.

Також боєць не раз допомагав побратимам у «Бандерівському схроні» – там постійно потрібна пара дужих рук. А для щойно демобілізованого бійця трудотерапія – саме те. «Мені подобається тамтешня атмосфера, – каже іванофранківець. – Купа вояків, більшість із них – у формі. Братський дух витає. Наче ти знову на фронті. Тільки не стріляють».

Окрім цього, Володимир продовжив навчання у виші, яке закинув перед службою в армії. Фах менеджера обирав свідомо. Хлопцю таке до душі. Тему магістерської теж сам підбирав, зараз ретельно працює над роботою у сфері підприємництва із залученням іноземних інвестицій. Півдня викладач прововтузився із допитливим студентом – перш ніж вибрали саме ту тему, яка цікава Володимиру.

А нещодавно воїн став випускником тримісячних курсів із підприємницької діяльності, які для бійців АТО безкоштовно організували на базі ІФНТУНГ за підтримки Міжнародного фонду соціальної адаптації, де, до речі, зараз розпочався новий набір. Саме там хлопець зрозумів, наскільки відстав від сучасного динамічного життя і наскільки воно багатогранне й багате на можливості. Лиш бери й роби. «Нарешті і я собі завів електронну скриньку, – сміється боєць. – Уся група допомагала зареєструвати».

Під час курсів Володимир, як і решта учасників, готували свої бізнес-проекти. Воїн презентував аж кілька проектів, але каже, що там було багато прорахунків. У будь-якому разі проектна робота надихнула: учасники представили багато цікавих і перспективних ідей. «Якщо інші можуть, то і мені вдасться», – зрозумів тоді Володимир.

Наприкінці розмови, коли диктофон уже вимкнений, боєць все ж обмовився, що під час курсів він таки згенерував свій підприємницький задум, який планує розвивати. Але до його реалізації ще копиця аналізу і підготовки.

Володимир також зізнається, що він зараз у пошуках другої половинки, каже, вже готовий створювати сім’ю. За роки військової служби не мав часу думати про одруження. «Як Бог дасть…» – усміхається хлопець.

Та найнагальніше для нього нині те, що треба знайти доброго стоматолога – після фронту зуби «посипалися». Там ні води нормальної, ні вітамінів…

Наталя МОСТОВА