Ерік Еммануель Шмітт – французький письменник, драматург, есеїст та філософ. Творчий доробок його налічує більше трьох десятків творів, однак особливе місце серед них посідає «Цикл незримого», куди входять чотири оповідання: «Міларепа»(1997 р.), «Пан Ібрагім і квіти Корану» (2001 р.), «Оскар і Рожева пані» (2002 р.) та «Діти Ноя» (2004 р.). За жанрами одні їх відносять до романів, дехто – до моноп’єс, інші – до казок. Так чи інакше, їх об’єднує спільна тема – духовність, і вони здобули гучний відгомін по всьому світу у вигляді театральних інтерпретацій. Зокрема, мова йде про «Оскара і Рожеву пані». Здавалось би, що спільного між театральною постановкою та епістолярною повістю, оскільки «Оскар і Рожева пані» – це 14 листів 10-річного Оскара, адресованих Богу, проте…

Існує легенда, згідно з якою, за останніх 12 днів року, що минає, можна дізнатися, яким буде кожен місяць нового року. Саме ця легенда і стала підґрунтям для написання твору «Оскар і Рожева пані». Оскар – маленький, хворий на рак хлопчик, якому залишилось жити лічені дні, а Рожева пані якраз і повинна переконати його, що за 12 днів можна прожити повноцінне життя.

Тема смерті – одна з ключових у мистецтві. І цей роман стає платформою для роздумів. Адже автор порушує перед читачами проблеми, але не пропонує їх вирішення, ставить запитання, та не дає відповідей.

Роман складається з 14-ти листів, адресованих Богу, 13 з яких підписані іменем Оскара, а останній – Рожевою пані. В дев’яти листах є постскриптум, в якому хлопчик висловлює свої прохання або ставить питання Богу. Крізь призму дитячого світосприйняття Оскара ми знайомимося з головними та другорядними героями твору.

Упродовж 12-ти днів, які охоплює розповідь, маленький хлопчик перетворюється на підлітка, потім на одруженого чоловіка і відповідального батька. Щоб зрозуміти, який складний шлях пройшов Оскар і як у процесі він змінився, достатньо лише прочитати бажання, які висловлював Оскар до Бога в кінці кожного листа.

У романі «Оскар і Рожева пані» безліч власних назв, які несуть певне смислове навантаження. Взяти хоча б імена, а точніше прізвиська дітей, що оточують Оскара. Складається враження, що ці діти існують тільки у своїх хворобах, оскільки на місці опису зовнішності персонажів, бачимо лише опис фізичних проявів їхніх хвороб, на основі яких формуються імена.

У творі описано безліч історій спортивних досягнень Рожевої пані, а саме – змагань з кетчу. Ці розповіді, перш за все, розважають хлопчика та змушують його мріяти, але основне їхнє призначення полягає у тому, що Оскар подумки стає частиною того світу, в якому немає хвороб, болю та смерті, а самі історії є нічим іншим, як посланням віри та надії. Оскар, проживши десять років, ніколи раніше не задумувався над сенсом життя, що властиво для дитини його віку, однак через хворобу він народжується заново та ставить перед собою серйозні питання про життя і смерть. В Оскара немає часу, тому він поспішає жити, пізнати радість першого поцілунку, турботи сімейного життя, кризу середнього віку, неміч старості і прагне померти досвідченим чоловіком.

«Оскар і Рожева пані» – це хвилююча розповідь, в якій ставляться глибокі і серйозні філософські питання. Також у творі відсутній конфлікт між персонажами у традиційному розумінні, він скоріше у вічних питаннях, у філософії смерті: сприймати її як покарання чи як даність? Ця невеличка розповідь є втіленням неповторного стилю Еріка Еммануеля Шмітта та з успіхом йде у театрах по всьому світу. Серед найвідоміших із них – вистава Санкт-Петербурзького академічного театру ім. Лєнсовета у режисурі Владислава Пазі, де головну і єдину роль виконала Аліса Фрейндліх.

Вистава будується як спогад Рожевої пані, що читає листи Оскара та вимальовує його у своїй уяві. Пазі повністю розчинився в актрисі та не наполягав на режисерських прийомах, а тому, як наслідок, вийшла моновистава, цілком побудована на акторській та особистій харизмі Аліси Фрейндліх. Актриса не «влазить у шкіру» хлопчика, а тому глядач не спостерігає ані натяку на якусь «тюгівську» манеру гри Фрейндліх. Натомість ми бачимо старшу жінку в сірому спортивному костюмі з рожевими вставками, яка, то знімаючи, то надягаючи окуляри, щохвилини перетворюється з мрійливого хлопчака у грубувату мудру стару, що розповідає смішні байки про своє минуле чемпіонки з американської боротьби. Самими лише змінами тембру голосу, жестами та мімікою актриса просто-таки змушує зал прийняти своє роздвоєння як даність і напружено мовчати та слухати.

У виставі відсутні будь-які яскраво виражені елементи – музика, пластика, однак слід віддати належне сценографічному вирішенню (художник Марія Брянцева). На сцені вибудувана склепінчаста арка, яка, залежно від підсвічування (художник зі світла Гліб Фільштинський), перетворюється то у вікно палати хлопчика, то в білий лікарняний коридор, то в дивовижний світанок та навіть у готичний собор. І, безумовно, одним із найцікавіших прийомів режисера стає відображення від’їзду Пеггі Блу з лікарні – блакитна повітряна кулька вилітає з рук Оскара.

 

Життя має одне рішення: жити!

Яскравою подією в житті театральної України стала прем’єра вистави «Оскар…» у Першому українському академічному театрі для дітей та юнацтва (Львів) у квітні 2011 р. в режисурі Олексія Кравчука. Основна концепція вистави полягає у розмежуванні персон (актрис) та персонажів (героїв п’єси), яких зображають актриси. Іншими словами, головні героїні, а якщо точніше сказати – оповідачі, розповідають про життя Оскара, перевтілюючись то в одних, то в інших персонажів, які оточують хлопця. Вони настільки збурюють уяву глядачів, що складається враження, ніби перед тобою справді 10-літній хлопчик, неординарна пані – мадам Розі та інші персонажі, з якими глядач іноді поєднується, а іноді тримає дистанцію, наповнюючи монологи та діалоги власним розумінням людського буття та власним досвідом. Хоча насправді перед нами дві тендітні жінки у неяскравих вбраннях – бежеві костюми зі стрейчу, що нагадують домашній чи лікарняний одяг, комфортний та невимушений, який не обмежує рухів актрис. Зверху – плетені накидки ручної роботи такого ж кольору, що додають певного домашнього затишку і нейтралізують статеві ознаки. Специфікою вистави є те, що аналізувати окремо акторські роботи Олени Крилової та Лесі Шкап’як важко, адже вони у цій виставі, можна сказати, становлять одне ціле. Оскільки в актрис немає конкретного поділу ролей, вони не грають одного чи двох персонажів, невідомо, ким буде та чи інша актриса в наступний момент.

Дійство починається вже у фойє, коли глядачів зустрічають контролери в білих халатах та пропонують усім вдягнути бахіли. Сценічний простір розділяє прозора тканина, що має дверний портал всередині. На це полотно проектуються дитячі малюнки, які допомагають створювати атмосферу щирості та відвертості. За допомогою гри світла увага глядачів акцентується то по цей, то по інший бік натягнутого полотнища, то взагалі – на глядацькому залі. Трохи згодом актриси запрошують глядачів на сцену – у лікарню. Такий хід можна трактувати двояко. По-перше, це робиться для того, аби глядачі відчули себе учасниками дійства, або, можливо, щоб показати, що кожна людина зараз може грати на сцені, адже всі ми носимо маски, натомість актриси абсолютно відкриті і не збираються приховувати себе справжніх. Або ж для того, щоб в атмосфері отієї камерності глядачі відчули, що вони перебувають у лікарняній палаті, поруч з Оскаром, стали часточкою його внутрішнього світу і разом з ним ішли поруч, а не просто спостерігали за ним збоку.

Головним чином, атмосферу створює музична складова вистави, що містить у собі велику кількість різноманітних пісень: акапельне виконання актрисами ірмосів, фортепіанні етюди Йоганна Себастьяна Баха, пісні Наталії Давидовської у виконанні Лесі Шкап’як під власний акомпанемент гітари. Таким чином, музика створює тло, на якому актриси з реплік наче викладають мозаїку роздумів про життя, любов, вірність та віру.

 

Тільки Господь має право нас розбудити…

Окрім втілення на професійній сцені, п’єсу ставлять також і аматорські трупи. Однією з таких є монаший театр «В каптурах» Василіянського інституту філософсько-богословських студій митрополита Йосифа В. Рутського (Львів). Прем’єра вистави була приурочена до Різдва 2010 р., а тому значною мірою розкриває релігійний бік твору, в якому кульмінацією стає народження Ісуса у серці та свідомості хлопчика. Життя Оскара, вміщене у 12-ти днях, набуло глибшого сенсу та стало повноцінним. Завдяки загостреності відчуттів поміж смертю та життям, ненавистю та самопожертвою, вистава демонструє, як змінюється сприйняття дитиною Бога, що заміняє у свідомості образ Діда Мороза та стає вірним другом і помічником Оскара. Таким чином, основною ідеєю вистави стає те, що Оскар помирає, щоб народитися у Христі, а Христос народжується, щоб померти за нього.

Звісно, аналізувати цю поставу нарівні з професійними театрами не можна. Однак навіть у ній слід віддати належне режисеру Дмитрові Барткову, який використовує анімацію та прийоми тіньового театру. Труднощів додає колективу і те, що весь акторський склад – чоловіки-монахи, яким доводиться виконувати разом з чоловічими ще й жіночі ролі. Так і Рожева пані набуває комедійних рис за рахунок того, що її роль виконує чоловік. Однак режисер наголошує на тому, що треба зіграти емоції та почуття, а стать – це важливий, проте не ключовий фактор.

 

Це не той біль…

Не схоже на інші прочитання «Оскара і Рожевої пані» здійснив Ростислав Держипільський в Івано-Франківському академічному обласному музично-драматичному театрі ім. Івана Франка. Перша і найважливіша особливість полягає в тому, що постава, а точніше проект Вітовської та Держипільського, окрім суто естетичної місії, несе в собі і соціальну складову.

Взявши за основу історію про Оскара радше як приклад (один із сотні), режисер ставить в центр дії Рожеву пані (Ірма Вітовська) та яскраво промальовує розвиток цього персонажа. Зміщуються акценти і на появі цієї героїні в сюжетному полотні вистави – Ружа вже цілком жива людина, на відміну від тексту, в якому вона зображується до певної міри нафантазованою Оскаром, а через свої фантастичні історії, які розповідає хлопчику, вона геть втрачає вигляд звичайної людини. У виставі Рожева пані спершу постає перед нами як цілком прагматична особа, актриса-невдаха, яка хоче хоч якось заробити (однойменна агенція «Рожева пані» займається виступами для дітей за підготовленими програмами). З розвитком дії глядач спостерігає перелом у світогляді Ружі, кульмінацією якого стає сцена Різдва в її домі.

Більше того, ми бачимо не просто персонажа, а саму Ірму Вітовську – актрису Київського академічного молодого театру, що, як і кожен, прагне самореалізації та підкорення нових творчих висот. Глядачам демонструють здібності перевтілення актриси у різні образи (мова йде про відеоряд з музичного шоу «ШОУМАSТГОУОН», який у 2012 р. презентував «Новий канал»).

Слід також наголосити, що перед нами постає і просто небайдужа людина,  якій болить проблема паліативної та хоспісної допомоги хворим діткам, оскільки це вже не перший благодійний театральний проект, у якому бере участь актриса. (Кілька років поспіль Ірма Вітовська входила до акторського складу вистави «Допомогти так легко, або Звідки беруться діти?», кошти з якого передавали безпритульним дітям).

«Оскар і Рожева пані» Ростислава Держипільського – це не просто щемлива і трагічна історія одного хлопчика, це сотні історій, закладених у слова персонажів, це тисячі маленьких життів, які потерпають без належної медичної допомоги, і це мільйони байдужих, які повинні прокинутись. Театр, що завжди гостро реагує на суспільні настрої та проблеми, стає у цьому випадку рупором про допомогу.

Нетиповий вибір сценічного майданчика (велика сцена) для настільки атмосферної та трепетної історії спершу налякав. Однак уже на початку дії стає зрозумілим, що «світ Оскара» не помістився б на підмостках камерної сцени. Держипільський вдало та цікаво заповнює увесь простір сцени. На плаваючі ширми, що рухаються по сцені вправо-вліво, проектується «світ очима Оскара» у вигляді дитячих малюнків (художник Андрій Єрмоленко). Таким чином, вони створюють умовний простір кабінету лікаря Дюсельдорфа, палати Оскара, дому Рожевої пані. А життя хлопчика та персонажі, що його наповнюють, завдяки пластиці Ольги Семьошкіної, сповнені динаміки, яку підкреслюють світлові ефекти.

Незвичним був підбір акторського складу на цю виставу, адже значну частину ролей виконують діти. Це, очевидно, вмотивовано тим, аби показати, про кого саме вистава. Зробивши ставку на цьому, режисер дуже ризикував, оскільки природність дітей могла стати згубною для акторів-професіоналів, які на їхньому фоні виглядали б фальшиво. Однак хід вдався, і ми бачимо злагоджений та цілісний акторський колектив.

Гра у «10 років за один день» наче перетворюється в метафору людського життя, адже нерідко для дорослих десять років пролітають, як один день. Ось так до зустрічі з Оскаром кудись «поспішала» Ружа, бігла, не оглядаючись, і тільки зустріч з хлопчиком змусила її зупинитися та переоцінити життя як таке загалом та своє зокрема. Вистава закликає всіх і кожного зупинитися та прислухатись до свого серця. Великою мірою не важливо, куди ви хочете спрямувати свій час/гроші/дії, важливо не залишатися байдужим.

Смерть – це щось, що буде завжди поруч, незважаючи на статки та місце в суспільстві, вік чи досягнення в якійсь галузі. Смерть прийде по кожного, для когось – з сумом, для когось – з радістю, а проте їй все одно, як ти реагуватимеш, вона – неминуча та вічна, а ми – порошинки на фотокартках світу, які вона вічно здуває. Історія про Оскара – велика історія маленької людини. Чимало людей знають цього милого хлопчика, який хворів на рак, та зміг за короткий термін прожити життя так, як йому цього хотілося – відчути все: біль, страждання, щастя, одружитися, виростити дітей, а найголовніше – пізнати Бога та віднайти його у своєму серці.

Тетяна ТИМУРА