Великодні традиції на Городенківщині: у Чортівці ідуть «Cербена», у Хмелеві – грають «Дупака», у Стрільчі – танцюють «Жука», у Чернятині співають «Ворітницю», а в Репужинцях випікають найсмачнішу паску.

Великдень на Покутті – самобутнє явище, багате своїми традиціями, виробленими сотнями років. Тут переплетена символіка у всьому – починаючи із написання писанок й особливостями випікання пасок, закінчуючи біля церкви унікальними танцями й водінням гаївок. «Галицький кореспондент» зібрав найцікавіші великодні звичаї, якими славиться городенківський край, де подекуди сусідні села мають кардинально різні традиції.

Іти «Сербена»

Візитівкою Чортівця та й Городенківщини загалом є давній великодній бойовий ритуальний танець – «Сербен», який цьогоріч планують віднести до культурної спадщини України. Виконують його на Великдень та Провідну неділю винятково чоловіки, беручись за руки та співаючи обрядову пісню. «Сербен» вишикуваний за ієрархією: від найстаршого до наймолодшого учасника, а розпочинає його найпочесніший чоловік села з металевим топірцем у руках.

Великодній танець супроводжує сопілкар. Що цікаво, коло людей ніколи не змикається, завжди має дотримуватися безкінечність. Починають іти «Сербена» або від греко-католицької церкви Пресвятої Трійці, або від православного храму Святого Миколая, створюючи таким чином ланцюг єднання конфесій. Кажуть, що «Сербен» з’явився після того, як Чортовець у давнину вистояв під час татарської навали. Колись на горі Замчище був замок, який і став місцем порятунку людей від монголо-татар. Коли вороги прорвали оборону замку, жінки й діти знаходилися в підземних ходах, а чоловіки стали в коло один біля одного з топірцями в руках і завдяки завзятій боротьбі дали гідну відсіч татарам. Оскільки Господнє Воскресіння символізує життя, тому і танцюють «Сербена» саме на Великдень.

Уривок з обрядової пісні

Ішов сербен по зарінку,
За ним, за ним дівчє в вінку…
Ой сербене, сербеночку,
Не смуть мою головочку
Ой сербене, сербеночку,
Не смуть мою головочку,
Бо вона вже засмучена,
За нелюбом заручена.

Грали «Дупака»

У Хмелеві мала колись місце давня великодня чоловіча гра – «Дупака», яка символізувала бичування Ісуса Христа. Після Великоднього Богослужіння люди розходилися додому, а відтак, поснідавши, поверталися на подвір’я церкви. Жінки, дівчата й діти водили гаївки («Вербовая дощечка», «Огірочки» та інші), а чоловіки грали «Дупака». Нині цієї традиції вже немає, але Галина Лаврів, колишня завідувачка місцевої бібліотеки, повідала «Галицькому кореспонденту» її суть. Один із чоловіків сідав на мур біля церкви, а інший клав свою голову йому на коліна із закритими очима. Навколо них стояли різної вікової категорії чоловіки й по черзі били рукою по дупі. Чоловік із закритими очима повинен був вгадати, хто його вдарив. Якщо вгадав, то його змінювали, а якщо ні – то знову ставав, щоб його били.

«Це була дуже захоплююча гра. Ми, малими, не так хотіли водити гаївки, як дивитися на це дійство гри», – згадує Галина Лаврів.

Великодня «дзвіниця»

У Стрільчі на третій день Великодніх свят люди сходилися біля церкви. Дівчата водили «Огірочки», а жінки танцювали «Жука». Спершу вибирали найменшу дівчинку, відтак бралися за руки, і та дівчинка йшла по руках. Позаду співали жінки обрядових пісень. Так всі разом тричі обходили церкву. Після цього чоловіки та хлопці робили «Дзвіницю», що символізувало закінчення свят. Кілька хлопців бралися за руки, утворюючи коло, а їм на плечі ставало ще кілька, утворюючи своєрідну «Дзвіницю». Усі разом знову тричі обходили храм. На цьому гаївкові забави завершувалися.

Як повідала «Галицькому кореспонденту» учасниця місцевого церковного хору Зиновія Товарницька, щороку, на жаль, традиції забуваються.

«Чимало змін уніс карантин, тепер війна, тому місцеві люди потрохи відходять від наших автентичних звичаїв. Але потрібно виховувати підростаюче покоління і прищеплювати їм любов до рідних традицій, зокрема великодніх», – розповідає пані Зиновія.  

Для випікання паски – пахуче сіно

Випікання паски – справжнє мистецтво. Так вважає завідувачка місцевої бібліотеки с. Репужинці Ганна Борковська. До слова, пані Ганна – справжня господиня і хранителька українських традицій. До випікання пасок ставиться дуже відповідально, дотримуючись усіх родинних кулінарних таємниць, які передаються з покоління в покоління. По-перше, перед випіканням ніколи не можна дратуватися, бо паска може потріскати. Хоча мама Ганни Борковської говорила, що коли паска потріскала – це добрий знак, випічка значить вдалася веселою. Також перед замішуванням тіста обов’язково потрібно помолитися «Отче наш». Пекли паску або в четвер, або в суботу, адже у Великодню п’ятницю це робити заборонено. Був випадок, коли люди пекли паску в п’ятницю, то в них згоріла хата. На пасках виплітали теренки, хрестики, косички, горобчики і своєрідні невеличкі калачики, що символізували куполи церкви. Обов’язково піч розпалюють пахучим сіном, а під час випіканням пасок ніхто не має права зайти до хати.

Після Великоднього Богослужіння кожен газда з кошиком обходить домівку і промовляє: «Паска до хати – все зле з хати».

Також у Репужинцях готують оригінальну великодню страву – начинку. Сюди входить багато яєць і м`яса та коржі. Все це гарно перемішується й запікається в печі.

Повідала Ганна Борковська й унікальну гаївку. Мовляв, суто репужинську, адже її ніде не співають, навіть у ближніх селах.

Гаївка

Ой вийду я в садочок, садочок,
Викопаю рядочок, рядочок.
Посаджу я вишеньку, вишеньку
Вишня зродить ягідку, ягідку.
Маю спідничку шальову, шальову,
А хустину червону, червону.
Репужинські парубки, парубки
Мають шапки баранки, баранки.
А чоботи пасові, пасові,
Самі вони гонорні, гонорні.
Візьмуся я за бочок, за бочок.
Та й вийду я в садочок, садочок.
З китайкою в голові, в голові,
Та й милому до душі, до душі.

«Ворітниця» як завершення Великодніх свят

«Ворітницю» можна спостерігати в Чернятині. Популяризує цей звичай разом із аматорським ансамблем «Криниця», який очолює завідувачка місцевої бібліотеки-філіалу Орислава Малоглова.

Це дійство відбувається на подвір’ї церкви. Одні жінки стають по один бік воріт, інші – навпроти і співають одні до одних:

Золота ворітнице, відчини воротонька,
Відчини воротонька, зі щирого злотонька.
А хто ж там з воріт кличе? А хто ж там з воріт кличе?
Ми гетьманські післанці, прийшли до вас в гостоньки.
А що нам за це дасте? А що нам дасте, дасте?
Ми дамо вам в дароньки срібнії булавоньки.
Ми цего не хочемо і за дар не приймемо.
А що за дар хочете? А що за дар хочете?
Ми хочемо дівоньку в зеленім барвіноньку.

Виходить дівчина у віночку і заходить на подвір’я церкви:

Ми за дар приймаємо і в гості пускаємо.

На цьому закінчується обряд «Ворітниці» та й Великодні свята загалом.

Окрім «Ворітниці», діти біля церкви роблять своєрідну виставу – одягають маски писанки, вербових гілочок, паски чи ковбаски та розповідають легенди про атрибути Великодня.

Це лише частина тієї покутської обрядовості, яка поширена на Городенківщині. Адже в кожному селі є щось своє. Шкода, що чимало українських традицій відходять чи вже відійшли в минуле. Та за свою культуру, як і за територію, потрібно боротися й відроджувати нашу автентику. Добре, що подекуди є місцеві активісти, які вперто й наполегливо з року в рік пропагують свої звичаї та обряди, а головне навчають цьому підростаюче покоління. Адже найголовніше, щоб традиції ніколи не переривалися. В цьому – наша єдність!

Юлія МАРЦІНІВ