Творчість та благодійні справи на добро Яремчанщини і її мешканців щиро дарують землякам учасники драматичного гуртка «Доряни», якому цього року виповнюється 55.

За останніх 20 років колектив здобув багато нагород. Та вершиною визнання став 2010 рік, коли гурток отримав звання Народного. Сьогодні цей високий титул підтверджують своїми талантами 24 самодіяльних актори віком від 12 до 79 років, радуючи людей не тільки сценічною майстерністю, але й своїми добрими громадськими справами. А вони в цей важкий для держави час – безцінні!

 

 

Галерея акторів

 

Михайло Гнип’юк має найбільше досвіду в роботі драматичного гуртка. Він, як і більшість його учасників, народився в Дорі і все життя тут живе. Зі шкільних років тягнувся до творчості, любив співати, танцювати. Відслужив у лавах армії, закінчив училище і повернувся у село. Керівник гуртка, колишній директор школи Роман Пірус, запросив його на роль Грицька у виставі «Сватання на Гончарівці». З того все і почалось. Потім у Михайла було ще кілька вистав, він відчув задоволення від акторської гри.

Але, на превеликий жаль, помер керівник «Дорян», люди в розпачі порозходились, і творча робота припинилась. Аж через 15 років дочка пана Піруса пані Романна з ініціативи того ж Михайла Гнип’юка відновила роботу драмгуртка. Вона писала сценарії до вистав, формувала репертуар, враховуючи аматорські можливості акторів і уподобання глядачів. Перша п’єса називалась «Будка №21». На той час у гуртку було лише вісім чоловік. Михайло своєю машиною возив колектив по селах, як каже молодь, заново «розкручуючи» його.

Ще одна яскрава постать «Дорян» – Анна Круліківська. В колективі з 1991 року. На сцені вона – Уляна в «Сватанні на Гончарівці», Анна — в «Украденому щасті».

Мама і тато пані Анни ще за часів Романа Піруса грали в цьому гуртку, тому передали дочці особливу любов до сцени, небайдужість до найменших деталей, не кажучи вже про найважливіші канони театральної кухні. Не випадково гуртківці, а з 1997 року їх очолює саме Круліківська, постійно дбають про декорації, про костюми артистів. Тепер для вистав кожен актор чи акторка має справжній сценічний стрій. Похвально, що придбати вбрання допоміг і секретар міської ради Тарас Клим’юк.

У репертуарі гуртка розмаїття вистав: «Наталка-Полтавка», «Фараони», патріотична «Сон Матері», написана в Канаді, «Кривавий засуд» про УПА, «Довбушева сопілка», «Любов завжди перемагає» Анни Попович (зайняла третє місце на міжнародному гуцульському фестивалі у Верховині). А ще драмгурток зорганізував чудовий вертеп, аж три сценарії вислали аматорам українці з Канади. Та найбільшою винагородою для гуртківців є моменти, коли глядачі щиро аплодують їм, а часом і плачуть – від насолоди. Буває, що й актори плачуть від такого творчого щастя.

Неодноразово відчував його смак і Михайло Абрам’юк, який майстерно грає будь-яку роль – і поляка, і москаля, і жида, і царя… Для нього колектив – як одна велика родина, що надихає.

А Олексій Боженюк, найстарший за віком гуртківець, каже: «Я своє життя не уявляю без цього колективу». У кожній виставі він виконує якусь роль. І інакше вже не може, настільки прикипів до сцени.

У неї в Дорі є гарне майбутнє. Хоча б тому, що Ніна Шадська вже грає у виставах разом зі своєю внучкою, а Марія Мисюк – аж із трьома онуками.

 

 Величні справи

Переживши такі лихоліття, як розповідав Михайло Гнип’юк, і не тільки такі, доряни назавжди зберегли в серцях любов до України, до рідної землі, до своїх родин та їх духовного єства.

На зорі незалежності України члени колективу почали відновлювати історичні хрести та могили. Якось дізнались, що в урочищі «Білий Камінь» 800 років тому переховувались монахи, які втікали від монголо-татар. Їх прихистком була засипана нині печера. У дорян є історична книга, яка доводить, що монахи там дійсно жили. Гуртківці також знайшли витесані на величезних каменях мальтійські хрести та престіл, тож дуже вдячні старим лісникам, які свого часу надали їм інформацію про можливість таких знахідок. Цікаво, що пан Михайло Гнип’юк зробив хрест, разом із друзями поїхав на те історичне місце, і вони встановили його на камені.

Окрім того з’ясували, що за часів Першої світової війни в урочищі «Задненький» був похоронений в лісі січовий стрілець. Лісники за тією могилою доглядали, але все одно вона була не до кінця впорядкована. Гуртківці і тут недовго розмірковували: насипали високу могилу, встановили новий хрест.

Ще один факт. У 1949 році в урочищі «Стайка» був убитий вояк УПА. Там також насипали могилу, обклали красивим каменем. У день освячення доряни приїхали туди з синьо-жовтими та червоно-чорними прапорами, немов підкреслюючи, яке велике значення має для України життя навіть одного патріота.

…Колись у Дорі був поставлений хрест на честь скасування панщини. Він стояв у центрі села – навпроти нинішнього Народного дому. Але в 60-х роках минулого століття, коли радянська влада валила каплиці та зносила хрести, була небезпека, що і його знищать. Тому ще перший керівник гуртка Роман Пірус та його знайомий пан Ковальчук вирішили перенести хрест на місцевий цвинтар, сховати, так би мовити, від злих очей. Так і зробили. На цвинтарі тоді було багато місця.

За часів незалежної України хрест, великий і важкий, бо виготовлений з цільного куска каменю, вирішили повернути на історичне місце. Завезли шутру, піску в центр села, а як забрати хрест з кладовища, не знали, бо він вже був затиснений новими похованнями. Вирішили краном піднести вгору та погрузити на машину, але для цього потрібно було замовити кран з 50-метровою стрілою, та ще потім вправитися так, щоб не зачепити лінію електропередач, що прокладена обабіч дороги. Не вдалося зробити цього тоді ніяк! На тому робота припинилась на довгі роки.

«Але ми з Михайлом Абрам’юком про цю справу не забували, знову пішли на цвинтар, подивились, порадились. Цілу ніч я думав, а потім виготовив вузьку колісницю на двох колесах (вона й досі у мене збереглась). Підважували хрест десятеро чоловіків, схилили на цю саморобну тачанку і вивезли з цвинтаря. Встановили пам’ятник на блоки, зацементували. Жінки з нашого гуртка насадили багато квітів навколо хреста…», – розказує Михайло Гнип’юк.

«Плануємо урочисто відкрити та освятити кам’яний хрест на День незалежності. Замовили також стенд пам’яті Небесній сотні. Його теж відкриємо в цей день», – підхоплює розмову керівник «Дорян» Анна Круліківська.

 

Благодійність

 

Останнім часом драмгурток робить дуже багато благодійних справ, залучаючи багатьох мешканців Дори. Наприклад, Христина Сіщук та Юрій Гнип’юк були на Майдані в Києві, а тепер вони – волонтери. Мають зв’язки з хлопцями з Яремчанщини, які зараз воюють на сході. Тому конкретна матеріальна допомога мешканців надходить просто в руки воїнів. Вони телефонують, звітують про отримане, дякують. І є за що.

На зиму жінки в’язали їм шкарпетки, купували взуття, наколінники – усе що хлопцям на передовій було вкрай необхідне.

Гурток «Доряни» організовував благодійні концерти, його учасники ходили по вулицях і збирали добровільні пожертви, а на виручені кошти закуповували продукти. Готували м’ясне (підчеревину, полядвицю, сальтисон, ковбаси). Відправили бійцям півтори тисячі пакетів сухого борщу. Якщо розвести все кип’яченою водою, то вийде 22 тисячі 500 літрів смачної гарячої страви.

Готували суху суміш так: закупили по тонні буряка, моркви, капусти. Роздали людям по мішкові, щоб сушили. Добре, що гуртківці мають вдома електричні сушарки, які їм закупила і пожертвувала дорянка Ліда Волянська. Жінки висушили овочі, знесли до однієї хати, упакували у вакуумні пакети, а тоді взяли наступну партію овочів. І знаєте, після борщу не вгамувалися. Тепер почали передавати в зону АТО суповий набір «Дорянська зупка». Туди входить лапша, зелень, сушене м’ясо і овочі.

А коли колектив «Доряни» взимку ставив вертеп у військовому госпіталі у Львові, місцеві підприємці допомагали пораненим іншими продуктами, фруктами.

Зараз самодіяльні актори продовжують їздити навколишніми селами, ставлять патріотичні вистави, а виручені кошти знову спрямовують на благодійність. Ці скромні люди роблять усе, що можуть, власними силами, за покликом своїх сердець. У них ще є багато ідей, як покращити життя в Дорі, як допомогти захисникам Батьківщини. Сенс їх буття – у творчості, у праці, у служінні людям. За це їм велика вдячність та побажання від шанувальників якнайшвидше отримати звістку про мир в Україні і присвятити цій святій події гарну виставу.

 

Юлія БОЄЧКО